Re: цензії

18.12.2024|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
Нотатки мемуарного жанру
17.12.2024|Оксана Тебешевська, заслужений учитель України, письменниця
Володимир Качкан: «З того слова насію довічних пісень…»
14.12.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Ключ до послань
10.12.2024|Ігор Зіньчук
Свобода не має ціни
01.12.2024|Ігор Зіньчук
Томас Манн „Будденброки” – роман–сага про занепад однієї родини
20.11.2024|Михайло Жайворон
Слова, яких вимагав світ
19.11.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Поети завжди матимуть багато роботи
19.11.2024|Олександра Малаш, кандидатка філологічних наук, письменниця, перекладачка, книжкова оглядачка
Часом те, що неправильно — найкращий вибір
18.11.2024|Віктор Вербич
Подзвін у сьогодення: художній екскурс у чотирнадцяте століття
17.11.2024|Василь Пазинич, фізик-математик, член НСПУ, м. Суми
Діалоги про історію України, написану в драматичних поемах, к нотатках на полях

Re:цензії

01.11.2013|15:30|Ірина Скрипник

Видовження простору, або територія глибоких очей

Чи ви були там, де тонко мерехтять вії, видовжуючи очі, витягуючи жили тисячі поглядів і нерозумінь світу тілесного? Ви були там? Коли ні – берімось разом за нитку (щоб не загубитись в цьому лабіринті) й рушаймо в нелегку дорогу коридорами слів Христі Венгринюк.

Тут вогко й кущисто, багато тіла власного, тіла світу, тіла космосу, але ще більше душі. Душі зболеної і злюбленої доторками видовжених очей, прихованих пристрастей і страстей, відоченашувань, тихих кволих молінь. Не бійтесь, – то душа поета, вона зболена словами, волею божого випадку порізана тонким новим папером, завита в фоліанти й припечатана сіркою…то душа поета. Лише так дискрибується світ поетичний у світ реальний, лише тому існує та нитка, за яку ви зараз тримаєтесь (але, благаю, не випускайте її – довгі очі мають великі прорізи й можуть поглинути вас своєю блакиттю!!!).

Писати про поезію – то, як прокрадатись у чиюсь келію, запалювати чужі свічки і терти чужу ладанку. Особливо таку поезію, бо версифікаційний ракурс Христі Венгринюк наскрізь пронизаний особистим хронотопом внутрішніх рік, які переливаються одна в одну, качаючи водянисту кров, дерев, які ростуть десь поряд із внутрішніми органами, тварин, які сплять під нирками, печінкою та серцем.

А зір. Зір, чи то пак візія у «Довгих очах» є двоякими: інтровертний та екстравертний. Про перший мова йшла в попередніх штрихах й можемо сказати, що такого штибу поетичне бачення внутрішніх переживань, ходінь, блукань. перетікань (адресанта й адресата, що часто виражається займенником «ти», якоїсь близькою духом і тілом людини з яскравими ознаками маскулінності) простежуємо в більшости віршах: «Бери мене за очі і веди / Так далеко, щоб ставало холодно й спекотно, / щоб дні змінювалися ночами…», «Чую на крик, як щось відмирає в долонях, / і скроні витікають ув очі, / сни складаються у сітківки, / і не можна розгледіти, що за ковдрою» тощо.

Другий ж тип – усе, що після, вже по власній, сакральній території. Це можуть бути розлогі (наскільки це дозволяють спресовані рамки верлібра чи дольника) мазки міського ландшафту з кляксами антропологічного, фаунального, з якимось закарбованим слайдом рухових чи звукових маніпуляцій; це й ледь уловимі розбавляння фарб чиєюсь посмішкою чи плачем, схлипом, недосказаністю, що ще більше видовжує і й до того дооооовгі очі. Ви бачите, ви відчуваєте погляди тих картин-віршів, що висять на стінах цього коридору-лабіринту – то все, що зуміло вийти за межі Христиного внутрішнього поезокровообігу? Залишаю вас тут, на півдороги, щоб самостійно стали частиною цього тексту.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери