- Нещодавно в бібліотеці № 33, що у Сихівському районі Львова, відбувся твій творчий вечір. Прозвучало багато поезії, твоя мала проза, чимало цікавих і нестандартних думок з приводу літератури та її місця у сучасному житті... Запитаю тебе як професійного редактора зі стажем, чим для тебе є сучасний літературний процес і кому він потрібен?

- Cучасний літературний процес – це результат діяльності багатьох письменників різних поколінь. Він відображає думки та настрої певної частини українського суспільства, яке прокинулося в часі відродження українського духу. Його яскравими представниками є письменники, котрі у буремні 80-90 рр. 20 ст. бажали зруйнувати  стереотипи щодо призначення літератури, внести у неї свіжий подих стилів і напрямків та своїми текстами якісно оновити її тематичне наповнення. Важливо те, що літпроцес посприяв з΄яві нових імен письменників та небуденних літературних творів різних жанрів.

Стан сучасної української літератури мене дуже засмучує. Попри усі здобутки, ми втрачаємо свіжість та цілісність авторської думки у тексті, спостерігаємо розмитість сюжетної лінії твору, постійне відволікання уваги читача на несуттєві деталі, однотипність та одноманітність творів у книжці, продукування стилістично схожих книжок, наче письменник  боїться вийти за межі свого виробленого й апробованого часом стилю. Це збіднює художню палітру виражальних засобів, якими б міг послуговуватись автор для кращого змальовування власних творчих задумів.

 Глибоко засмучує також і клановість української літератури. Визнані літератори, боячись конкуренції з боку нового покоління письменників, обрали собі у наступники наслідувачів, фанатів. Цим вони перекрили кисень «літературному організмові» і зупинили його розвиток у підлітковому віці. Схоже, це усіх влаштовує: видавці тиражують книжки «своїх» авторів, книжкові ярмарки щедро піарять їхні імена, читачів нав΄язливо переконують купувати саме ці книжки. Найсумніше те, що якість творів залишається невисокою. «Книжки-одноденки» давно набридли українському читачеві, а більш якісну літературу видавці не беруться друкувати великими накладами і за свій кошт, боячись збитків. Не знаю, як довго це буде тривати. У тому, що потрібні зміни, сумнівів немає.

- Відомо, що в наш час поезією цікавляться лише самі поети або дещиця підлітків, для яких романтика і вишукане слово ще має сенс. Чому ти надаєш перевагу саме поетичним формам у своїй творчості?

- Так сталося, що Поезія сама мене обрала у підлітковому віці. Тоді була велика потреба моєї душі виговоритись, висловити на папері усе наболіле, нездійснене. Пригадую, в мене не було жодних амбіцій про літературні лаври, народне визнання. Було просте і щире бажання бути почутим, донести у віршованій формі свою думку про те, що я спостерігаю, відчуваю, усвідомлюю. Дуже хотілося дарувати свої вірші тим, кому це життєво необхідно для заліковування душевних ран. Я милувався кожним новим віршем як витвором мистецтва, захоплено вдивлявся і вчитувався у кожен рядок, немов у щось сокровенне. Відчував радість від свого таланту і усвідомлював, що причетний до чогось Високого і Прекрасного.

Спочатку писалися римовані вірші, а за п΄ять років і верлібри. Нова віршована форма дуже дивувала своєю незвичністю. Відчувалася свіжість думки, яка не бажала обмежуватись римою, а прагнула вільного польоту. Верлібри розкрили нову грань моєї творчості та допомогли глибше розуміти поезію. Відчуваю, що зацікавлення поезією мене не покидає.

- Я ще застала той час, коли на початку 90-х популярними були фестивалі бардівської пісні. Вони звучали і по радіо, і на концертах. На жаль, зараз цей жанр став «неформатом», хоча знаю, що підлітки залюбки виконують під гітару і світову, і українську класику. Як повернути популярність поезії? Що для цього відбувається в Україні, зокрема у Львові?

- Я пригадую велике піднесення під час виступів бардів. Тоді це було великою подією – святом душі. Мій тато часто дивився по телевізору та слухав по магнітофону записи пісень Віктора Морозова, Тризубого Стаса, Василя Жданкіна, Марічки Бурмаки. Це зацікавлення передалося й мені.

Зараз регулярно слідкую за анонсами музичних подій і радію, коли натрапляю на інформацію про бардівські виступи. Камерне авторське виконання пісень має свої переваги: відчуваєш «мурашки», які бігають по шкірі, пульсацію тепла по тілу, впускаєш його у своє серце і здається, що у ньому проростають пагінці любові, затишку, щемливого смутку, довіри, вдячності. Дуже потрібно, щоб співана авторська поезія звучала частіше. Вона здатна зацікавити різні покоління слухачів. Для цього необхідно повернути людям довіру і любов до поезії, бо турботи про матеріальний добробут викреслили її зі щоденних планів. Варто декілька разів у день по радіо та телебаченні «крутити» начитані вибрані вірші сучасних поетів із інструментальним супроводом, щоб вони ніжно торкалися струн сердець слухачів і зачаровували їхні душі. Знаю про декілька заходів бардівської пісні, які цьогоріч відбувались у Палаці культури ім. Гната Хоткевича та кав΄ярні «Штука». Думаю, бардам не вистачає організаторів своїх заходів – талановитих  музичних менеджерів, котрі були б зацікавлені у підтримці виконавців та подбали про якнайкраще проведення їхніх виступів.

