Re: цензії

Патріоти – політики шукають компроміси з ворогом, а патріоти – шпигуни роблять усе, аби ворог на компроміси йшов. Ось так, коротко і ясно, тлумачить злуку політиків та шпигунів британський політик Вінстон Черчілль, на час оповіді – ще не прем`єр Великої Британії. Його з повагою слухає українець Марко Швед, новоспечений агент британської розвідки. Як і в попередньому романі «Під чужим прапором» він працює на інших, не забуваючи про український інтерес.

Лора Підгірна у своїй вже четвертій книзі про пригоди Марка Шведа лишається вірною собі, своїм ідеалам, переконанням та помилкам. Звісно, всі ці оцінки дуже суб`єктивні, з розряду: «А я б писав не так!», на що можна отримати у відповідь цілком логічне й справедливе: «Не говоріть під руку, зробіть краще!» Тож готовий припустити: те, що я вже не вперше вважаю в цій серії системним недоліком, насправді може бути новим, запатентованим авторським форматом шпигунського, та й загалом – пригодницького роману.

Будь-яка подібна історія відсилає читача до джерел. Конкретно – до народних казок. У кожній казці герой (рідше – героїня) на початку формулюють мету й визначають шлях до неї, потім – ідуть до мети, долаючи перешкоди, зазнаючи поразок та виправляючи помилки, й нарешті – мети досягають. Ціна перемоги всякий раз різна. Проте перемога – завжди одна. Як і виконане завдання.

Оскільки Лора Підгірна – історик за фахом, нічого дивного нема в тому, що сторінки її художніх творів рясніють реальними персонажами. Прийом не новий та завжди вдячний. Його, в позитивному смислі цього слова, вдячно експлуатували і Юліан Семенов, не лише в епопеї про Штірліца, і Павло Загребельний, не лише в «Роксолані», і Олександр Дюма, не лише в пригодах мушкетерів. Навряд помилюся, якщо скажу: роман «Полювання на чорного дика» в цьому плані чи не найбільш представницький в актуальній українській літературі, не лише гостросюжетній.

Здається, вигаданих персонажів тут навіть менше. Бо вже від перших сторінок тут – російський цар Петро, шведський король Карл, далі – радянський маршал Тухачевський, чинний британський розвідник та майбутній письменник Ян Флемінг. За ними – Гітлер, Шелленберг, Коко Шанель, Єва Браун, згаданий вже Черчілль, і це ще не все. Їм авторка чудово дає раду й навіть не підкреслює симпатій та антипатій. Вороги не постають карикатурними та огидними, письменниця вища за це й уникає однобоких характеристик. Найменше це вдається, коли мова заходить про російських діячів, і тому є пояснення. Тим не менше, до патетики, характерної для радянських зразків подібних творів, авторка не скочується.

Ще одна особливість авторської манери вже прочитуваласяв романі «Омбре». Нагадаю: письменниці явно тісно в рамках одного твору з одним, завершеним сюжетом. Вочевидь ідей вистачить на десяток романів. Але якщо тасувати їх у одній історії, ще й не завжди завершувати, залишати десь відкритий фінал, а десь – багато крапок, цікаві сюжети заважають один одному, як десять дзюдоїстів на невеличкому бойовому просторі. Відповідно, увага читача розпорошується, а твір у певний момент починає втрачати відчуття цілісного.

Схожа манера проявилася і в романі «Під чужим прапором». Тепер повторюється втретє. Марко Швед як агент в рамках однієї історії повинен впоратися з двома завданнями. Аби хоча б робив це одночасно, бо так склалися обставини – прийом теж не новий для пригодницького й детективного жанрів. Але тут варто нагадати про Джеймса Бонда, до якого авторка не раз апелює в публічному просторі. У кожному новому романі агент 007, як належить казковому героєві, на початку має одне єдине завдання. І під кінець його виконує.

Натомість Маркові Шведу не дозволена подібна розкіш. Він спершу мусить обезголовити Червону Армію, підкинувши Сталіну інформацію про підготовку заколоту в військах. А потім – спробувати завербувати Вальтера фон Шелленберга.

Перше Шведові вдається. Друге – ні, бо, виявляється, керівництво МІ-6 мало іншу мету, посилаючи Марка в лігво нацистського «чорного дика». Читачеві ж пропонується висновок: усе, що робить герой, так чи інакше принесе користь і Україні. Коли – хтозна, бо держави з такою назвою на карті світу тоді не було. Тобто, на виході діяльність Марка Шведа описується формулою мушкетера Портоса: «Я б`юся тому, що б`юся!» Або інша формула: «Все, що робить українець, де б і на кого б він не працював, усе одно робиться також заради інтересів України».

Мета благородна. Але – дещо абстрактна. Бо від результату жодного з отриманих Шведом завдань Україні на той момент жодної відчутної користі. Хіба – величезне моральне задоволення від того, що вдалося нацькувати Сталіна на його вірних відданих сталінців.

Ще одна особливість, яка не завжди помітна – Маркові Шведу в «Полюванні на чорного дика» під час виконання кожної місії ніхто й нічого не загрожує. Шпигун же має відчувати над собою дамоклів меч викриття постійно, щогодини, щохвилини. Відтак гострих ситуацій, у яких героєві доводилося б шукати п`ятий кут, на відміну від попередніх романів циклу не помічається.

Все сказане вище зовсім не є спробою негативної оцінки. Навпаки, історико-пригодницький книжковий серіал такого масштабу українському читачеві пропонується вперше за всю історію україномовної літератури. Не було традицій, формат лише намацується. Навіть радянський період згадується кількома трилогіями. Автори – Юрій Дольд-Михайлик, тандем Петро Поплавський та Юрій Ячейкін, Ростислав Самбук. На більше пороху не вистачило, фантазії, або – того й іншого. А в Лори Підгірної – задум на шпигунську сагу, який наполегливо втілюється.

І є доволі інформативним, у чому бачу більшу цінність, ніж у наявності гострих сюжетних поворотів. Пересічний шанувальник белетристики в Україні погано знає власну історію, тож не вміє відрізняти друзів від ворогів. Лора Підгірна руками Марка Шведа в міру своїх сил допомагає такому розумінню.

****

* Жодної надії;

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;

**** Хочеться краще, але загалом поживно;

***** Так тримати!

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.