Жанр: історико-авантюрний калейдоскоп

Першу, невдалу спробу знайти Чашу Омбре здійснили Чезаре Борждіа і Леонардо да Вінчі. Вони перетнули Європу на саморобному літаку, треба розуміти – так само одному з перших у світі, й кінцевим пунктом призначення був Кам`янець-Подільський. Відразу хочеться віддати належне авторці – Лора Підгірна послідовно робить рідне місто центром Всесвіту, принаймні, Всесвіту власних персонажів. За схожим принципом творяться інші Всесвіти масової культури: чи то Середзем`я з гобітами й гоблінами, чи Серединний Світ з Темною вежею як опорою, чи Сім Королівств, де триває безкінечна гра престолів. Більш приземлені приклади – Париж, Лос-Анжелес, Рим, Нью-Йорк або Львів. За пані Підгірною, всі дороги ведуть до Кам`янця, там перетинаються часи, епохи й тамтешня енергетика впливає на хід історії європейської цивілізації. До якої, звісно, належить Україна: « А чим Кам `янець був г іршим за Рим і Париж? Наші предки так не вважали ».

Свого часу тамплієри заховали десь у мурованому підвалі старовинного міста Чашу Омбре. Вона має потужну силу, і вона реальна. Хто володітиме нею – той володітиме світом. Легенд про всесильні артефакти в творах масової культури чимало, так само як історій про лицарів-тамплієрів. Проте до «Омбре» в українській художній прозі їх, здається, не згадував ніхто. Натомість на полювання за артефактами своїх героїв у різний час відправляли Наталя Тисовська («Три таємниці Великого Озера», «Укус вогняного змія»), Юрій Макаров («Культурний шар»), Макс Кідрук («Твердиня») та Радій Радутний «Важка чоловіча робота»). Перелік жодним чином не ілюструє наявний тренд в українській масовій літературі. Проте Лора Підгірна напевне хоче його задати – надто багато заявок у рамках одного окремо взятого роману.

Оповідь побудована за кінематографічним методом флешбеку. Це коли автор у певні моменти повертається назад у часі, причому камбек може сягати будь-якої далини. Якщо це працює на загальну оповідь – прекрасно, всі стежки одного разу за жанровими законами мають зійтися в тому таємному підвалі, біля Чаші Омбре. В фіналі роману так і є. Проте під час читання складається стійке враження: під однією обкладинкою пропонується щонайменше три художні твори. Дуже вправно, жваво написані. Але до заявленого сюжету не завжди дотичні.

Маємо експозицію за участю Борджіа, Леонардо і Насті Лісовської, майбутньої Роксолани, де вперше чуємо про Чашу Омбре. Далі – Кам`янець у нашому часі, де чимало уваги приділено неналежного стану музейних архівів. « Куди не ступи, всюди вкритий шаром пилюки мотлох. Полиці від кожного дотику хитаються, мов гнилі зуби. Почорнілі від плісняви та смолятини картонні папки », - це очевидно болить авторці особисто. Ризикну припустити: архівний ревізор Едіта, столична штучка, яка виявляє весь цей бардак є її альтер-его. Ще один стрибок у часі – й бачимо повоєнні Фастів і Кам`янець та офіцера радянської контррозвідки Антона Люблінського, котрий міняє перспективу жити в великому місті на пошук артефактів. Нарешті, середньовічна Франція, де діють благородні лицарі, рятівники затюканих дівчаток-сиріт.

Кожен блок має власну завершену історію, яка лише опосередковано торкається Чаші Омбре, що дає назву роману. Ба більше: історія Люблінського та його складні стосунки з молодою дружиною Наталею, яка не хоче скніти в провінції, проходить повз Омбре взагалі. Натомість являє собою гарний зразок новели, виконаної в жанрі ретро-мелодрами. Бажаючи показати свої письменницькі можливості якнайширше й розкрити потенціал оповідачки якнайбільше, Лора Підгірна припускається помилки. Тієї, на яку розраховують досвідчені дзюдоїсти, виходячи на бій з великою кількістю противників. Воїн розуміє: якщо ворогів забагато і якщо діяти правильно, вони неодмінно заважатимуть один одному. Й забудуть, для чого зібралися, адже не ладні домовитися. Це послабляє, і опоненти стають легкою здобиччю маститого бійця-однака.

За аналогією, читаючи «Омбре» та переходячи від однієї історії до іншої, в якійсь момент розумієш: котрась із них зайва й цілком ладна жити окремим життям. Отже, втрачаєш основний шлях, яким має рухатися читач – або, скажемо так, на який читача виводить автор.

Не треба забагато напружуватися, аби зрозуміти – саме Едіта разом із другом, католицьким священиком Люком, знайдуть артефакт. Хід, коли за ним полюють представники місцевої та світової політичних еліт, теж зчитується й виглядає логічним. Як і той факт, що один із мисливців за Чашею всевладдя – емісар чинного російського президента.

Географії Кам`янця досить, аби розгорнути в його декораціях та на його натурі сюжет, котрий нічим не поступиться романам Дена Брауна. Проте сучасному українському кіно поки заважає тягар спадщини поетичного. А сучасній українській жанровій прозі, навіть непоганим її зразкам – вантаж бароко й постмодерну. Принаймні мені як читачеві цікавіше стежити за пригодами однієї групи персонажів, аніж тримати в голові відразу три, як не чотири такі групи. Єдине, що мирить мене з «Омбре» - здатність пані Підгірної до письма вправного, жвавого, без філологічних вивертів й зайвих у жанровому форматі рефлексій про сутність буття. І її загальне розуміння вимог та законів обраного жанру.

Оцінка****

 Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:                                 

*  Жодної надії;                                   

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;                                 

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;                                 

**** Хочеться краще, але загалом поживно;                                 

***** Так тримати!                                 

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.                             

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.