Класик польської літератури першої половини ХХ століття Станіслав Ігнацій Віткевич (Віткацій) здобув радше славу прозаїка, аніж драматурга – його романи «Прощання з осінню» (1927) та «Ненаситність» (1930) вийшли накладами знаних видавництв одразу після написання, у той час, як лише кілька п’єс з’явилися в часописах і були поставлені на театральній сцені за життя автора, що однак, не применшує їх мистецької цінності.

Згідно з розробленою самим письменником Теорією, проза, призначена для звичайного читання, а не для декламування і демонстрування, була «нечистою формою», оскільки не давала можливості повноти впливу на уяву читача. Проте, його романи можна вважати справжніми перлинами літератури світового рівня. 

Другий – з двох головних – роман «Ненаситність» вважається обширною антиутопійною фантазією, а її необтяжливий (у своїй винахідливості і дивацтві) стиль «чорної комедії» зробив твір Віткація популярним як серед критиків, так і читачів. Попри різноманітність думок літературних дослідників, на відстані часу бачимо пророчий характер візії чітко організованої держави китайських нівелістів (комуністів), яка, розчавивши – скажімо так – своєю титанічною вагою контрреволюційну росію, несе загрозу ліберально-скомунізованим країнам Західної Європи. Своєрідність композиції, використання небанальних тем і художніх засобів, поєднання і – навіть – чергування філософських мотивів із реалізмом та гротеском формують неповторність літературного стилю «Ненаситності».  

«Згідно зі своєю теорією, Віткацій призначив «Ненаситності» роль об’ємної і начебто деформованої торби, – пише віткацолог Даніель Ч. Ґерульд – до якої міг запакувати захоплення і одержимість усього життя».  В центрі роману письменник розмістив драматизовану версію самого себе, як всюдисущого, хоч і безіменного наратора, з блискучою вправністю будує твір, в якому авторський суб’єктивний коментар займає майже половину книжки, притлумлюючи інші складові. «В цьому плані «Ненаситність» – найбільш віткацівський з усіх його літературних творів, поєднуючи в дуже пікантній і оригінальній мішанині  злостиву іронію, понуру сатиру і космічний розпач – все подано з особистим темпераментом» [Д. Ч. Ґерульд]

Проте, дозволимо собі не погодитися із самим Віткацієм: композиційно «Ненаситність» – абсолютно гармонійний, цілісний твір, де в канву тексту органічно вплетені філософські дебати героїв. Означення роману, як торби, з боку самого автора було – скоріше за все – позерством і кокетством, захистом від набридливих критиків-профанів, які часто називали його «геніальним графоманом». Ментально Віткацій не був дитиною свого часу, тому, аби захиститися від тотального нерозуміння його творів у тогочасному суспільстві, доводилося давати «недолугим умам» зрозумілі пояснення, писати передмови, своєрідно самопринижуватися.

Як стверджують окремі дослідники творчості Станіслава Ігнація Віткевича, на написання роману «Ненаситність» мали вплив роман Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель», що став для Віткація зразком дивакуватого словотворення і стилістичних відхилень, мішанини філософських, сатиричних та сексуальних елементів, а також роман Стендаля «Червоне і чорне», який був для польського генія прикладом оригінальної форми і змісту з одночасним збереженням багатьох зовнішніх рис реалістичного роману. Писемна творчість Віткація виростає на руїнах літературних формул ХІХ століття. 

 На противагу Атаназію Базакбалю (головному герою роману «Прощання з осінню»), головний герой «Ненаситності» – Ґенезип Капен – не митець, а цілком пристойний, здоровий вісімнадцятилітній молодик із багатої родини, на порозі інтелектуальної еволюції. Дія повісті триває протягом кількох років життя Ґенезипа: від часу закінчення школи, через руйнування його наївної особистості злочинними суспільними метаморфозами, до поступового занурення в безумство і переродження в бездушне механізоване створіння. На зміни, які відбуваються з метафізичною ідентичністю Ґенезипа мають вплив і смерть батька (заможного бровара), і особистий інтимний (значною мірою – збочений) досвід стосунків зі значно старшою рудоволосою демонічною жінкою – княгинею Іриною Всеволодівною. Неабияк вплинула на психіку головного героя так звана «націоналізація» батькової броварні і раптове зубожіння сім’ї. Також старий Капен перед смертю подбав, щоб син пройшов службу в елітному полку – ад’ютантом самого Кватермейстра Коцмолуховича, що прирекло Ґенезипа на участь у війні. До речі, не зайве буде зауважити, що вигаданий образ Вождя (Коцмолуховича) нагадує реальну постать «харизматичного» очільника польської держави Юзефа Пілсудського, під проводом якого в 1920 році полякам вдалося відкинути на схід червону орду. Уважно спостерігаючи за описами і характеристиками цього персонажа «Ненаситності», можна помітити не тільки риси характеру легендарного Маршалка, але й натяки на окремі обставини його особистого життя. 

