Якщо ви взяли з полиці книжку Ірен Роздобудько, то приготуйтеся милуватися сяйвом діамантового персня й мигдалевими очима східної красуні; слухати декламації макабричної поетеси про злу красу, зраду і смерть; смакувати ананаси та шампанське; вдихати пахощі жасмину й модних парфумів «Стріла Амура». А також будьте готові до того, що просто на ваших очах комусь із персонажів зроблять смертельну ін’єкцію. Бо перед вами – детектив, хоч і весь у гламурних блискітках. Навіть місце злочину тут декоровано зі смаком: шоколад, квіти, два бокали, фривольне фото і вбитий офіцер, що лежить головою на клавішах роялю.

Який же мотив – ревнощі? помста? шантаж? Хто і чому вбив закоханого чоловіка? Що зникло з його сейфу? Про все це ви дізнаєтеся зі сторінок роману. Як зазначено на обкладинці, «Ірен Роздобудько запрошує у смертельно небезпечний круїз». Сенсації, пристрасті, авантюри – ось що чекає на читача.

Важко помилитися щодо детективної формули – це ретро, якому віддають данину сучасні українські белетристи – від Богдана Коломійчука, Владислава Івченка до Андрія Кокотюхи. Світанок нового віку вабить авторів як перехідна доба, де стабільність імперського укладу забарвлена передчуттям близьких історичних катастроф. Звідси – спектр політичних, соціальних, національних, релігійних, гендерних колізій, що оживають під пером вітчизняних прозаїків, які пишуть про сищиків і злочинців. Плюс численні технічні новинки – автівки, телефони, аероплани. Плюс невротична атмосфера декадансу. Додайте відкриття в розшуковій справі: бартильйонаж, дактилоскопію, слідчі експерименти – і ви зрозумієте, чому цей період такий милий серцю письменників і які ресурси для конструювання кримінальних історій він містить. Імовірно, спрацьовує ще один мотив – конкуренція з успішним «фандоринським» проектом Бориса Акуніна і прагнення створити альтернативну, українську версію імперського минулого.

Із-поміж згаданих шановних белетристів Ірен Роздобудько найбільш «несерйозна»: її детектив куди ближчий до водевілю, ніж до політінформації. Так, справді, у «Подвійній грі» є мотив військово-промислового шпигунства – герої шукають викрадені креслення, що мають стратегічне значення для авіації і флоту. Є ритуальні натяки на тривожну передвоєнну атмосферу і навіть інсайти головної героїні про перетворення імперських підданих на гарматне м’ясо заради геополітичних амбіцій. І все ж таки роман сповнений грації, у ньому серйозні проблеми вирішені в дусі авантюри і мелодрами. Епохальні історичні лінії та вузли практично не цікавлять письменницю, її історизм – суто орнаментальний. Початок ХХ століття в романі передусім – мальовничий фон, на якому розгортаються кумедні і страшні події, що сплелися в детективному пазлі.

Ірен Роздобудько по самі вуха занурює читача в гламурне життя зразка 1911 року. Відчуття таке, що читаєш світську хроніку з фото селебрітіз – Віри Холодної, Федора Шаляпіна, Мері Пікфорд та Рудольфа Валентино. На знімках білосніжний пароплав «Цариця Дніпра» вирушає з Києва до Одеси. У п’ятиденний круїз зібралася заможна публіка – посли, міністри, промисловці, купці, богема. Тло насичене і навіть по-бароковому перенасичене різномасним людом. У строкатій масовці промайнуть перед нами капітан і матроси, військовий оркестр і циганський хор, цирульник, фокусник і гросмейстер, шансоньє і літератор, черниці, служниці, приживалки і квіткарки, газетярі й кіношники. Між них затесалися навіть біла левретка Тобі і  говіркий папужка Семен.

На палубі – справжня dolce vita : вершки суспільства марнують час у безконечних розвагах: танці й ігри, фокуси і сінема. Авторці добре вдалася легковажна салонна атмосфера: «Пані та панянки – усі в модному вбранні, пахтять, мов квітник, очима стріляють, знайомих і незнайомих панів вистрілюють, а ті так і падають, до ручок припадають, мов підкошені», «Чоловіче товариство мов бджоли: то до однієї квітки кинуться, подзижчать, крильцями помахають, пилок солодкий потрусять – і до іншої летять, цокаючи підборами модних штиблет».

