Re: цензії

Збірка львівського дослідника й аналітика літературних творів Богдана Дячишина присвячена світлої пам’яти Миколи Петренка, «який жив Україною, думним Словом, що плодоносить добром, правдою, любов’ю» (с. 2).

Під знаком цього ж шляхетного принципу живе і працює, власне, і сам автор збірки під промовистою назвою «Про моменти життя, обійняті словами» (Львів: Растр-7, 2021. – 140 с.), до якої увійшли оглядово-аналітичні есеї як про твори вже зазначеного Миколу Петренка, так і інших – Любомира Сеника, Андрія Содомори, Петра Шкраб’юка, Володимира Базилевського, Анатолія Кичинського, Степана Процюка, Віталія Запеки, Богдана Манюка, Жанни Язви (Яськів), Оксани Луцишиної та Вікторії Абу Кардум (Вікторії Бірюкової).

У кожного дослідника художньої словесности є своє індивідуальне, неповторне обличчя, яке виявляється для читача через особистісну методику розбудови дописів про ту чи іншу творчу постать.

П. Богданові властиво: 1) прагнення «дивитися в коріння»; 2) наводити паралелі характерних стильових особливостей окремого літератора з іншими Майстрами вітчизняної та зарубіжної словесности; 3) аргументовано закріплювати свою власну думку смислами цитат класиків. Відтак, смисловий синтез елементів цих трьох складників дає читачеві можливість отримувати одночасно уявлення про: а) стилістичні; б) образно-витокові; в) лексико-синтаксичні; г) текстові; д) поетичні та інші особливості творів досліджуваних авторів.

До цього оглядового допису увійшли особисті рефлексії на вибрані нариси Богдана Дячишина.

У передмові до допису про поета Миколу Петренка, який вправно оперує онтологічними категоріями земного й позаземного, наголошуючи на тому, що ми маємо читати твори саме таких Майстрів Слова, налаштовуватись на їх віршову мелодику з одночасним заглибленням у їхні смисли. І в такий спосіб тримати зв’язок із пам’яттю, яка має бути тривка у часі: «Пам’ять не має права старіти, бути забутою, щоб не переривалася духовна нитка цілісності роду» (с. 8). Так, пам’ятливість – запорука збереження нашої культури для прийдешніх поколінь українців.

Заголовок допису про збірку Миколи Петренка («Адамові брати») являє собою добірну лексико-семантичну конструкцію ─ «Митець живого слова і думки». І, зрештою, вчитуючись у віршові рядки поета, серцем (без перебільшення) відчуваєш «живість» його мовлення. І до того ж, те, що спадщина Миколи Петренка гідна того, аби читачі теперішньої та наступних ґенерацій передавали естафету пам’яти прийдешнім поколінням.

З якого боку не дивись на віршовий доробок цього поета, а таки віриш у правдивість оцих метамовних рядків:

Я вибрав свій народ

Поміж усіх народів,

Я матір попросив:

– Ось тут мене вроди! (С. 12)

Автор есею, тримаючи зв’язок із читачем, дає йому можливість поміркувати над смислами цього вірша:

Ми нізвідки прийшли –

Ми прийшли із дороги в нікуди,

Ми нізвідки прийшли –

Ні, ми з гіршого – з царства облуд;

Ми із лісу прийшли,

Де з осик висне зашморг Іуди:

Їх багато було –

Тих дерев, тих офір для Іуд. (С. 13)

Як розуміти «нізвідки»? – Ні з якогось суспільного простору, ні з якогось уже сформованого суспільного середовища… За біологічною теорією походження людини Чарльза Дарвіна, homo sapiens первісно була істотою, як невід’ємною частиною живої природи. А підіймаючись сходинками еволюції, сама себе перетворила на людину певного племені, народу, нації. Усвідомлюючи «quo vadis?» («куди йдеш?»), завдяки самодостатності та самовладності ми змогли ствердитись як етноментальна спільнота в глобалізованому світі нашої планети, зберегли свою мову як «домівку національного духу» (думка Мартіна Гайдеґґера).

Автор цілком доцільно наводить цитату Олександра Потебні про те, як мова допомагає формувати думку: «Коли створюється слово, тоді в мовцеві відбувається певна зміна того стану думки, яка існувала до свідомості…» (с. 14), а також наголошує на органічному поєднанні в поетичній свідомості Миколи Петренка думки, почуття і слова: «Слово, думка, мова… Поет жив ними і для них:

Я б хотів трудитись і творити,

Я б хотів страждати від невдач;

Хотів знову мучитись при слові…»

Сьогодні, під час воєнної боротьби зі знахабнілим і аморальним «братнім» народом на чолі з московським диктатором, як ніколи актуальні рядки, в яких образно розкрито сутність козацької природи українців:

Ми на Січ! Іржать нетямні коні,

Зваги шал нам в очі загляда:

Там біда на дальньому кордоні,

Там в степах клубочиться орда.

(«Адамові брати», с. 15)

Наводячи ці рядки, дослідник подає нам, читачам, потужний стимул і заклик: сприймайте, заглиблюйтесь у семантичне поле версифікованих рядків Миколи Петренка, чия спадщина сьогодні нам конче необхідна.

