Всесвіт всередині нас і… між рядками

Тримаю в руках  «Павутинні шляхи». Відкривається вона однойменною поезією. Вже у першій строфі автор змушує замислитись над вічним і проминальним, де «Веретенами днів час свої обладунки пряде». Мимоволі згадується східний вислів про те, що «Час — це Бог, не розтрачуйте його намарно». Але навіть якщо його й розтрачувати, він все одно втікатиме, як той пісок крізь пальці і ти все одно залишатимешся сам на сам із своїми життєвими «напрацюваннями» та досвідом. У кожного з нас свої «павутинні шляхи» – дороги, видимі і невидимі, зримі і непроявлені, ті, які обираємо ми, і ті, які обирають нас всупереч подій та обставин. 

Мимоволі кожний вірш приміряю до себе і подекуди… роблю несподівані відкриття: «То всередині нас безліч різних планет,/І не всі випускаєм назовні,/Крок за кроком з думками ідемо вперед,/Нас тримають слова невимовні» («Всередині нас»). Не знаю, що насправді мав на увазі поет, пишучи ці рядки, але в них затаєна глибока ведична інформація про… Всесвіт всередині нас. Адже за однією із астрологічних версій, енергетичні центри фізичного тіла людини мають безпосередній зв’язок із планетами Сонячної системи, вібрації яких повсякчасно пронизують наші фізичні органи і наснажують їх енергією. Кожному з них (центру) притаманні певні емоції, які «… не всі випускаєм назовні» — уважно вчитуюсь у другий рядок першої строфи і несподівано приходить  усвідомлення, що якщо «не випускаєм», не проговорюємо — то частіше й хворіємо… Але порятунком є «слова невимовні», переконливо каже поет. У кожного з нас є свої неповторні, причаєні глибоко-глибоко, десь там – на денці сердечного «колодязя» слова. Вони як той оберіг, тому й «невимовні», тому й «тримають». І як підтвердження написаному, читаю: «То в душі дуже-дуже глибоко».

Про дивосвіт найчуттєвіших емоцій

Кожна поезія Тараса Бурака — це дивосвіт найчуттєвіших емоцій, які, зародившись десь там — глибоко-глибоко, вибухають міріадами вражень у словах, рядках, строфах, яким притаманні елементи новизни, контрасності. І ти віриш кожному його слову, бо воно суголосне із твоїм. Так не часто трапляється. Автор вдається до різних художніх засобів, найчастіше використовує анафору. У даному випадку у багатьох його віршах кожна нова строфа починається одним і тим самим словом. Так відбувається підсилення емоційного сприйняття твору. Це ми бачимо у семистрофних віршах «Всередині нас», «Розкажи», «То зима змінила»; у чотиристрофних — «Відчуття», «Твій почерк», «Краще помовчи», «Слова без присвяти», «Обов’язково маємо»,  «Уяви», «Як?»; у тристрофному — «А ми», «Мій брат»; у п’ятистрофному — «Частина з нас». 

А ще збірка пересипана «бомбезними» метафоричними рядками, як от: крига слів на сонці мерзла; мідні фрази мили голос; мірка фраз — по сумі літер; кожне речення безцінне, з них формую злитки; прокидатись вночі, коли час міцно спить; напівпомацки шукаю втрачені думки; як йдете в душу – витирайте ноги; незламний прапор волі в серці майорить; стисни сильно вітер в долоні;змішав кольори із загублених днів; прах від слів тощо.

Окрасою постають афористичні висловлювання: «Чим більше слів, тим меншще правди» («Глибока мілина»), «Не знаєш – просто помовчи» («Краще помовчи»), «Ми були вчора, будем завтра і є нині» («А ми»), «Той, хто не з нами – проти нас» («Зустріч»),  

