Поетична збірка «Іще не все сказав диявол» інтригує назвою, презентуючи креативний доробок Миколи Слюсаревського не лише останніх років. Поет-мислитель на позір просто подає складні сентенції в буденних образах, розкриває сутність об’єкта свого зацікавлення чи зерня внутрішнього конфлікту в ірраціональному осяянні.

Мені імпонують книжки, укладені з ретроспективою (цікаво простежити тематичну динаміку, палітрову домінанту, оперування улюбленими прийомами, тропами тощо, що й визначає неповторність авторського стилю, зумовлює його пізнаваність). Імпонує формування збірки як історії духовного/ душевного життя ліричного героя, вкоріненого в реалії часу. Імпонують підтексти, закладені в назви, здатні викликати ланцюжок алюзій, властивий епосі постмодернізму. Як-от розділ «Замінована вежа», який спокушає згадати і «блакитні вежі» над українським степом Юрія Яновського, і «Замінований рай» Володимира Базилевського. М. Слюсаревський, як і вони, класики, веде родовід із Центральної України, а людину в степу видно як на долоні. Народившись по сусідству, на благословенній Полтавщині,, він пройшов університети гарту і тернами, і славою в злоточолому Києві.

Введення в храм української душі розпочинається прелюдією з 

непоетичною назвою – «Адаптаційна фаза». Це міти протистояння душі романтика і філософа, бунтівника і батька нації – Тараса Шевченка і його прямостояння як взірець для наслідуваннясвідомого українця, хоча автор зумисне уникає пієтету, інтонацій з емоційним надривом.

Має слушність висновок М. Слабошпицького щодо відсутності форсування бездумного оптимізму в поезії М. Слюсаревського, як і заувага Тамари Коломієць, що цитувати уривки з його творів непросто. Причина, на мою думку, полягає в тому, що його вірші – мов гра доленосних світлотіней, психологічний паралелізм із лаконічним екскурсом вглиб питання і риторичними фігурами, спрямованими до емоційного досвіду уявного співрозмовника. Володіючи прийомом навіювання і кінематографічним стоп-кадром, око художника зауважує напівтони, а перо дихає народною мовою, зчитуючи ледь чутний порух зі сліду. Поет дивовижно вкраплює «металеву» лексику воєнного часу в гармонійне осіннє полотно – і пейзаж набуває психологічно-філософської глибини («Золоті фюзеляжі»). А нібито пейзажна замальовка з фантомами «Соняхів» Ван Гога ретранслює відчайдушно-беззахисну спробу заперечити силу стихії рятівною для світу красою, кинути виклик невідворотному – що завгодно, але не залишає місця байдужості, доточується історичною тяглістю «переходу в небуття», не давши насіння… («Осінній тракт»). Мотивові дороги і рвійного руху до світла (традиційного для шістдесятників) у поезії М. Слюсаревського притаманні не тільки підойми осяяння, а й розчарування («іду», «бреду», «хто би не блукав»). Самоаналіз і пізнання себе через Іншого (в дусі екзистенціалізму) межує з приреченістю: «зупинились біля гільйотини», а отже, заперечує поступ, коли владарює пітьма.

Глибина метафоричного мислення у відображенні саме психічних станів (нагадаю, що М. Слюсаревський обіймає посаду директора Інституту соціальної та політичної психології НАПН України) доповнюється природною іронічністю. Скажімо, пізнє кохання діагностується як хвороба київських каштанів: «Хворіють каштани. І знову цвітуть. / Не знаю, чи справді доцільний цей спротив». Або: «І білий сніг, і білий цвіт» – «І так буває, / що у снігах конають квіти»… 

Любов і смерть, краса і мука, жертва і кат – то все помежів’я вибору, коли «немов росте троянда в серці», здатна здійняти пожежу чи дев’ятий вал («Хіба що…»). Уявний конфлікт продукує ситуацію, коли кохання  асоціюється з полюванням на живця. І суб’єкти фантастичної зустрічі, напророченої «біля брами раю», усвідомлюють, що власноруч упрягли дарунок долі в шлеї, й гірко констатують: «Так тяжко, так нестерпно стало жити». Нібито відомі істини, але ЯК поет видобуває їх зерна із полови будення.

Влучні іронізми народжуються із самоіронії, беззастережних висновків зі спостережень: «Не приневоливши себе, вдається рідко щось писати», «Минуле!.. Послизаємось на нім», «Так класик, не класний давно вже, буває, щось гарне напише», «так жінка, що бавить онуків, зненацька вагітніє знову».