Автор цієї оглядово-дослідницької праці акцентує увагу на рідкісному й багатозначному явищі ─ «антикоханні», яке (для вдумливого читача) постає проблемою осмислення крізь призму критеріїв феномену «справжнього кохання», пропонуючи особисту провідну нитку, що може привести до істини (Оксана Луцишина «Анатомія огиди»)… Варто лише вдуматись у наведене міркування героїні цього твору, життя якої перервалося суїцидом: «Чомусь мені приємніше про це тільки думати, а коли все насправді, то відчуття зовсім інші» (с. 46). Автор відгукового есею пропонує свою версію того, чому її «рожеві мрії» не поєдналися з реальним почуттям її чоловіка: «Оминула її дорога кохання – видно, не тими духовними стежками ходила, не бачила в родині кохання, не чула, щоб тато звернувся до мами: «птасю», чи ще якось ніжно – очевидно, що й загубився слід сердечних порухів першого кохання. Не зародилося в її серці оте незбагненне відчуття…» (с. 47). До того ж, дослідник додає: «… на гармонію інтимних стосунків впливають ще й фізіологічні відхилення в організмі жінок і чоловіків» (с. 48). І зрештою: «…вона не володіла мистецтвом любити!» (с. 49).

Неважко відшукати в мережі й таку інформацію: «Міжнародний консорціум з генетики суїцидів, до якого входять 260 вчених із понад 20 країн світу виявив ділянку ДНК, мутації які впливають на бажання людини вчинити самогубство» (google.com/amp/s/). Можливо, ті мутації в певній ділянці ДНК й посилали цій жінці сигнали несприйняття чуттєвої взаємности з чоловіком, бо з глибин підсвідомости вона отримувала такий логічний/алогічний антисигнал: «Ти неодмінно потрапиш у часову зону неминучого самогубства… Ти приречена на це… Саме суїцид знівелює болісну відсутність щастя… Це – знак твоєї долі від Бога…»

Звісно, ця версія, як всі інші, має «слабкі місця»… І витокових причин феномену «відсутности взаємности» може бути безліч.

Не можу обминути розділ «Незбагненна така незбагнеж» – про твір Любомира Сеника «Трамонтана». Контекстуальна ключова думка: людське життя – лет птаха до синього обрію, за яким душа потрапляє до простору вічности. А смисли текстів Любомира Сеника, за всіма ознаками, спонукають дослідника вдатися до осмислення одвічної проблеми Кохання, яку впродовж віків намагалися розв’язати носії найсвітліших голів людства, але очевидним для нас є те, що в часовому плині осмислень ця проблема залишається «незбагненною незбагнежжю», яку розвіює… Трамонтана (назва холодного північного та північно-східного вітру в Італії (с. 40).

Чуттєво-життєтворча душевна потреба жінки кохати й бути коханою – осердя смислів цього твору Любомира Сеника. А смисли, як відомо, потребують відповідної вербальної форми, про яку Богдан Дячишин зауважує: «…Бездумна людина перетворюється на раба чужих думок і позбавлена осмислення сутності ВІЧНОСТІ. Правдою має думати, жити людина, правда провадить нас до вічності і допомагає збагнути НЕЗБАГНЕННУ ТАКУ НЕЗБАГНЕЖ…» (с. 43).

Завершити свій есей хочу власними роздумами над наведеними рядками з поетичного твору Миколи Петренка, якому автор (Богдан Дячишин) і присвятив працю «Про моменти життя, обійняті словами»

Я старий, я віджив своє, звісно,

Це б мені помирати, та пізно:

Вже з кадильниць розвіявся дим…

Я поет – я помру молодим…

Маю особисте переконання не лише про загальновідоме – безссмертя душі людської, а й про те, що душа не має віку. Це, звісно, логічно випливає з визнання істини щодо її безсмертя. Та і екзистенція кожного з нас підтверджує це.

Хіба ж можна не погодитись зі змістом наведених рядків М. Петренка? Наша плоть як минуща матерія в часі приречена на старіння й зношування. Це – річ цілком зрозуміла, тому – годі кадильницям диміти – душа поета, матеріалізована у Слові – невмируща. Але ж в останньому рядку він ніби знов повертається до проблеми вмирання, заперечуючи феномен старіння: «Я поет – я помру молодим!»

Тут з’являється суб’єктивна контраверсія: якщо «поет» це той, хто продукує безсмертні душевні наративи, то продуцент також є невмирущий. Відтак, мені, як реципієнту (чи, скорше, суб’єкту сприймання) важко втямити, навіщо тут «Я – помру…»?

Загалом же, прочитавши (звісно, далеко не першу) працю п. Богдана Дячишина, вкотре переконуюсь в тому, що як він, так і інші дослідники, роблять надзвичайно корисну для суспільства (як теперішніх, так і наступних поколінь) справу, закликаючи думно, свідомо й осмислено ставитись до прочитання й осягнення художніх текстів, пропускаючи їх крізь призму філософських набутків – від давніх часів до сьогодення, – аби таки докласти максимум зусиль, щоб ЗБАГНУТИ «НЕЗБАГНЕННУ НЕЗБАГНЕЖ».