- Чи може поезія бути комерційною?

- Вважаю, що поезія у книжковому форматі не може бути комерційно успішною. Насамперед через низьку купівельну спроможність наших громадян та незнання правдивої ситуації в літературі. На жаль, сьогодні широкому загалові невідомо, які поети є вартими уваги і де можна прочитати їхні вірші. Нині не всі ще користуються інтернетом, а ті, хто користується – розгублюються від величезної кількості імен та віршів, які розміщені на літературних сайтах. Цьому могли б зарадити видані антології, але вони не завжди містять найкращі вірші поетів, котрі потрапили в перелік авторів тому, що є друзями чи знайомими упорядника. У літературних часописах друкуються одні й ті ж автори, що не додає бажання брати до рук подібні видання знову. Навіть часті виступи поетів із презентаціями своїх збірок та всеукраїнські тури на підтримку книжки не допомагають швидко реалізувати наклад. Видавати свою збірку теж накладно: доведеться самому платити за її видання та думати про те, як і де її продавати. Знаю це з власного досвіду. Хоча у періоди зростання громадянської активності можна сподіватися на попит, але це повинна бути римована поезія про любов, рідну землю, маму.

- Звісно, твоя редакторська діяльність не обмежується лише поезією та редагуванням чужих текстів. Отож, вичитуючи тексти інших відомих та не дуже, причому, тексти не лише художні, а й публіцистичні, із якими особливостями ти зустрічався? Чи є пряма залежність між тим, як людина виглядає і які тексти продукує?

- Творчість інших авторів мені цікаво читати і редагувати, бо відкриваєш для себе зовсім інший внутрішній світ. Кожна людина неповторна. Зовнішність не завжди промовляє про стиль письма. Потрібно довше поспілкуватися з автором, побачити його характер і темперамент, дізнатися біографічні відомості, щоб розуміти хто стоїть перед тобою і чого від цієї людини можна чекати.

Коли поглядом торкаєшся текстів усвідомлюєш, що маєш дотичність до душевних проявів особистості: її думок, бажань, мрій, переживань, мінливостей настрою, світогляду, принципів, переконань. Авторські рефлексії несподівані як своїм початком, так і завершенням. Художні твори – це міні-епоси із чітко окресленою структурою і густим та різнобарвним лексичним наповненням. Вірші зазвичай нагадують легкокрилих метеликів, що безжурно пурхають у повітрі в довільно-хаотичному напрямку. Публіцистика – це строга бухгалтерка, котра сварить за найменшу неточність поданих фактів.

Редагувати тексти – справа не з легких. Особливо тоді, коли автор – людина  амбіційна та нетерпляча – приспішує редактора, бо хоче, щоб її твір був надрукований у найближчому випуску. Деякі автори не хочуть жодних виправлень у своїх текстах, вважаючи себе майстрами слова і дають 100% гарантію, що опечаток та неточностей їхні тексти не містять. Поети боляче реагують на будь-які зміни у віршах, навіть до розділових знаків просять не прискіпуватись, бо це авторське право розставляти акценти у звучанні рядка, інакше порушиться творчий задум. Уміння балансувати між професійним баченням форми та змісту редагованого тексту та авторськими побажаннями – це мистецтво редактора. Воно досягається щоденним практичним досвідом і малими та великими конфліктами з авторами, щоб, врешті, з легкістю можна було відпустити текст у вільне плавання, залишивши у ньому частинку своєї душі.

- Твій досвід роботи у Львівській організації Національної Спілки письменників України та кількарічне редагування газети «Літературний Львів» дали тобі можливість познайомитися з багатьма класиками особисто. Кого із них ти вважаєш гідними світового рівня і чому?

- Так, я декілька років був у редколегії цього часопису та літредактором. Письменники приносили у редакцію свої поезії, малу прозу, публіцистику, есеї, переклади, тому я бачив багатьох з них і сформував свою думку про творчість наших літераторів. Визначними львівськими поетами сьогодні є Роман Лубківський, Микола Петренко, Богдан Стельмах, Марія Людкевич, Віктор Неборак, Оксана Лозова, Олесь Дяк, Любов Долик, Мар΄яна Савка, Маріанна Кіяновська. Цікавими прозаїками вважаю Романа Іваничука, Романа Дідулу, Романа Коритка, Зіновія Легкого, Левка Різника, Оксану Думанську, Надію Ковалик, Надію Мориквас, Галину Пагутяк, Лесю Бернакевич. Відзначу й перекладачів Марію Габлевич, Наталію Іваничук, Ярему Кравця, Мирона Нестерчука, Мар΄яну Прокопович, Ярину Сенчишин, Андрія Содомору, Наталію Трохим та Наталію Чорпіту. Вони перекладають лише на українську мову. Доки наших письменників не будуть перекладати багатьма мовами світу, доти у нас не буде письменників світового рівня.