Його ліричний герой постає в різних іпостасях: то досвідченого психолога («Персональне пекло»), що простежує детермінованість духовного виродження матеріальним переситом («Арттерапія», «Приречений»), віртуальною залежністю («Облом») чи пророцтвами апокаліпсису («Неоеклезіаст»); то актора без маски («Признання пристарілого лицедія»), то громадянина («Холодніє. Прогноз на серпень») в тривожному передчутті загрози, що нависла над людиною, народженою Незалежністю, над стягом держави, що асоціюється із замінованою вежею. Його роздуми – то державницька позиція мужа, чия душа переймається усіма проблемами як своїми власними. Одна з найболючіших – повернення нащадків новітньої хвилі біженців до Батьківщини. Її окреслено тяглістю в кілька поколінь. Саркастичне лезо оголює нервові закінчення тонкими доторками: чи винні ті, що «драпають з отчого краю», прирікаючи локус на демографічну кризу «пустки, в яких ми вмирали, де б народитись хтось міг»? Однак драматична ситуація не позбавлена оптимістичний візій. У сподіванні на співчуття нащадка до «висохлих рік і криниць», до завзяття «безрогого» покоління пращура акцентовано, що добро без кулаків тотожне легковажному ставленню до долі Богом даної землі.

Другий розділ – «Боротьба протилежностей» – занурює в твори раннього періоду, тобто в авторське світовідчуття пів століття тому, де домінує кохання: «віднайти протилежність як свого адресата» («Телеграми. До запитання») – і пошук сенсу власного життя у світовій гармонії. Поетичний старт робітника-авторемонтника не «покритий глянцем», даючи привід для роздумів над природою таланту. Зокрема, вірш «Колись навесні», написаний у вісімнадцять років. Ні дієслівні рими, ні ритмічні збої в ньому не сприймаються як хиби – навпаки, здаються зумисними авторськими прийомами відповідності форми змістові, віддзеркалюючи низький больовий поріг і викликаючи якщо не катарсис, то щемку суміш співчуття до списаного ската, який спинився наостанок од пахощів пролісків – і далі покотився сам, та шанобливого захоплення його гідністю. 

Вже тоді, в далеких 70-х, оприявнили себе філософська складова, високий гуманізм, довіра до емпатії читача («На концерті ліліпутів», «Невдалий розворот», «Фантомний пахощ») і закорінені в історичну пам’ять особистісні почування. Персоналізація в пейзажній ліриці випрозорює межі тремких переходів між станами природи і ліричного героя: «тінь печалі з приводу весни», «зберігати лікувальний присмак гіркоти» («Прощавальна елегія»). Вірші-новели «Сонячні вікна», «Покинуті телефони», «Колись напровесні», «Пригода» засвідчують неабияку обдарованість молодого поета.

Дивують очевидністю відкриття сутності об’єкта споглядання афоризми Слюсаревського, як і нанизування порівняльних ланцюжків: «Антракти міста – перехрестя», «Перехожий пускається берега / (бо одірвавсь од будинка). / Підіймає правицю, / аби зупинити таксі. // Постати могутнішим світлофора». Або: «ті хто наразивсь на невблаганне / зостались перед богом непорочні», «немов причетність чорних кіс лякала / мого лебедошийого коня». 

За вербальним лаконізмом його порівнянь-епітетів простежується колористична перспектива: «Вечора синій масив, / ранку зелена вуздечка, / біля прибою машин / тиша бібліотечна» («Єднання»). Особлива плинність образної сув’язі створює синергію зорових, акустичних і тактильних вражень, часом химерно переплетених художньою уявою, як, cкажімо, сон про кохану, «посіяну на зиму у степу» «над деренчанням павутин-борін», де крилатий кінь «торкає губами тополиний пух» («Насінина»).

Є у збірці «Іще не все сказав диявол» чорні сторінки. Це помережане епіграфами «Непричесане попурі совдепівської пори» і поезії, народжені повномасштабною війною. Очевидно, що чорнота совдепівська відбиває період державного застою, помноженого на автобіографічні втрати: тодішня цензура ввімкнула червоне світло для бунтівливого поета, караючи за невідповідність «ні ідеологічним, ні естетичним критеріям радянської літератури». Яку ж крамолу ніс віршар? Про роль поета: «Поет – це завше протидія, поет – це завше антисвіт», про виборювання власних прав перед начальством-вершителем доль: 

Прийшов я не по гроші.