«Подвійна гра в чотири руки» загалом схожа на продуману лялькову виставу. Авторка з насолодою смикає за ниточки слухняних персонажів-маріонеток, типових для водевілю. Тут і розгніваний червонопикий генерал, і його схильна до фанаберій донька, і невдаха-залицяльник, і ревнива дружина, і германський красень-спокусник, і таємнича незнайомка. Кожну ляльку романістка вдягла відповідно до епохи і статусу – в чорний макінтош, муарову сукню, шовкове кімоно, фільдеперсові панчохи. Кожній придумала модну куафюру – «сахарет» або а-ля Пізанська башта. Кожній вручила належний аксесуар – монокль, китайський пензлик або пахітоску. Не обійшлося й без пудри та брильянтину.

Іграшкові кімнатки на сцені письменниця дбайливо вмеблювала усілякими банкетками і козетками, встелила перськими килимами, прикрасила позолоченими канделябрами А для більшої правдоподібності намалювала елегантні декорації-пейзажі, мовби у стилі art nouveau : «…Ранок видався рожевим. Підсвічені лимонним золотом хмари висіли в повітрі, мов спущені на ниточках. На синіх хвилях гойдалися чорні, мов ієрогліфи, чайки». Картинно, правда?

Стиль ретро в романі Ірен Роздобудько – це також імітація сталої літературної форми, а саме британського «закритого» детективу (англ. «closedcirclemystery»), на кшталт «Десяти негренят» Агати Крісті. Злочин у замкненому просторі, відділеному від решти світу (потяг, корабель, острів, засипаний снігом котедж), обмежене коло підозрюваних, скелети в шафах, напружений інтелектуальний поєдинок сищика і вбивці – усе це становить каркас жанру. Ущільнений час і простір дають змогу максимально стиснути пружину дії. Щоправда, Ірен Роздобудько не тримається традиції Золотого віку аж так суворо. Класичний сюжет розбавили динамічні сцени «екшен» в дусі шпигунського бойовика і трилера – пастки й перегони, стрибки, кульбіти і бійки.

Андрій  Кокотюха в огляді роману в проекті «Кримінальне чтиво» слушно зазначив: Ірен Розлобудько чи не першою в українській белетристиці освоїла нове місце злочину – корабель , що відсилає до традиції Чарльза Персі Сноу, Найо Марш, Моріса Леблана, Бориса Акуніна та інших. Корабель у детективі можна потрактувати не тільки як символ мандрівки і пошуку-квесту, але і як місце перебування між життям і смертю. На мій погляд, найближчою паралеллю до «Подвійної гри» є акунінський «Левіафан», названий самим автором «герметичним детективом». Ці два твори подібні історичним матеріалом, строкатим соціальним та етнічним складом персонажів, розслідуванням серії злочинів за допомогою тодішніх новинок криміналістики, типом убивці, а також екзотичними арабесками – незвичним способом убивства й алюзіями на східну культуру (японську та китайську). Утім, там, де Акунін серйозний і сумний, Ірен Роздобудько іронічна і пустотлива.

Здається, українські белетристи негласно змагаються, хто вигадає оригінальніший тандем героїв, для чого використовують усілякі пікантні подробиці: риси вдачі, етнічність, гендерну інверсію – Краснодар Горностаєв і Понамка Хаос, Іван Карпович і граф Маєвський у творах Владислава Івченка, імігрант-адвокат Клим Кошовий і єврей-стоматолог Шацький у львівському циклі Андрія Кокотюхи. У «Подвійній грі» також виведена кумедна пара сищиків – генеральська дочка Муся Гурчик і розжалуваний в околоточні наглядачі Олексій Крапка.

Ірен Роздобудько ангажувала в приватні детективи панянку, яка вперто не хоче заміж, а прагне встромляти носа в усілякі небезпечні загадки. Муся хоче подвигів! Юна блакитноока білявка Марія Матвіївна – прихильниця новітніх кримінальних методів, шанувальниця сера Гершеля і мсьє Бартильйона, любителька модних детективів доктора Шерла. Полювати за військовими кресленнями вона вирушає, до зубів озброєна графітом, лупою і скальпелем, пробірками і ретортами – тягне за собою цілу валізку з «набором юного сищика». Наукові захоплення контрастують з її півдитячою наївністю, максималізмом, відкритістю та емоційністю, яка під фінал перетворює дівулю із нишпорки в жертву.

32-річний Олексій Богданович – чоловік з минулим , де і сімейна трагедія («попіл у серці», алюзія на історію Ераста Фандорина, який замолоду втратив кохану), і безуспішні спроби викрити шпигунів і корупціонерів при посадах. Розумний, спритний і кмітливий «супергерой» гарно пасує до Мусиного нестерпного характеру. Заплутані стосунки між обома сищиками, «клетопманкою» і «мартоплясом», додають перчинки в сюжетну лінію, що плавно описує криву від сварки до поцілунку. Ланцюжок злочинів переривають водевільні сценки в дусі «лямур-тужур»: чужі чоловік і жінка раптом в одній каюті, силуваний поцілунок, удавані ревнощі, наступання на ногу в танці, демонстративний обмін лайками, раптова дуель суперників за серце дами. Щоправда, часом авторка, захопившись гіперболізацією, втрачає почуття міри (сцена, коли Муся вириває зуб Олексію).