Між поетичними рядками криються глибокі філософські підтексти, дешифрування яких у кожного читача будуть свої, оскільки всі ми різні і неповторні у своєму світобаченні. Власне, у цьому й криється зерно справжнього таланту. Бо мало римувати побачене, має бути свіжа думка. Сьогодні тільки ліниві не пишуть вірші, саме тому, мабуть, довкола так багато поетів, а поезії мало. У презентованій збірці превалює образ шляхів-доріг, які «снуються» із сторінки на сторінку. Причому — у зростаючій тенденції. Від звичайних порухів душі «…в шляхах недописаних нами рядків», «…від вікна до порогу дорога», від залізничних шляхів, що «павутинами рухались вгору», «покликала знову дорога», «Відстань, час і дві дороги. Можна повернути…» Там, де дороги, там вічний рух, там незліченна кількість відбитків слідів підошов. Поет, який надає виняткового значення образу дороги як символу, зріднюється з нею і вона його не відпускає. Мало того, він готовий допомогти кожному на його дорозі, дає підказки і настанови. Тому й вивершуються зору такі спонукальні рядки: «Дорога складна, треба рухатись далі…» («Відстань від’ємна»), «Хід почався й фінішує вдома на порозі,/До етапу цього треба самотужки йти» («Крики кольорів у рамках»), «Тримайся. Простягаю руку,/Лиш довіряй. Ходімо далі» («Ходімо далі»), «Тільки спати не час, треба рухатись далі, іти…» («Ти чекаєш»), «Вперед, але тільки угору,/Уважно іди, не спіши…» («Тримай міцно вітер»). А коли в душу несподівано закрадається сумнів: «Може краще не йти і у спокої тихо побути?», то знаходжу категоричну відповідь в одній із наступних поезій («Сам собі належу»), яка звучить як наказ: «Іди, зупинка для невдах». І як продовження, в унісон: «Час іти в дорогу дальню,/Кличе вітер, кличе грім» («Кроки із падінь і злетів»).     

На рівні порухів душі

До слова, окремі тексти енергетично перегукуються із Павуляківськими (номінант на Шевченківську премію тернопільський поет Ярослав Павуляк). Для порівняння, візьмімо рядки з його двох поезій. З першої  –  «Куди тобі, річко», де персоніфікований образ ріки розповідає як їй тяжко жити: «Болить мене дуже/Вода каламутна,/Вода каламутна/І ще правий берег./Болять мене дуже/Риби попід пахви./Пливуть собі гнізда,/Мандрівонька пахне». І з другої  – «Летить річка понад хату: «Летить риба понад хату/Як сльоза/Як сльоза». А ось строфа із вірша Тараса Бурака «Я не знаю, куди йти тепер», яка звучить своєрідним відлунням, але вже з іншого часового виміру, бо ці два поети ментально і духовно визрівали в різних часових просторах: «Мову риб я вивчав у мандрівці,/Я навчився літати у риб,/В час вагань довіряв нічній зірці,/І під деревом мокнув, як гриб». 

Вічна тема, яка ніколи не втратить актуальності — російсько-українська війна. Сьогодні про неї пишуть всі творчі особистості. Ось і в тернопільського поета завершальним акордом звучать рядки у вірші «Героям»: «От і все. І здається, що час зупинився./ Його поділили на після і до,/Цей всесвіт на гранули крові розлився,/А ворог пре далі і знов сіє зло./От і все. Здається, життя зупинилось,/Годинник, як снайпер, вицілює час,/Пів миті тому серце стукало, билось,/Усе зупинилось. Вогонь в душі згас./Це все. Відчуття, ніби постріл у спину,/Набої зіграли останній акорд,/Душу рве на шматки, розриває усю середину,/Уклін до землі Вам, Химера* і Норд*». (Норд* — позивний Сергія Коновала. Химера* — Тараса Петришина. Тернопільські воїни, які загинули торік, 6 квітня, поблизу Часового Яру на Донеччині). 

Історію рідного брата («Мій брат»), який боронить Україну від лютого ворога, автор зумів вмістити у три строфи, де кожний рядок таїть у собі таку інформаційну глибу, яку розумом до кінця не осягнути, тільки – на рівні порухів душі. «Мій брат по секрету колись розказав,/Що в полі не чути сигналів тривог,/Там байдуже ворогу, їв ти чи спав,/Там довга розмова. Із куль діалог». 

На перший погляд, Тарас Бурак ніби пише просто, але за цією простотою криється безмежний світ, зітканий із міріадів тільки йому притаманних думок і почуттів. Між рядками прочитується відповідальність митця перед суспільством, бо не буває мистецтва поза політикою. І як доказ, ось ці його важливі рядки: «Частині з нас з дороги не звернути,/Безмежна у вибоїнах пряма,/Частині з нас важливо бути,/Частини з нас уже нема».  Пам’ятаймо про це.