прийшов не по чини,

а по весняні грози

задовго до весни.

                             («Дозвольте рейс!»)

Оця пасіонарність простежується на органічному рівні творчого доробку поета-будителя. У розвінчанні бюрократизму – образ пекельних каруселей  Білокамінної, в алюзії лиха з розуму Чацького, що дифузує із закликом Миколи Хвильового «Геть від Москви!» в умовах трансцендентного прозріння. У протистоянні політиці розпорошення й нівелювання українства в колишньому Союзі, бо «їх не кілька, батьківщин, / вона одна – де впало серце» («Повернення»). У неприйнятті гучномовства гнучкохребетних «будителів» («Пономар»). 

За сповідальними розмислами, що прагнуть діалогу, постає людська драма – ворогування світоглядно близьких людей, що могли б стати половинками цілого: жінка «у критичному віці, та ніхто ще її не кохав», «і поет у критичному віці, що нічого іще не сказав» («Одновірці»). За скупими характеристиками наголошено не стільки пресинг часу, як пріоритети: фемінний – кохання і материнство, що не відбулося, та маскулінний – самореалізація в творчій роботі. Ніч і нерухома жіноча сльоза – свідки єдиної нічної розмови, що зруйнувала мур відчуження… Мандрує художнім світом Слюсаревського мотив невдатності акторів, що вперто калічать власне життя.

У поезії, присвяченій пам’яті батька, смерть сприймається за традицією народної філософії, заземлено, як вмирання квітки чи полювання кішки за пташкою. Та чи може змиритися душа з тим, що

Все влаштоване суперечливо, недокінчене, мов чорновик.

Не пізнавши себе і світу, в небуття іде чоловік.

Тож основне завдання – зберегти природну гармонію: «без води не лишити річку. / Не вбивати даремно звіра. І віддати душі тепло / тим, хто всупереч правді вірить, що на світі не вічне зло» («Прагнення. Символ віри») – мусить стати життєвим кредо на Планеті людей Екзюпері, де поет шукає Людину як жилу золоту з вірою в місію України побороти світове зло, «зберегти ґрунти й могили / і обітниць не зректись», не втратити пам’яті роду і чистоти своєї душі:

Не дай нам Боже, глянувши в свічадо,

побачити там ворога свого. 

Символічно чорно-білий розділ «Ми починаємо очищення планети». Тут «Нотатки до хроніки російсько-української війни», вектор якої, на жаль, цілить у безкінечність. Серце свідомого українця вступає в резонанс із рівнем тривожності народу й епохи, чує симфонію вітру в приспущеному прапорі, гнівно звинувачує зрадників, які «заводили війська в котли та ще й обкрадали тили», звертається до полеглих 2015 року: «А у вас перемогу вкрали. / І немовби вас двічі убито», викриваючи гірку правду мінських домовленостей. І новий виток офіри перших тижнів повномасштабної, і юрми біженців, і диванні війська соцмереж – і попри все образ віри: «ми перемогу вирвемо в них, виборемо (…) для інших дій нам не лишили вибору».

Ілюстраторка збірки, Ірина Миколів, помістила на обкладинці соняхи з крокодилом, викликавши в читача візуальний шок від часопросторового оксюморона. Над майже вангогівськими соняхами нависло чи то хмарище, шо несе кульові заряди, чи то рогата тінь диявола, котрий шарпає стійких мешканців Країни Сонця. Вони не помічають роззявленої пащі, що чатує на жертву. Лише мале соняшатко звело запитально очка, та хто його почує за ревищем буревію…

Нищівній критиці поет піддає не лише «нордостівську сусідку», що «поєднала в собі месіанство і свинство, (…) пароксизми свободи і підреберний крюк». Він таврує українське хуторянство, яке, втомившись від боротьби, сидить на призьбі хати, де хліба й сала вдосталь («Призьба»). Чому «живемо одним занапащеним днем», хто винен? «Чи гніт іноземний, чи власний наш гній?» – питання риторичне, як і належить, залишається відкритим. Але автор зауважує «надто тонке стебельце (соняха. – А.Ц.), не може воно без підтримки ворогів, що навколо зросли стіною». І насамкінець штрих із циклу «Полтавський синдром» про зрадників гетьмана Івана Мазепи, які «не стали вище від своїх образ / і для царя услали землю трупом, / ласкаву землю, що цвіла для вас» – як засторога історичного уроку, де на терезах кар’єра чи Батьківщина…