- Відомо, що ти долучився до видання кількох альманахів, зокрема й поетичних. Назви їх і скажи, як і чому ти став учасником цього процесу?

- 2006 року я брав участь у підготовці до друку альманаха «Грона». Його упорядником є поетка та літературознавець Лілія Демидюк, котра вважала, що твори молодих авторів варті уваги читачів. Видання містило поезію, прозу, публіцистику. Серед авторів варто виокремити поезії Василя Мицька, прозу Богдана Коломійчука та публіцистику Ігоря Павлюка. Нам вдалося видати цей альманах завдяки спонсорським коштам. Були впорядковані твори на другий випуск, але мецената знайти не вдалося.

 Ідея видати найкращі вірші молодих львівських поетів однією книжкою мене не покидала. Сталося так, що у Новояворівську я познайомився з поеткою Марією Шунь, з котрою поділився своєю ідеєю. Вона у цей час презентувала антологію «Літпошта» (2009), куди увійшли впорядковані нею вірші молодих українських поетів та поеток. Потреба видати антологію молодої львівської поезії була на часі, адже у літературі утвердилося нове покоління літераторів, яке як явище не бажало визнавати літературне середовище. Цим виданням ми намагалися звернути увагу середнього та старшого покоління літераторів: посуньтеся місцем, ви там не назавжди. Почався пошук та відбір поетів, ставка робилася на сучасну оригінальну поезію. Завдяки наполегливому організаційному підходу до справи Марії Шунь та фаховій видавничій допомозі Василя Ґабора й Літературної аґенції «Піраміда» наша антологія побачила світ. Презентація антології «ЛяЛяК (Львівська літературна криївка)» відбулась у 2010 році в книгарні «Є» та під час Форуму видавців у театрі ім. Леся Курбаса. Свої вірші читали Оксана Васьків, Галина Гевків, Наталія Дьомова, Арсеній Барзелович, Микола Крат та ін. Незабаром учасники антології  їздили в інші міста України презентувати свою творчість. А за декілька місяців була презентована антологія поезії львів΄ян-емігрантів. Отже, вдалося достойно представити нове літературне покоління.

- Не секрет, що сучасна література, як і інші види мистецтва, переживають внутрішню кризу, адже є віддзеркаленням того, якими цінностями живе світ. Чи можна умовно поділити сучасну літературу на масову і вишукану? Чому так є?

- Письменники є частиною суспільства і ніщо людське їм не чуже. Як громадяни України вони боляче переживають суспільно-політичні негаразди. Причинами депресії бувають розчарування в друзях, у коханні, переоцінка поглядів та переконань. Вона  впливає на літературну творчість. Часто спонукає до активності, а нерідко – до втрати натхнення. Депресія письменника – це біль душі, це втрата орієнтиру в житті, втрачені можливості. Щоб подолати внутрішню кризу потрібні сприятливі зовнішні чинники. У цій ситуації рятує відчуття потрібності суспільству: зустрічі з читачами, інтерв΄ю, запрошення, спільні проекти, поїздки, походи.

 Криза у літературі настає тоді, коли вичерпуються світоглядні ідеї. Коли нема звідки брати теми, сюжети, а повторюватись не хочеться. Тоді або триває повернення до витоків, або розпочинається творчий пошук нових варіантів взаємодії між філософськими категоріями, ідуть у хід інтерпретації, алюзії, експерименти з формою та змістом. Цей синтез народжує новий напрямок, новий виток думки, іншу естетику. Це циклічний процес.

Умовний поділ літератури можна робити у будь-якому випадку, адже різні читацькі смаки потребують відповідної видавничої пропозиції. Завданням авторів і видавців є швидко та якісно втілити найкращі сподівання читачів різного віку й читацьких вподобань. Тоді можна сподіватися на успіх та рахувати прибутки.

- Якою є твоя найбільша мрія і чому?

- Моєю найбільшою мрією є гармонія між внутрішнім і зовнішнім світом людини, щоб не було протиріч, душевного дискомфорту, зазіхань на твою територію, агресії оточуючих:  нахабства, лукавства, підлості, зради, неправди. Є велике бажання виконувати свою роботу без поспіху, з любов΄ю до слова, з повагою до людини. Є сподівання на те, що письменники недаремно витрачають свій час, пишучи власні твори. Хочеться, щоб у житті все складалося якнайкраще. Мрію собі з думкою: Всесвіт знає краще, що мені потрібно для повного щастя. Хай буде так!