Жанр: ретро-детектив

Була колись в локальному українському літературному та довколалітературному середовищі традиція – шукати та поза очі коронувати нашу «леді детектив». Найчастіше цей сумнівний титул давали Ірен Роздобудько. Чому сумнівний?

По-перше, коли нема підданих – нема й королів із королевами. Королівство письменника – це книгарня, і кожна нова, бажано – за межами великих міст, означає розширення території та збільшення кількості підданих. Поки цього нема, розмови про августійших осіб у популярній українській літературі – те саме, що про «Оскар» для України та Нобелівську премію для неї ж.

По-друге, королева повинна володарювати в обраному для неї королівстві. А в Україні не існує такого собі «королівства детективу». Та й сама пані Роздобудько, будучи авторкою двох десятків книжок, написала лише чотири детективних романи: «Мерці», «Ескорт у смерть», «Останній діамант міледі» та «Перейти темряву». Таким чином, «Подвійна гра в чотири руки» - п’ятий роман авторки в детективному жанрі. Що, погодьтеся, говорить про плодовитість. Та аж ніяк не вдягає на неї якусь умовну жанрову «корону».

Тому логічніше говорити про гру, яку авторка починає не лише цією, а взагалі – всякою новою книгою. Будучи від самого початку несерйозним жанром, детектив пропонував читачеві погратися в шаради чи квести, чим був, є та далі лишатиметься цінним. Цього разу правила гри такі: початок ХХ століття, Україна (та частина, котра в складі Російської імперії), юна донька поліцейського генерала Муся Гурчик, приватний детектив Олексій Крапка та їхня подвійна гра – пошуки викрадених креслень та розслідування серії вбивства на круїзному пароплаві. Все це густо замішане на світських раутах, богемних вечірках, водевільних інтрижках та перевдяганнях.

На фоні свята багатих та знаменитих круїзерів кілька вбивств не виглядають аж таким моторошним явищем. Маємо не просто роман, а кінороман. Історія заточена винятково на розважальний сегмент. Значить, замість трупів – манекени, замість крові – фарба чи сік журавлини. Нервові можуть читати спокійно та забавляти себе пошуком відповіді на традиційне питання: хто вбивця? Чоловік – чи жінка? Адже палуба корабля є для детективного жанру аналогом класичного вбивства в закритому приміщенні. Де підозрюються всі, хто пливе, від капітана до знатної дами. І завдання автора – лише показувати злочинця час від часу, рівномірно з іншими підозрюваними.

Гра в цьому романі – не лише старанна реконструкція декорацій у стилі ретро. До речі, варто зазначити: у такий спосіб Ірен Роздобудько напевне віддає свою данину українській читацькій моді на історичні твори. Але крім того вона грається цитатами й самоцитатами. Може вкласти у вуста героїв вислови з радянської кінокласики «Іронія долі» (про те, що ми перестали лазити у вікна до коханих) та «Москва сльозам не вірить» (про те, що скоро нічого не буде – лише кіно). А може дати Мусі Гурчик у руки бульварний роман популярного доктора Шерла під назвою «Ескорт у смерть». Нарешті, знайомі з кіновиробництвом читачі знайдуть тут буквальну пародію на те, чим живе типовий знімальний майданчик.

Але й це ще не все. «Подвійна гра в чотири руки» нагадує та наслідує традиції, про які авторка могла згадувати найменше. Проте роман нагадує класичні аналоги жанру, в яких убивство відбувається на палубі.

Найперше – «Смерть під вітрилом» британця Чарльза П. Сноу. Твір зіграв із автором такий самий жарт, що й з пані Роздобудько: ставши єдиним жанровим доробком у творчості цього «серйозного» письменника, він зробився єдиним, який нащадки згадують у зв’язку зі Сноу. Таким чином, він став одним із «вельмож» британського детективного роману. Інший приклад – «На кожному кроці констеблі» новозеландки Найо Марш: інспектор поліції шукає серед пасажирів теплоходу викрадачів витворів мистецтва. Ще пригадується «Арешт Арсена Люпена» Моріса Леблана – відомий джентльмен-грабіжник так само заховався серед пасажирів корабля. З сучасніших авторів – насамперед «Полярна зірка» Мартіна Круза Сміта: так називається плавучий рибний завод, де працює матросом вигнаний з радянської прокуратури слідчий. Котрому доводиться шукати вбивцю не просто на палубі траулера – цей корабель ще й застряг у арктичній кризі. Ну і, звичайно, «Левіафан» Бориса Акуніна – перетинаючи на пасажирському судні океан, Ераст Фандорін так само шукає вбивцю серед пасажирів та екіпажу.   

За всю недовгу історію актуального українського детективу поки що лише Ірен Роздобудько освоїла таке місце злочину. Можливо, це стане додатковим стимулом для шанувальників жанру прочитати книгу.

Оцінка***** (-)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:        

*  Жодної надії;        

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;        

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;        

**** Хочеться краще, але загалом поживно;        

***** Так тримати!        

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.       

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.        

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику