Чи хочете ви полетіти до Відня на дирижаблі? Чи бажаєте приміряти фамільну коштовність Габсбургів? А вполювати скандинавського вампіра? Тоді вмощуйтесь зручніше на канапі, беріть в одну руку філіжанку з кавою або кухоль прохолодного пива, а в іншу – книжку Богдана Коломійчука. Океан гострих відчуттів Вам забезпечено.

Богдан Коломійчук – нова зірка українського детективу. Його стрімка кар’єра почалася від історичного роману «Людвисар. Ігри вельмож», який переміг у «Коронації слова» у 2013 році. Згодом «Фоліо» запропонувало читачам три симпатичні збірки авантюрної й детективної прози – «Таємниця Єви» (2014), «В’язниця душ» і «Небо над Віднем» (2015). І хоча дві останні з дивного дива означені видавництвом як «ретророман» (назва серії?), де-факто під обкладинками сховалися п’ять цікавих повістей, «справ» львівського комісара поліції, з інтригуючими заголовками: «Німфи болю», «В’язниця душ», «Ніхто із Данціга» «Небо над Віднем» і «Остання справа комісара Вістовича». Обсягом вони приблизно такі, як і історії із «Пригод Шерлока Голмса». Серце підказує мені, що саме конандойлівські детективи стали жанровою моделлю для сучасного прозаїка.

Рецепт ретродетективу з початку минулого століття простий: треба знайти місто з колоритом , оселити там химерного сищика, оточити його морфіністами, революціонерами, шпигунами, любителями садо-мазо і магами-ясновидцями. Не забути про femme fatale, можна й не одну. Парочка алюзій на декаданс, кілька згадок про боротьбу статей і про тогочасних політиків, спортсменів, кінозірок, трохи технічних новинок, автівок чи аеропланів, – і готово! Далі все залежить від сумлінності письменника в роботі з архівами та консультантами, від сюжетної винахідливості та від іскри Божої. Богдан Коломійчук зізнався в інтерв’ю «Високому замку», що передвоєнний період – це « Клондайк для письменника-авантюриста».

Погодьтесь, що для українського ретродетективу нема кращої локації, як міфологізоване й багатокультурне серце Галичини. Львів – не тільки місто літератури, кохання і шоколаду, але й місто з давніми кримінальними традиціями, де водилися злочинці всіх сортів: аферисти і грабіжники, фальшивомонетники і шпигуни. Однак tylko we Lwowie правопорушення були «овіяні романтичним ореолом», як писав Юзеф Віттлін. Саме в цьому місті на початку минулого століття полює на зловмисників Адам Вістович у Богдана Коломійчука, там же викриває вбивць Климентій Кошовий у циклі романів Андрія Кокотюхи, а під час Першої світової до Львова із секретною місією засилають навіть Івана Карповича Підіпригору, найкращого сищика Російської імперії, з ретросеріалу Владислава Івченка. Можна уявити, як усі троє приблизно в один час ходять тими ж вулицями, обідають у тих самих кнайпах, – а що, як колись ця трійця волею авторів зійдеться докупи, щоб позмагатися за інтелектуальну першість чи скооперуватися в розслідуванні суперскладного випадку?..

Утім, облишмо літературні фантазії і придивімося пильніше до захопливих історій про поліцейського комісара, що відбуваються у 1902–1919 роках. Кожний аматор жанру знає мало не з пелюшок, що детективи в стилі ретро мають бути по-перше, по-друге і по-третє «атмосферними». Що означає мільйон побутових дрібничок і легкий серпанок ностальгії. Богдан Коломійчук нас не розчаровує: його герої їздять у фіакрах та диліжансах, п’ють житню «балабанівку», їдять свіжі «кайзерки» і розплачуються кронами і крейцерами, стріляють із браунінгів і манліхерів. Готель «Жорж», «Віденська кав’ярня», Стрийський парк та Театр Скарбека – усе розставлено на своїх місцях. Кожна деталь прекрасно вписана в загальну історичну декорацію, але без ліричних надлишків. Обійшовся автор і без архітектурних арабесків, бо львівські вулиці та будинки для нього – не об’єкт жадібного естетичного споглядання, а чисто і конкретно – місця злочинів чи типові маршрути: «Трамвай рушив з Академічної  і через вулицю Фредра виїхав на Баторія, а звідти завернув на Личаківську», «Вістович, минувши вулицю Баторія, де на перехожих непривітно зиркав «кримінал», вийшов на Галицьку і рушив у бік монастиря бернардинів» . Автор мовби обрав собі девізом «менше описів – більше дії!» – і в цьому прагненні його важко не підтримати. Сюжетні лінії в повістях прописані чітко, виразно, а епізоди нагадують розплановані ходи в цікавій шаховій партії.

Чим далі, тим сильніше стискається пружина інтриги. Хто вбив доньку соляного магната Алоїзу Вольфович і депутата Галицького сойму Бартоломея Раковського? Хто вкрав діамантову прикрасу Марії-Терезії? Що спільного в наглих смертях професора Вітольда Сабінського і повії Софії Вільчевської? Куди зник австрійський агент Леон Гофман? Богдан Коломійчук занурює нас у туманну атмосферу небезпеки і таємниць, що криються за важкими портьєрами кам’яниць, за дверима вілл і театрів, борделів і закритих клубів – скільки скелетів у старовинних і запилених шафах! скільки несподіванок нас чекає! Комісар поліції дає прикурити російським шпигунам та доморощеним терористам, австрійській контррозвідці, вільнюській мафії і навіть… вампірам! Саме так, львівський автор не цурається містики. Андрій Кокотюха слушно відзначив у його творах елементи неоготики. Але в Богдана Коломійчука навіть нечисть поводиться дуже натурально й стримано на території детективу і грає за жанровими законами – так, мовби драугри і привиди ознайомлені під розписку з двадцятьма хрестоматійними правилами С. С. Ван-Дайна.

Головний герой детективів Адам Вістович практично нічим не нагадує Шерлока Голмса, пастора Брауна чи міс Марпл, окрім дедуктивного таланту. Комісар більше схожий на Сема Спейда у Дешіла Хеммета чи Ебергарда Мокка у Марека Краєвського, і його легше уявити в атмосфері hard-boiled або noir . Функціонарій поліції зловживає алкоголем, він завсідник борделів, брутальний і конфліктний, за рідкісними винятками перебуває в депресивному стані: на душі «паскудно », погода – «гівняна» , а часи – «срані» . Адаму Вістовичу притаманна своєрідна похмура привабливість, і він, звісно, подобається читачеві гострим і бистрим розумом, інтуїцією, рішучістю, сміливістю і відданістю справі. На роботі його цінують як міцного професіонала, тому й доручають найскладніші справи, де потрібне нешаблонне мислення, спритність і вміння тримати язик за зубами. Коломійчук розповідає, що у Вістовича не було прототипа, він – збірний образ блискучого поліцейського.

Згідно із жанровими традиціями детективного серіалу, у комісара – стабільне коло знайомих, які переходять з історії в історію: директор львівської поліції Вільгельм Шехтель, нездогадливий ад’юнкт Анджей Самковський та єврейка Бейла, темноока коханка героя. Його оточення формують також власниця борделю мамка Цимес, кримінальний кореспондент краківської газети Яцек Жила і керівник агентурного відділу австрійської контррозвідки Альфред Редль, реальна історична особа. На мій погляд, Коломійчуку вдається правдиво передати спосіб думання і почування людей того часу. У цьому йому допомагають і досвід історичного реконструктора, і театральний хист.

Фішка письменника – акцент на мультикультурності середовища. Хоча головне місце дії – Львів (він же Львув, він же Лемберг), усе ж прозаїк малює «фелікс Австрію» як цілісний організм – тому автор відправляє героїв у відрядження до Кракова, Відня, Будапешта і Данціга (довоєнного Гданська). Тому персонажі мають екзотичні для вуха сучасного українця імена: Франц Тепфер, Вінцент Гаусман, Аркадіуш Тофіль, доктор Хщижевський, Тадей Курка, Янка Циновська. Тому в їхньому мовленні непідробно звучать локальні словечка – фацет, трафунок, траскати вар’ята , а бува, й фрази ввічливості або лайки польською, німецькою, угорською, російською: Dziękuję za k w iat y . Auf Wirdersehen! Jó estét! Твою мать! На відміну від ретродетективів Владислава Івченка чи Андрія Кокотюхи, у творах Коломійчука майже не відчувається драматизму через соціально-політичний конфлікт між метрополією та колонією. Лише вряди-годи Вістовичу начальство докоряє русинським походженням, але тут-таки заплющує на це очі – йому «начхати на його народовість», якщо він здатен викрити злочинців . Політика стоїть у повістях на тому ж щаблі, що й містика або еротика, – усе це пожива для авантюрного сюжету. Тому шпигуни і терористи для Вістовича зліплені з того ж тіста, що й вампіри або маніяки. Комісар – ас у кримінальному розшуку, і політичні ігрища йому тільки заважають. Хоча в переддень війни і на її початку Адаму доводиться враховувати й цей фактор.

У випадку з пригодами Вістовича складно говорити про чистоту детективного жанру: часом вони близькі до шпигунської історії, часом – до психологічного трилера або готичної оповідки. Однак автор уміє з’єднати всі елементи так, що не видно швів, і читачеві залишається безвідривно стежити за сюжетним розвитком та насолоджуватися його оригінальними ризикованими поворотами й непередбачуваними фіналами. Детективні повісті Богдана Коломійчука затягують, і це в них найсуттєвіше.

Для шанувальників таланту львівського письменника є дві чудові новини. По-перше, автор пообіцяв невдовзі подарувати читачам ще одну історію про Адама Вістовича, де він вестиме слідство разом із самим доктором Зигмундом Фройдом. Друга новина така: у червні українські медіа повідомили, що на основі львівських ретродетективів компанія Film.ua улітку 2017 року зніматиме 8‑серійну стрічку «Лемберг», і польські сценаристи Пшемислав Новаковський і Моніка Франчак уже працюють над сценарієм і навіть приїжджали до Львова, щоб побачити всі місця дії на власні очі. Що ж, літературний матеріал справді люксовий. Маю надію, що ідея втілиться в життя і серіал складе гідну конкуренцію «Гранчестеру» або «Гострим козиркам». Адже нам так потрібна своя, оригінальна популярна культура, з усіма нішами і сегментами.