Re: цензії

Історія, розказана у цій гіркій книжці, знайома, мабуть, небагатьом. І сьогодні, як стверджує зі свого заморського далеку автор роману «У сірих сутінках», у тій же Росії багато хто готовий заперечувати, що в СРСР депортували хоча б одну людину. Можливо, тому що все тут починається здалеку, від самого початку трагедії 1939 року, після приєднання прибалтійських країн до країни, де соціалізм майже переміг, і коли інтелігенція масово виганялася до Сибіру і на Далекий Схід. «Троє офіцерів НКВС оточили маму. На них були сині кашкети з червоним краєм і золотою зіркою. У високого офіцера в руці були наші паспорти. - Нам потрібно більше часу. Уранці будемо готові, - сказала мама. - Двадцять хвилин — або ви взагалі ранку не побачите! - відказав офіцер.- Прошу вас говорити тихіше, в мене діти, - прошепотіла мама. - Двадцять хвилин! - гаркнув офіцер. Він, кинувши недокурену цигарку на чисту підлогу нашої вітальні, втер її в дошки чоботом. З нами мало статися те саме, що й із цигаркою». Далі, звичайно, буде довга дорога і чіпка дитяча пам´ять, завдяки якій всі роки мандрівок Країною Рад – у телячих вагонах, на довгих етапах – збереглися і були переказані уцілілими нащадками громадян прибалтійських країн. І мапа мандрів додається – з міста Каунаса до Трудового табору на Алтаї, з Литви – в Заполяр´я. А далі куди? У цій книжці герої іноді повертаються додому після смерті Тирана, а там вже інші люди в хаті мешкають, і навіть прізвища їхні взяли, не кажучи про майно, життя і долі.

Андрій та Світлана Клімови. Моя божевільна. - Х.: Фабула, 2016

У безумному леті до свого безславного кінця проминає у цьому романі хвацька кавалькада знакових постатей з будівничих Загірної комуни, тлумачаться обірвані на півслові таємниці (зокрема щодо ненаписаного роману Хвильового), описуються п’янки-гулянки столичної літературної братії, цехові, родинні та інші причинно-наслідкові зв’язки, що швидко згоряли у жаркій репресивній заметілі Розстріляного Відродження. «Там стояли ті, кого вона добре знала,- тісна купка, і з ними Казимир Валер, художник. Вона не могла не впізнати цю худорляву сутулу спину, прямі плечі, довге легке волосся, хрипкий, постійно насмішкуватий, голос». Відбувається романна містерія на тлі знайомих з хрестоматійної класики літературних ландшафтів: вулиця Сумська, театр «Березіль», спорожнілий будинок «Слово». Гостро, лаконічно, майстерними штрихами змальовано божевільно-трагічне бенкетування письменницької братії початку 1930-х років, викликане страхом перед політичними репресіями. І відтворено усе це з прискіпливою увагою до найменших деталей побуту, оскільки автори мають безпосереднє відношення до Харківського літературного музею, де усі ці раритети з артефактами зберігаються, і роману недаремно передують рядки про те, що обоє мали свого часу спілкувалися із зацілілими героями своєї епохальної трагедії.

Лесь Подерв’янський. ПЗТ. – К.: Наш формат, 2016

...Колись книжки цього автора продавалася у політкоректному целофані з попереджувальним знаком: «Увага! Ненормативна лексика. Не рекомендується особам до 18 років». Сьогодні тексти Леся Подерв’янського видають у повній збірці його творів, але навряд чи вже вони викличуть читацьку алергію на фірмовий епатаж, натомість замислитися щодо легітимізації «ненормативності» у нашому житті, напевно, змусять.

Утім, особливого криміналу в черговому перевиданні сатиричних п´єс і сценок брежнєвського розливу в книжці Подерв´янського явно не спостерігається. Оскільки всі вони, будучи зібрані харківським «Фоліо», здобули заслужену славу в самвидаві 1970-80-х років, а пізніше навіть були видані на аудіокасетах і дисках. І ось вже в черговий раз грімка суміш абсурду і чорного гумору, насичена суржиком і тією самою ненормативною лексикою, загрожує висадити на демократичне повітря хиткі підвалини суспільної моралі, чиї представники не відають про колишню славу київського автора. Утім, чи висадить? Адже сталося так, що в текстах цього автора виявилося щось таке, що змушує їх видаватися не тільки епатажними і гротескними, але й, як не дивно, інтелектуальними. По-перше, ці тексти не те щоб не для слабких на нерви, дітей та вагітних жінок, але ніби як для внутрішнього користування богеми. Від часу свого створення монструозний «Гамлєт, або феномен датського кацапізму», «Пацавата історія», «Данко», «Васіліса Єгоровна і мужичкі» вперто тягли власну естетичну лінію, орієнтовану не на обурення абстрактного читача, а на сприйняття особливим середовищем, що інтуїтивно сприймає ці знаки «інтелектуального» буття.

