Обережно! Засніженими вулицями Відня і Львова розгулює небезпечний маніяк! Вампір, який живиться кров’ю невинних жертв, ґвалтує і ріже ножем жінок. Городяни застигли в крижаному заціпенінні. Поліцейські розводять руками: нічого вдіяти не можемо… І тут на сцену у світлі прожекторів виходить Він – комісар Адам Вістович, герой, який єдиний може повернути закон і спокій габсбурзьким підданим.

Новий детективний роман Богдана Коломійчука стартує стрімко: моторошне нічне страхіття – звістка про звіряче вбивство – балансування на краю смерті – несподіваний рятунок – бійка і пожежа. І це – лише початок! Автор не дає нам жодного шансу відволіктися, і ми покірно й заворожено, мов змія за факіром, стежимо за всіма сюжетними поворотами й розвитком інтриги.

Історія про маніяка – популярний літературний та кінематографічний сюжет, що давно набув статусу окремої формули масової культури. Та й не тільки масової: картини хворої психіки розгортаються у відомих романах «з високої полиці», приміром, у «Парфумері» Патріка Зюскінда та «Колекціонері» Джона Фаулза. Однак письменників та сценаристів, які мають справу з жанровими творами: детективами, трилерами, горорами, – менше цікавлять філософські, психологічні чи релігійні аспекти вивихнутої свідомості. У гостросюжетників мета інша: налякати до смерті читача, за допомогою ланцюжка карколомних пригод занурити його в пітьму – аж до фінального катарсису. Українська популярна література останніх років небайдужа до маніяків: про полювання на серійника йдеться в романі «Tatoo. Читання по очах» В’ячеслава Васильченка, «Різник із Городоцької» Андрія Кокотюхи, а також в одній із попередніх повістей Богдана Коломійчука про справи львівського комісара – «Німфи болю». Абсолютно логічно, що де маніяк, там і мотив психіатрії, там і психлікарня, і лікар-психіатр як мінімум у ролі експерта.

Родзинкою ж «Візиту доктора Фройда» став психоаналіз. Звісно, не в його оригінальній формі, з усіма науковими конструкціями й нюансами, а приручений масовою культурою, спрощений, адаптований, зведений до низки атрибутів: кушетка – сигара – сновидіння – фройдистська помилка – едипів комплекс. Зв’язку «психоаналіз – детектив» мовби благословив сам австрійський психіатр, коли у вступній лекції із психоаналізу порівняв роботу аналітика з працею криміналіста: обидва шукають свідоцтва, крихітні деталі, щоб сказати, хто винен. Хіба могли детективісти втриматися від цього ласого шматочка – вирахувати злочинця за допомогою модної та епатажної теорії, що зводить людську поведінку до сексуальних імпульсів та агресивних інстинктів? І вже у 1920‑х роках у художній літературі з’явився практикуючий аналітик, який займався розслідуваннями злочинів. Точніше, займалася, бо це була жінка, Беатріс Бредлі, героїня 66 романів британської авторки Гледіс Мітчелл. З того часу кількість «психоаналітичних детективів» зростала в геометричній прогресії. Нерідко їхні автори зводили докупи в сюжетах дві харизматичні постаті – Шерлока Голмса і Зигмунда Фройда. З нещодавніх зразків цієї формули – «Інтерпретація вбивства» американця Джеда Рубенфельда (2006) та «Манхеттен за Фройдом» француза Люка Боссі (2009). Обидва романи прикметні тим, що на їхніх сторінках діє сам засновник психоаналізу, який допомагає слідчим знайти злочинця.

Словом, Богдан Коломійчук скористався з обох апробованих секретів популярності, створивши історію про маніяка і доповнивши її психоаналітичними екзерсисами та магнетичною фігурою Зигмунда Фройда. І помножив ці мотиви на незгасний інтерес сучасних українців до життя-буття у «фелікс Австрії», що нині породжує один ретророман за іншим. Літературну страву, яка вийшла в результаті, можна тільки схвалити: вона не прісна, добре посолена і приперчена, поживна і «легка» в хорошому смислі слова. «Візит» збалансований композиційно і читається на одному подихові.

Додатковий бонус – ми знову, як і належить у романах з одної серії, побачимо давніх знайомих: Адама Вістовича, ад’юнкта Самковського, директора лемберзької поліції Вільгельма Шехтеля, чарівну і пристрасну єврейку Бейлу і доктора Аркадіуша Тофіля, убивцю «німф болю». До останнього за порадою приходить комісар – хто, як не він, краще знає збочену логіку? Цю прозору відсилку до «Мовчання ягнят» Томаса Гарріса (Кларісса Стерлінг і Ганнібал Лектор) проаналізував у своєму огляді Андрій Кокотюха.

Ну, а як же Зигмунд Фройд? Йому відведена роль консультанта, кажучи по-сучасному – профайлера, який складає психологічний портрет маніяка на прохання Вістовича. Дуже доречно психіатр прибуває на кілька днів до Львова, щоб прочитати курс лекцій в університеті та навідатися до Бродів, звідки родом його мати, – тут автор використав реальний факт біографії вченого. Спочатку Богдан Коломійчук примушує батька психоаналізу вимовити належні банальності: «Сни – це лишень свідчення наших нездійсненних бажань» або «Іноді… сигара означає лише мою шкідливу звичку курити, і тоді це лише сигара». А згодом дає йому можливість втрутитися в розслідування й докласти свій досвід до вирахування хитрого і жорстокого вбивці зі списку підозрюваних. У львівській кнайпі, за кавою та штрудлем, Фройд знайде практичне застосування своїй оригінальній теорії про Ерос і Танатос.

