Тут вогко й кущисто, багато тіла власного, тіла світу, тіла космосу, але ще більше душі. Душі зболеної і злюбленої доторками видовжених очей, прихованих пристрастей і страстей, відоченашувань, тихих кволих молінь. Не бійтесь, – то душа поета, вона зболена словами, волею божого випадку порізана тонким новим папером, завита в фоліанти й припечатана сіркою…то душа поета. Лише так дискрибується світ поетичний у світ реальний, лише тому існує та нитка, за яку ви зараз тримаєтесь (але, благаю, не випускайте її – довгі очі мають великі прорізи й можуть поглинути вас своєю блакиттю!!!).

Писати про поезію – то, як прокрадатись у чиюсь келію, запалювати чужі свічки і терти чужу ладанку. Особливо таку поезію, бо версифікаційний ракурс Христі Венгринюк наскрізь пронизаний особистим хронотопом внутрішніх рік, які переливаються одна в одну, качаючи водянисту кров, дерев, які ростуть десь поряд із внутрішніми органами, тварин, які сплять під нирками, печінкою та серцем.

А зір. Зір, чи то пак візія у «Довгих очах» є двоякими: інтровертний та екстравертний. Про перший мова йшла в попередніх штрихах й можемо сказати, що такого штибу поетичне бачення внутрішніх переживань, ходінь, блукань. перетікань (адресанта й адресата, що часто виражається займенником «ти», якоїсь близькою духом і тілом людини з яскравими ознаками маскулінності) простежуємо в більшости віршах: «Бери мене за очі і веди / Так далеко, щоб ставало холодно й спекотно, / щоб дні змінювалися ночами…», «Чую на крик, як щось відмирає в долонях, / і скроні витікають ув очі, / сни складаються у сітківки, / і не можна розгледіти, що за ковдрою» тощо.

Другий ж тип – усе, що після, вже по власній, сакральній території. Це можуть бути розлогі (наскільки це дозволяють спресовані рамки верлібра чи дольника) мазки міського ландшафту з кляксами антропологічного, фаунального, з якимось закарбованим слайдом рухових чи звукових маніпуляцій; це й ледь уловимі розбавляння фарб чиєюсь посмішкою чи плачем, схлипом, недосказаністю, що ще більше видовжує і й до того дооооовгі очі. Ви бачите, ви відчуваєте погляди тих картин-віршів, що висять на стінах цього коридору-лабіринту – то все, що зуміло вийти за межі Христиного внутрішнього поезокровообігу? Залишаю вас тут, на півдороги, щоб самостійно стали частиною цього тексту.