#Невимушені: антологія. - Х.: Віват, 2016

Якщо хочете знати, що загалом нового в сучасній українській літературі, то в антології про чергове «стомлене» покоління вам про це докладно розкажуть. Вже на початку «#Невимушених» Любко Дереш попереджає, що мова про генерацію, яка «практично не розуміє почуття провини, котрим жило покоління їхніх батьків». З таких тут - Катерина Бабкіна, Мирослав Лаюк, Марк Лівін, Ірина Цілик, Артем Чех. Отже, «невимушені – це радість попри страждання». Мовляв, хочеться призабутого інфантилізму, зацькованої дитинності, таврованого ідеалізму. З одного боку, все вірно, і досить було страждань у наської молоді, що пройшла етап «війни у натовпі», маючи за плечима Майдан з його ранніми інфарктами, депресіями, смертями. З іншого боку, нібито не час нині веселитися, але будь-хто з авторів сьогодення має право бути інфантильним, «невимушеним», стильним і сталевим, м’яким і незворушним. Аби не москаль, чи не так?

Слава Світова. Жила-була Я. - К. : Брайт Стар Паблішинг, 2016

. Як і багато хто з персонажів нинішнього життя, батьки героїні наступної кумедної книжки, а саме - «Жила-була Я» Слави Світової (К.: Брайт Стар Паблішинг) - їдуть в столичні дали на заробітки. А що ж їх навіжена донька, яку залишили на господарстві з рудим котом? Чекати милостей від природи, як які-небудь мічурінці з минулого вона точно не буде. У своєрідному щоденнику героїні про те, як правильно заварити чай директору, навіщо ходити на тайський масаж і куди бігти в пошуках Прекрасного Принца, нас чекає справжній феєрверк навіть не гарячих, а запальних за своєю щирістю і гумором історій. Тут і співбесіда в посольстві, і поїздка до бабусі, і навіть просто пошуки роботи в столиці.. «Роботу знайте – не поле перейти, - глибокодумно повідомляють нам. – І навіть не грядку, і не присадибну ділянку, і не клумбу, і не Пушкінський парк, що неподалік станції метро Шулявська...»

Остап Соколюк. Ені. - К.: Вид. група KM-БУКС, 2016

В «Енні» Остапа Соколюка усе, як в кіно, що не дивно для випускника сценарних курсів. А ще тут багатенько тих самих «невимушених». «-А звідки ви? - Нізвідки конкретно, - спокійно відповідаємо ми. - Як це? - дивується таксист. - Хіба так буває?- Буває як завгодно…». До речі, щодо географії. Вона в романі не дуже широка, хоча герої заявлені сучасні, тобто без територіальних прив’язок. І все вкладається у відому схему довгих короткометражок про Нью-Йорк, Париж і Москву, де кохання героїв розігрується у безлічі варіацій. Тож ясно, що близнята зустрінуться. Близнята не тому, що за фахом герої однаково щасливі нероби (вони якраз різні – хакер, картяр, дауншифтерка), просто за сюжетом блукають одним містом, їздять одним таксі, їдять в одній забігайлівці…

Володимир Єшкілєв. Місто термітів. – Х.: Фабула, 2016

У цьому збірнику краєзнавчих апокрифів Володимир Єшкілєв перевтілюється в юного розенкрейцера Северина Уліса Солтиса, мовить від імені сивобородого талмудиста Шимона Бар Йохая і діє під личиною імператорських шпигунів Сунь Дунпо і Чень Шидао зі старокитайської історії. Загалом більшість текстів, що складають цю збірку це своєрідна «Книга українського масона», чи пак спроба розглянути традиції вільних мулярів у мерехтінні місцевих легенд. Так само це сакральна географія і метафізичне краєзнавство Галичини в історично-міфологічному контексті, тобто ще за часу, коли «міськком партії твердо визначив, що вампірів бути не може, бо вовкулаки і марксизм-ленінізм несумісними».

У цій строкатій прозі проблема вампірів і дирижаблів як шпигунського зброї мирно уживається із побутовими труднощами місцевих заколотників духу. А як інакше назвати цю романтику доморощених революціонерів? Іноді вона зветься ложею «Золота зоря Мемфіса», «Герман і золота черепаха» або «Істинний ашлар Озіріса». «Назвіть ложу просто «Ха», порадив Солтис, не роздумуючи ані хвилини». Утім, смішними ці одкровення у текстах івано-франківського філософа аж ніяк не видаються.

Антін Мухарський. Сказкі руssкаго міра. – К.: Люта справа, 2016. – 144 с.