Певна метаморфоза відбувається в романі з Адамом Вістовичем. У перших епізодах він переховується в Данцігу від минулих « неприємностей» з владою і спершу, мов Кирило Кожум’яка в казці, відмовляється допомагати зі слідством навіть шеф-інспектору поліції Відня Ріхарду Штальману, доньку якого по-звірячому вбив маніяк. Тоді поліція та контррозвідка знаходять вагомі аргументи і фактично ставлять комісару ультиматум. Змушений взятися за ризиковану справу і будучи поліцейським, Вістович практично ніколи не діє в рамках закону і його методами. У романі, як і в попередніх повістях Коломійчука, комісар балансує між ролями правоохоронця, «private eye» та «amateur sleuth». Це типово для сучасних детективних трендів і дає більшу свободу герою, аж до звернення по допомогу до світу криміналу. Водночас це накреслює конфлікт між важкою бюрократичною машиною та розумним, талановитим і незалежним сищиком, якому легше бути поза системою, ніж її гвинтиком.

Увагу в романі привернули ще два характерні моменти. Насамперед – це театральність. Давно мене мучило питання: чому, пишучи «львівські» детективи, наші автори страчують таку розкішну можливість – показати залаштунковий світ тогочасних театрів? Одна тільки будівля Львівської опери може стати прекрасним місцем злочину. Окремі театральні штрихи Богдан Коломійчук накреслював у попередніх повістях: колишня дружина Вістовича Анна – акторка, яка мріє про славу, у «В’язниці душ» депутата вбивають у філармонії під час концерту, хоч цей мотив не розвинувся на повну силу. І от нарешті у «Візиті доктора Фройда» він засяяв новими гранями – автор веде нас на зустріч з маніяком до підземелля під львівським храмом Мельпомени, де тече чорна, мов смола, річка – очевидно, алюзія на сходження героя до світу мертвих, світу підсвідомості, сповненої низьких пристрастей. А далі детективіст занурює читача в стихію лицедійства, перевдягання, маскування, диявольського обману та гри зі смертю. І серед вороху костюмів, тьмяних декорацій і в непевному світлі театральних вогнів ми знайдемо разом з Вістовичем сліди вбивці…

Другий момент – антична міфологія. Як без неї, коли йдеться про психоаналітичні конструкції Фройда? Одним із ключів, що допоможуть комісару вистежити маніяка, стане міф про Данаю і золотий дощ, а також трагедія Софокла. На жаль, цей ключ має лише епізодичне значення, вбивства в романі не мають «античного» мотиву, як-от у «Пасажирі» Жана-Крістофа Гранже. Так само фрагментарним лишився і «шаховий» ключ до злочину, хіба натякаючи на «безкомпромісну дуель» добра і зла, білого і чорного, як зазначено в анотації.

У новому творі Богдану Коломійчуку вдалося перебороти «пунктирність» зображення ретросвіту, чим йому дорікали критики. У «Візиті» віденський, данцізький та львівський сетінги абсолютно природні, рельєфні і ніде не заступають дію. Казкова декорація засніженого міста контрастує із жорстокістю вбивств і тваринним страхом обивателя. Художня мова нашого автора і раніше відзначалася експресією та чуттєвістю. Коломійчуку єдиному, мабуть, серед українських детективістів добре вдаються сексуальні та еротичні епізоди. А в романі з психоаналітичним мотивом це просто обов’язково: «перина …манила до себе, наче розкішна жінка в пеньюарі», «свідомість залишила його, мов ображена коханка», «Вістович з приємністю торкнувся її випнутих уперед грудей спершу обережними ласками, а відтак дозволив собі трохи більше пристрасті, а далі й шаленства» …

На карб письменникові можна поставити хіба недостатній градус жаху, який викликає роман. Напевно, він був закроєний як трилер, однак відчуття суцільного кошмару втримати вдається не завжди – інколи його переборює спокійна «вікторіанська» інтонація, іноді – легкість стилю. Ще одне розчарування – фінал. Очікуєш напружену битву інтелектів, змагання збоченої, але геніальної психіки і залізної логіки детектива, а натомість – oops! – отримуєш фехтувальний двобій… Так, це дуже по-кіношному, це авантюрно, видовищно, але занадто просто для такого закрученого-заплутаного сюжету.

Попри сказане, «Візит доктора Фройда» – твір оригінальний і яскравий. Безумовно, це серйозний здобуток Богдана Коломійчука на ниві детективного жанру і свідчення того, наскільки професійнішим став автор з часів «Людвисару». Повірте: роман читається запоєм, невідривно, і зрозуміло, що він є чудовим матеріалом для подальшої екранізації, яку так чекають прихильники таланту львівського прозаїка.

А хто ж був маніяк, як саме вдалося вирахувати його і що сказав із цього приводу доктор Фройд? Про все це ви дізнаєтеся, коли перегорнете останню сторінку…