Після того як Христя Венгринюк яскравою кометою влетіла в сучасний літературний процес провокативною у своїй кричущості та відсутності будь-яких гальм прозою двома книгами оповідань “Катарсис” та “Голий наркотик”, письменниця здійснила невеличку прозову паузу, під час якої була народжена книга віршів “Бог у стіні”, зняті відеопоезії на Христині тексти та написані наукові праці.

Та все ж я думаю, що пауза була взята Христею не стільки через брак часу, а скоріше від переходу через тонку грань від максималістської, але безжальної, юнацької прози до уже цілком дорослої, але більш виваженої літератури. Від цього переходу Христя стає не менш жорстокою до своїх героїв, розуміючи, що лише у киплячій воді вони зможуть проявити себе сповна.

Цього разу урбаністична письменниця Христя закидує своїх героїв на край світу, який має назву хутір Америка. Такий хід можна пояснити з кількох причин. Перша і з них є тою, що Христя є буковинською письменницею, а жити на Буковині і не написати хоча б одного тексту про буковинське село, соромно будь-якому місцевому письменнику, бо, нехай села інших регіонів не ображаються, нема таких сіл більш ніде як на Буковині. Чому так? Ну, то приїжджайте, та побачите.

Та я все ж гадаю, що основнішою причиною могло бути Христине бажання відрізати групу людей від іншого світу і поспостерігати за ними із висоти свого письменницького польоту. Приблизно так, як це зробив у кінематографі Ларс фон Трієр, закинувши своїх героїв у Догвіль та Мандерлей. У такому середовищі відкриваються гострі кути душі та скелети у шафах. Лише в таких умовах можна досягти катарсису, якого так шукала Христя у своїй першій книзі і продовжує шукати й досі.

Дуже добре вдалося Христі передати атмосферу хутора. Це завдяки тому, що роман з одного боку не перенасичений подіями, а з іншого — в ньому не так багато тривалих роздумів та розумувань. Усе має свій порядок, свою чергу, свої місце не лише у житті самого, а й на сторінках книги. Роман збудований дуже грамотно.

Не  буду розповідати про героїв роману, бо, на щастя, Христині герої роману не описуються двома словами. Згадаю лише про одного. Як у кожному буковинському селі в Христиному хуторі є філософ, який трішки нагадує героя “Вавилону XX” Фабіяна, який у фільмі Миколайчука блукав селом із цапом. Хутороамериканський же філософ мав кізку, а крім екзистенційних проблем письменниця наче навмисне додала йому ще й звичайних мирських, від яких у нещасного чоловіка (у читачів також) пішла обертом голова.

Особисто у мене по закінченні прочитання роману залишилось почуття моєї присутності у романі. Христя втягує тебе у роман і ти стаєш одним із жителів хутору Америки. То є почуття, яке може викликати далеко не кожен автор, за що можна похвалити письменницю.

Якщо спробувати знайти негативні моменти у написанні роману, до добре порившись можна знайти, наприклад, таке: Христя так і не знайшла (бо мабуть і не шукала) конфлікту, який би об´єднував своїх героїв навколо себе. Та коли трішки поміркувати, то можна дійти висновку, що навіть у такому невеличкому хуторі люди все одно залишаються наодинці зі своїми проблемами, зі своїми особистими конфліктами. Можливо, в цьому й головна думка цього тексту: в якому соціумі ти б не варився — у великому мегаполісі чи в хуторі у кільканадцять чоловік — ти все одно залишишся самотнім. Хоча, можливо, абсолютно інакше прочитання здійсните ви.