Якщо в першій частині роману «Ненаситність» («Пробудження») головний герой проходить шляхом фізичних і психологічних страждань, певною мірою, – навіть принижень, оскільки навколишній світ людей ставить високі вимоги, безперестанку пропонує йому досягнути конкретних цілей, підсуває зразки для наслідування, що – знову ж таки – викликає у вразливої психіки відчуття муки і надмірної напруги, то в другій частині («Безумство») ситуація загострюється – Ґенезип рухається в напрямку розпаду особистості. Розірваний між тривожними внутрішніми розбіжностями і грандіозними безособовими зовнішніми катастрофами, він не може осягнути ані одних, ані інших. Молодий чоловік поступово потрапляє під вплив механічної алогічності дивної східної релігії таємничого Мурті Бінґа та східних практик уживання психотропних речовин. Він програє битву за цілісність власної особистості, в той час, коли уявна Польща програє протистояння з китайською навалою, яка, зруйнувавши Москву, рухається в напрямку європейських країн. Намагаючись утекти в майбутнє, Ґенезип отримує нового, більш жорстокого батька – у вигляді Коцмолуховича, молодшу і більш збочену  демонічну жінку – у вигляді коханки Кватермейстра, акторки Персі Звєжонтковської, а також більш нестерпну (у своїй чистоті) сестру – у вигляді нареченої Елізи. 

В процесі пробудження темної сторони особистості Ґенезипа відчутно, хоча й символічно, розкриваються душевні сум’яття самого автора «Ненаситності». Чорний драб, який поступово опановує Ґенезипа – це трансформований біль, який, через контекстуальні убивства – навмисні і ненавмисні (в нападі шаленства) – мав би принести полегшення покаліченій душі. Безсумнівно, що в кожному головному герої своїх романів Віткацій розкриває власні душевні катаклізми – страждання, сумніви, розпач, дику, невгамовну самотність, прагнення знайти розраду своїй чуттєвій неприкаяності. 

Втративши панування над собою внаслідок нервового розладу, Ґенезип Капен – ад’ютант самого «Вождя нації» – стає вбивцею і безумцем, здійснює безглузді злочини (то в нападі люті, то в нападі надмірної пристрасті). Він прагне спокутувати провини на фронті, в бойових діях, та, переживши вплив заспокійливих наркотиків і східного містицизму, піддає свою душу і тіло ірраціональним силам, поступово перетворюючись на механізований голем в суспільстві майбутнього, запроєктованому китайськими нівелістами. Перестаючи самостійно мислити, Ґенезип вбиває власний розум, чим здійснює найбільший злочин проти природи. Для Станіслава Ігнація Віткевича розум Людини – це найбільший дар, благословення, котрого не можна зректися навіть під впливом «вибриків долі», чи суспільного тиску. 

Хоч усе в «Ненаситність» здається негармонійним, з гостро викривленими образами персонажів, гіперболізованим конструюванням особистісних характеристик та подій, змінами ретроспективи нарації, що викликає нав’язливу візію фантастичності з відчуттям постійної тривоги, все ж, це – абсолютно ідеальний зразок «нечистої форми» літературного генія. Віткацій-провидець намагається розбудити, як у своїх сучасників, так і в читачів нашого ХХІ століття, загострене передчуття небезпеки, чуйності до суспільних катаклізмів, які неминуче насуваються. Герої «Ненаситності» (складається враження) живуть одночасно в теперішньому і в майбутньому, що – на перший погляд – здається неймовірним. Їхня внутрішня ненаситність, як прагнення до складних у своїй примітивності відчуттів, призводить до «збидлячення», до бездумної механізації. Це те, про що письменник, постійно повторюючи, застерігав у своїх прозових, драматичних та філософських творах. Його людина майбутнього – це високорозвинутий індивід без емпатії та здатності самостійно мислити, меркантильний пристосуванець, гвинтик в суспільному механізмі, яким прагнуть керувати деспотичні диктатори… 

Здається, ми дожили до апокаліптичних часів, настання яких так боявся геній польської літератури міжвоєнного періоду – Станіслав Ігнацій Віткевич, і про які прагнув попередити людство. 

На жаль, генії приречені на гірку долю Касандри.

Квітень, 2025.