Ознайомитися з першим дитячим романом Ірен Роздобудько мене підштовхнув його статус «психологічної літератури для підлітків». Не будучи знайомим з іншими творами пані Ірен (сердечно перепрошую), я завжди цікавився питанням якісної української підліткової літератури. Через це й відвідав презентацію і став щасливим власником книжки з двома парами симпатичних кедів на обкладинці.

Кожна книга починається з анотації. Анотація в «Арсена» багатообіцяюча: психологізм, проблема неповних сімей, підлітковий максималізм, бунт проти усталеності, пошук своїх родових коренів, перше кохання... Трохи, щоправда, налякало наступне: «...сидіти всеньке літо за компом у київській квартирі - це, погодьтеся, важко назвати незабутніми канікулами. Тому Арсен і зважився гайнути в село, до бабці з дідом». Уявити собі підлітка, що шукає незабутності в дідовому селі - сливе фантастика. Втім, надалі я заспокоївся - хлопець вирушає в село для того, аби розгадати таємницю свого роду. Що ж, успіху йому!

Підсвідомо очікував від «підліткового психологічного роману» чогось селінджерівського, голденколфілдського. Благо головний герой - хлопчина 13-и років, живе з без батька, бунтує і прагне чогось гострішого, ніж бродіння інтернетрями. Однак тут авторка зіграла сама проти себе - оповідь від першої особи давала їй чудовий шанс описати переживання підлітка, його погляди на життя «зсередини», розкрити проблему перехідного віку. На жаль, оповідь побудована в стилі щоденника, з постійним апелюванням до читача, через що головний герой вкрай скупо оповідає про себе. Батько має нову сім´ю, матір не бажає підтримувати з ними стосунки, Арсен любить маму і прагне, аби вона когось зустріла (не замислюючись над проблемою вітчимства). Арсен бунтує проти шкільної рутини «в межах дозволеного», здебільшого викличним зовнішнім виглядом (розстібнута сорочка, кільчики у вусі і т.д.). «Психологізм» у творі обмежується першими трьома главами (які було б доречно об´єднати і озаглавити як «Пролог»): в першій главі Арсен розмірковує про прісноту життя, порівнюючи його з гостросюжетними фільмами, у другій розповідає про свій рід, у третій - про розлучення батьків і конфлікт з учителями. Опісля починається одіссея до села ad fontes.    

Село. Воно в романі досить екзотичне. Над родом Арсена тяжіє прокляття, його прапрадіда звинувачують в убивстві, селом бродить привид його прапрабабці, в сільському дитбудинку, розмальованому усіма барвами веселки, серед інших дітей виховується африканський хлопчик, козу звуть Зоряна Петрівна, дівчина на прізвисько Айрес хвацько розкатує на мопеді і мріє про виїзд до Аргентини, а місцевий фермер, що розводить биків, виявляється далеким нащадком іспанського матадора. Не вистачає лише дідуся-азіата, що володіє бойовими мистецтвами. Втім, чорнушні сучлітівські образи села навіюють нудьгу. До слова, тема «чорнухи» присутня і в сучасній підлітковій літературі («Жарт» Тетяни Винокурової-Садиченко, «Школа №13» Ганни Ручай), але густо змішана з абсурдом і пародіюванням. В цьому плані книга Роздобудько виграє завдяки яскравому тлу, лишаючись психологічно неглибокою.

Отож Арсен, завдавши на плечі рюкзак (він же наплічник), самовільно їде на село, навіть не попередивши маму. В селі він знайомиться зі своєю зведеною сестрою, п´ятирічною дівчинкою з недитячим інтелектом, а також дізнається всю підноготну родового прокляття. Тема містики-на-селі нині модна як в дорослій, так і в дитячій літературі (зокрема містика і родове прокляття присутні в циклі повістей Марини Павленко «Русалонька із 7-В»). Однак, крім цієї новомодної теми, на книзі лежить відблиск незабутніх нестайкових «Тореадорів з Васюківки» (про яких навіть згадується в тексті). Після того, як фермер Василь Петрович розповідає Арсену про бої биків, уже не сумніваєшся, що відбудеться корида (авжеж, рушниця на стіні неодмінно має вистрелити). І бій биків таки відбувається, і йому навіть передує «бій дураків». До того ж Арсен ще бачить дивний сон, який також змушує згадати сни Павлуші Завгороднього. Загалом же найцікавішими в книзі є саме розповіді - розповідь фермера про свого відчайдушного іспанського предка та розповідь діда Олега про життєпис роду Іванюків. Решта - досить типова історія канікул городянина у селі.

Герої. З ними, власне, найбільше проблем. Головний герой нечіткий. Досить дивно, що авторка зробила головним героєм хлопця (позаяк сама виховує дочку). Переконливо описати хлоп´ячий світ вона не змогла - в першій главі Арсен перераховує фільми та акторів, що запали йому в душу. Це і все - світ сучасного підлітка обмежений кінематографом. Ні про музику, ні про книги, ні про інші зацікавлення не йдеться.