На думку самого автора, це найбільш відчайдушна і хуліганська книжка з його літературної спадщини. Насправді «Сказкі руssкаго міра» Антона Мухарського - доволі незвичайна збірка оповідань з усіма належними у «радикальному» жанрі аксесуарами - попередженням про наявність у текстах ненормативної лексики, а також вікові обмеження. По суті, билинний епос сучасності, в якому автор розвінчує імперські міфи та культурологічні кліше, демотивує штампи путінської імперії та іронізує з приводу її побутової демонології. Визнаючи при цьому, що за час життя в совку він став носієм вірусу «хомо совєтікус»», і тому його проект - це історія хвороби і пошуків зцілення від тотальної русифікації.

Наприклад, уявіть собі розподільчий пункт Групи радянських військ у Німеччині, куди з телячих вагонів з полками в три ряди і діркою-туалетом в підлозі вивалюється цунамі новобранців. Це не про Путіна, звичайно, який тут служив, але все одно пізнавано, як в улюбленому смішне кіно. Ну, або не дуже смішному, на кшталт «Поцілунок не для преси», тому що з улюблених тут тільки «ДМБ» підходить. А якщо вже брати для порівняльного аналізу літературні зразки жанру, то тут, звичайно ж, відразу Лесь Подерв´янський на думку приходить. Ну, і «Штабна сука» Валерія Примоста, звичайно, також.

Марися Нікітюк. Безодня. – К.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016

Іноді зазирнути в очі чудовиськ з радянського минулого буває легше, аніж щодня дивитися в дзеркало давно вже заднього виду на своє власне життя. Скажімо, у збірці Марисі Нікітюк з героями її одинадцяти оповідань-катастроф відбувається майже те саме. І добре якби із дорослими героями, що раз-у-раз занурюються в безодню рідного менталітету, але ж тут ще є діти. І навіть підлітки, що згризають до крові руки і гукають у щасливе майбутнє: «Куди ви, космонавти?» «На Марс, будувати утопію», - відповідають звідти. До речі, про безодню. Герметичних, розхристаних і навіть драматургічних оповідок (у збірці є навіть міні-п’єса) авторці не бракує. Зрештою, дисципліну писання ніхто нікому не нав’язує. Натомість оповідання, з назвою, що дало ім´я всій збірці, мабуть, найкраще. Воно велике і тепле, наче море, тобто горе, або звичайнісінька повість. Саме у ньому вся суь Не така, як в однойменному романі Єгора Радова, де суцільний гротеск із згаданим абсурдом, а як у Жадана у «Ворошиловграді». Тільки тут, здається, Кривий Ріг. Але все одно страшно, коли навколо всуціль новітні технології з непідкупними ЗМІ, а герої живуть, немов за проклятого соціалізму. Та й не в героях, якщо чесно, справа в цій хроніці нашого лихоліття, у цій «Безодні» часів недорозвиненого сучукрліту і взаємозамінного виробництва.

Андрухович, Прохасько. Сузір’я Курки. – Л.: Видавництво Старого Лева

У цій чудовій книжці, зробленій ніби як для дітей, але цілком «дорослими» авторами, живуть малі Орися з Марією, а також весь довколишній світ з його видавничими інтригами. В якому тато – лісник, а мама – «зануда, бо їй наше дике життя не підходить». Образ тата цілком відповідав би першому з авторів, вказаному на обкладинці Прохаську, який за фахом ботанік і завжди любив писати про ліс, а маму уособлював би другий, тобто Андрухович, що несподівано змінив стать за «європейським» покликом душі. Утім, не все так просто ані з видавцями, ані з авторами, тому ще трішки побудемо в Україні.

Тож через те, що з імен-брендів на обкладинці книжки стоять самі лише прізвища, усі наші «авторські» аналогії летять шкереберть, оскільки це зовсім не ті автори. Відповідно, дочка і колишня дружина, якщо цікаво, тому далі краще просто читати, а не будувати родинні демонології. Крім, того, у «Сузір’ї Курки», все одно присвяченій «нашим бабкам, бабцям і бабусям», вистачає не менш цікавих, літніх людей та інших родичів з історії літератури. Наприклад, тутешні Зелінський і Кулінський - немовби Іван Іванович і Іван Никифорович, що, як відомо, посварилися у Гоголя, але розмови у цих галицьких стариганів цілком інтернаціональні. Як у прозі східняка Павла Вольвача. «Поясницю скрутило!» - мало не плаче Зелінський у книжці Прохасько і Андрухович. «І давлєня», - озивається бабця біля під’їзду з роману Вольвача. Про що це свідчить, крім того, що саму книжку можна рекомендувати будь-якій віковій категорії читачів? Мабуть, про те, що ніколи не варто забувати про своїх ближніх, старих і немічних, бо іноді вони можуть стати в пригоді навіть «дорослим» і «уславленим». Наприклад, написати про себе книжку, як у даному успішному випадку.