До класичного водевілю відсилає і синтез слова, музики, танцю, пантоміми: герої вальсують, декламують поезію, грають на фортепіано, співають романси. Жартівливі ситуації відтіняють сцени вбивств і знаходження трупів, замахів на життя героїв, а також відповідають характерам сищиків: вередливої, свавільної Мусі та акторчука Крапки. Сама тональність оповіді – грайлива, оптимістична – підказує, що детективний сюжет вирішено почасти в комічному дусі – авжеж, водевіль, як і мелодрама, розбуркує читацьку емоційність. Легкий гумор є фірмовим знаком саме жіночих детективів – він допомагає авторкам абстрагуватися від крові і трупів, жорстокої матерії насильства.

Погоджуся з Валентином Марченком, автором передмови до роману, й оглядачем Андрієм Кокотюхою, які в один голос назвали «Подвійну гру» кінороманом . Створення документальної «фільми» – один із наскрізних мотивів твору: присутні на пароплаві двоє кіношників знімають публіку для реклами круїзів і для розваги відпочивальників. Звісно, ті виявляють посилену цікавість до кінокамери: «Усім хотілося говорити про «сінема». По тексту рясно розсипані згадки про зірок сінематографа, тодішні стрічки, є численні алюзії на майбутні фільми («Титанік», «Броненосець «Потьомкін»), на популярні фрази з кіно.

Крім цього, кінокамера у романі – це точка зору , що вихоплює з плину подій найяскравіші моменти і найдраматичніші мізансцени, перетворюючи карабель на «чарівний акваріум». Авторка навмисно підкреслює взаємне розташування персонажів, мовби на знімальному майданчику. Граматично уповільнену дію передають теперішній час та інверсія: «А потім зграйкою прямують панянки до роялю. … Фокус ник-мім салоном сновигає: з рукавів букетики дістає, дрібні дива демонструє. …Офіціанти напої носять… Капітан із золотими ґудзиками на мундирі, в білому кашкеті, на сходах майорить, мов прапор. Посеред зали заводить танок парочка… Юна особа на всі боки головою крутить , пан – позіхає …» (курсив мій. – С. Ф.).

Кінопоетика тексту – це й домінанта зорових образів, що помітив Валентин Марченко: «Саме в цій книзі надається перевага візуалізації дії, а не метафорі». Я би уточнила: улюблений троп в Ірен Роздобудько – яскраве, пластичне порівняння: «пароплав …схожий на новорічну ялинку – весь у гірляндах вогнів»,   «нині вона в червоній (сукні), схожа на тривожну троянду», «пані Зінаїда похитується, немов заворожена змія в кошику індійського факіра», «очі вирячив, немов абориген, що вперше вітрильник на горизонті свого безлюдного острова побачив».

Утім, роман не обійшовся й без недоліків. Подеколи дратує надмірне цитування літературних і кіноджерел – навіщо в детективі така щільна інтертекстуальність, якщо жанр не розрахований на знавців-філологів чи синефілів? Навіть бажанням поглузувати зі штампів цього не виправдати. На мою думку, чужорідними виглядають епізод-ідилія з генеральською сестрою Параскевою Іванівною (згадки про Глобине та байстрючат гетьмана Апостола), а також історія автора старовинного романсу Гербурта Яна Щасного – їй місце в іншому, історико-біографічному жанрі. Помітна прикра неточність у деталі, важливій для детективного сюжету: доказом слугує «родимка нижче лівої ключиці» у злочинця (с.154), але його сфотографовано тільки зі спини (?). Дещо вимушений і штучний фінал детективу, де батько-генерал з’являється, мов «бог із машини», щоб порятувати пару сищиків і покарати винних.

«Подвійна гра» для мене має свіжий і приємний смак лимонаду. Це твір, мовби зумисно написаний для читання влітку, щоб відпочити й розважитися, потішити себе доброю книжкою. Живі і впізнавані типажі, захоплива, але не занадто складна історія, дозована порція стилю ретро, гарна соковита мова зробили роман цікавим і читабельним. Ірен Роздобудько не є новачком у детективній прозі – вона вміє закрутити інтригу та зазирнути в душу героям, тонко змішати ліричну, драматичну й гумористичну барви на палітрі. На мою думку, роман – не лише «завтрашній фільм», за бажання авторки й видавництва він може стати початком циклу про пригоди Мусі Гурчик та Олексія Крапки. Тут є простір і для сіквелів, і для пріквелів. Що там у наступній серії?