Арсенова мама, яку він називає Юля - типовий образ емансипованої жінки: вона молода, «кльова» (чим саме - не уточнюється), ходить у джинсах і модних футболках, має довге волосся. Напевне феміністка, бо вважає, що «справжніх чоловіків можна побачити хіба в кіно». Розлучена, виховує сина, але проблем з грошима не має (отже, добре заробляє). Всі вважають її за старшу сестру Арсена. Причому на сестру вона схожа не лише ззовні - її стосунки з сином ніяк не укладаються в схему «мати - син». Наприклад, мати зовсім не звертає уваги на поведінку сина в школі, за яку він постійно отримує зауваження в щоденник. Здається, вона його взагалі не виховує - лише інколи повчає на правах старшої сестри. Син тікає з дому, але вона здогадується зв´язатися з родичами в селі лише за кілька днів. Хоча будь-яка нормальна мама, якби її 13-річне чадо не повернулося до вечора, поставила б на вуха родичів, сусідів, міліцію, МНС і прочая.

Вчителька математики Ганна Павлівна (решта вчителів авторською увагою обійдені) - дурепа. Не те що сувора чи сварлива - просто дурепа. Дозволяє собі безтактності (при всьому класі заявляє про розлучення батьків Арсена, яке той приховував) та не знає дитячої психології (за неохайний вигляд порівнює Арсена з «мачо», хоча для семикласника це звучатиме компліментом, а для його товаришів - сигналом для наслідування). Звісно, педагогічний фах цілком може сполучатися з дурістю (що правда - то не гріх), але ця дурість - єдина прописана риса в образі Ганни Павлівни, через що вона губиться як персонаж.

Бабуся Ліда і дідусь Олег - просто добрі бабуся і дідусь. Більшість персонажів (навіть Арсенів «закадишний» друг Пашка) виконують роль «шпалер» - їхня присутність/відсутність на сюжет не впливає ніяким чином. І всі говорять однаково: діти, дорослі, старі, молоді... Виключення складає Арсенова сестра з литовським іменем Нійолє: «Крузлі і кризлі - це маленькі барбідонці... Я - віолівія... Віолівії живуть у квітах. Але відрізняються від ельфів тим, що у них немає крил. А ще є марвійри, снупіоли і фіолеги. Марвійри - це нічні феї, у них білі крила і вісім ніжок. Снупіоли - їхні слуги, вони повзають по землі, мов гусінь. Фіолеги - такі крихітні ведмедики. Вони мешкають у слоїках з медом». А тепер на хвилинку згадаємо, скільки дівчинці років. В п´ятирічної дитини від таких слів зламається язик. Це в 10 років діти ошелешують батьків, сиплячи назвами динозаврів та перераховуючи японські імена персонажів аніме. Але в 5, коли діти читають по складах, і то далеко не всі... Можливо, дівчинка - індиго? Але якимись надзвичайними здібностями Нійолє, судячи з роману, не володіє.  

Квест. Отже, Арсен ставить собі за мету знайти докази невинності свого далекого предка. І він їх знаходить (а як же інакше?) - в старій коробці з-під  сигар, яка лежала в дідовій хаті, аж доки той не віддав її в ще не створений сільській музей. Тобто коробка хтозна скільки провалялася в Арсенового діда, потім у місцевого музейного ентузіаста, але відкрити її здогадався лише Арсен (наш хлопець!). І, звісно, там він знаходить беззаперечні докази невинності свого предка - у вигляді листа прапрабабці, писаного рідною литовською мовою (певне, з побажанням, аби нащадок її вивчив). Для Арсена це не проблема - з допомогою дива техніки - комп´ютера - він на раз-два перекладає той лист і засвідчує, що його прапрадід не вбивця. Всі щасливі.

Що ж до обіцяного першого кохання - то його просто немає. З самого початку Арсен задивляється на хлоп´якувату дівчину-мотоциклістку, але між уподобанням і коханням є певна відстань навіть для легкозаймистих підліткових сердець. Стосунки хлопця й дівчини в романі розгортаються дуже нерівно (притому що зі зведеною сестрою Арсен досить легко знаходить спільну мову). Містика в романі, представлена привидом Білої Дами, що ночами бродить селом зі своїм почтом (який авторка традиційно-помилково називає «свитою») спершу інтригує, але в результаті виявляється звичайнісіньким розіграшем в дусі мультсеріалу «Скубі-Ду». І це ще один великий мінус роману - адже є хороші дитячі твори з прописаною містичною складовою (вищезгаданий цикл Марини Павленко) або такі, де таємниця лишається нерозгаданою і цим ще більше інтригує («Неймовірні детективи» Всеволода Нестайка). Авторка ж пішла шляхом дитячих детективів Кокотюхи - моторошна таємниця виявилася банальною забавкою з білим простирадлом.

В підсумку маємо непогану, але посередню і сюжетно геть не нову історію про пригоди міського хлопця на селі. Обіцяні психологізм, містика та перше кохання відсутні. Хепі-енд притягнутий за вуха. Як читач - розчарований.

P.S. І жодного слова про кеди, незважаючи на обкладинку, що також трохи засмутило.