У цій книзі все занадто. Занадто реалістично, занадто зворушливо, а часом — занадто пронизливо і смішно водночас.

«Гагарін і Барселона». На обкладинці — вікна, вікна, вікна. А під обкладинкою, немов в окремих квартирах, живуть по сусідству різні історії. Їх об’єднує саме життя.

Починається все з «Правди». Діалоги, діалоги. Так легко читається. І в голові постійне питання: «Далася тобі ця правда, мужик?» А потім відповіді. Постійні внутрішні відповіді. Вони наздоганяють навіть через кілька днів після прочитання.

Після «Однієї восьмої» в моїй голові поселилася бабка Параска. Зі своїми простими бажаннями. Зі своїм примиренням. І ці зубні протези, які у неї зовсім зносилися. Навіть їсти вже не може по-людськи. Але зробити нові вона не поспішає. Вона взагалі нікуди не поспішає.

І знову запитання, думки починають крутитися веретеном. А від них, сантиметр за сантиметром, з’являється нитка відповідей. Неоднорідна, але така важлива, нитка.

Коли прочитала «Київську фреску», перше бажання — тут же написати Руслану: «Зміни закінчення, прошу...»

Я плакала. Але нічого не зміниш. Адже це і є правда. Поряд. За сусідньою стіною. У дворі якого-небудь будинку в твоєму районі.

І знову запитання: «Навіщо так? Надто правдиво. Без змазування, без градієнтів? Хоча... Сама відповідь знаю. Не відповідай».

«Гагарін і Барселона» — книга-діалог. Діалог із автором — Русланом Горовим. Діалог із самим собою. І нехай не завжди втішними є внутрішні результати такого діалогу, але головне — є запуск.

Розумієте, запуск?

Книга Руслана Горового запускає у Всесвіт вбудовану ракету думки в кожному, хто її прочитає. І в кожного ця ракета кудись долетить і обов’язково зробить свої важливі відкриття.