Серед численних похмурих звісток із вітчизняного літпроцесу, - урешті-решт, - приємна новина: зусиллями Олександра Ґордона у Львові відновлено літературний альманах «Форма[р]т», який свого часу уже виходив шістьма числами у 2001-му - 2002-му роках. Про причини десятирічного мовчання годилось би говорити видавцеві й редакторові О.Ґордону, але маючи власний досвід видання літературно-мистецького альманаху «Кальміюс», можу зробити припущення, що не фінансовий голод призупиняє існування наших літературних журналів, а тотальна байдужість літературної спільноти. Більшість літераторів за відсутности гонорарів не виказують щонайменшого зацікавлення у таких виданнях (поготів, якщо вони виникають у віддалених від Києва провінціях). І тут уповні себе виявляє етика джунґлів, - слабкий має загинути. І, звісно, гинуть: 2002-го року - «Форма[р]т», 2007-го - «Кальміюс», а 2010-го - і «Сучасність». Уже п´ять років я думаю про відродження «Кальміюсу» і ніяк не наважусь, а тим часом більшість матеріялів у редакторських теках суттєво втратили на своїй актуальності або і безнадійно застаріли (йдеться про десятки літературно-критичних відгуків на актуальні явища літпроцесу). Сього року Тарас Федюк зробив спробу реанімувати «Сучасність». Ця спроба наштовхнулась на банальні фінансові труднощі й загрожує остаточною втратою авторитетного журналу. Наполеглива спроба реанімації журналу в неможливих умовах гуманітарного занепаду - шляхетний і відчайдушний крок. І от, наступна, але не менш безумна спроба, що має місце у Львові. Можна лише привітати О.Ґордона та його теперішніх авторів, а привітавши, уважно подивитися на результати їх праці.

До речі, зовсім нічого не знаючи про найновіші інтенції О.Ґордона стосовно реанімації журналу, я упродовж останнього року двічі ґрунтовно гортав колишні числа «Форма[р]ту». Гортаючи їх, помітив багато нового, чомусь зовсім не зауваженого в 2001-му - 2002-му роках. Перебігаючи очима деякі матеріяли, з приємністю відзначав їх якість і серйозність, а паралельно пригадалися деякі перипетії, в яких я брав безпосередню й активну участь. Скажімо, інспірована мною розмова про покоління 1990-х, яку я розпочав полемічною реплікою, адресованою до відомого на тоді івано-франківського критика Євгена Барана. До розмови долучилися й інші люди, зокрема і під псевдонімами. На жаль, та коротка дискусія досить швидко потрапила у глухий кут взаємних оскаржень, звинувачень і непорозумінь, висловлюваних, зокрема, під псевдонімами та без належної аналітики, якої потребувала серйозна й вагома тема. Йшлося бо про контури канону постколоніяльної української літератури, як нам усім тоді здавалося. Можливо, тоді все було ще занадто гарячим у сенсі процесуальної актуальности; можливо, учасники розмови були ще занадто молодими, а відтак, не надто розважливими, й не розуміли, що найбільшою чеснотою у будь-якому дискурсі є навіть не істина, а взаємна повага. Також, можливо, ми випереджали події, забувши, що історія літератури, як і будь-яка інша історія, - предмет доволі об´єктивний, а відтак, не потребує надмірних емоцій та всього іншого, що узагальнюють поняттям людського фактору. Гортаючи старі числа «Форма[р]ту», я відчував ледь означений щем, незбагненну якусь ностальґію. Можливо, так промовляла молодість, у хаотичні каламутні води якої мені вже ніколи не увійти. Можливо, я відчував навіть сором за колишні власні поспішні слова та оцінки. Втім, ностальґія - почуття настільки ж облудне, наскільки й комфортне. Крім того, було направду цікаво ще раз зануритись у редакційну лябораторію неіснуючого уже видання й до загальної кухні літпроцесу початку століття. Переглядаючи числа альманаху, я паралельно звернувся до власних архівних тек із численними письменницькими листами, що так само належать тій далекій солодкій епосі. Усе це було ніби вчора, а насправді, - десять років тому.

Сьогодні О.Ґордон починає заповнювати нові сторінки свого альманаху (у суті своїй, - принципово галицького, до якого у 2001 - 2002 рр. випадково та безпідставно присмокталися люди з Донецька, Харкова, Києва), - факт для історика літератури цікавий та інтриґуючий. Перше відновлене число, нарешті, скомпоноване виключно з місцевих (галицьких) письменників, не рахуючи двох гостей із польського Вроцлава, у яких зі Львовом доволі інтимні стосунки, що видно, зокрема, з перекладених О.Ґордоном (А.Бартинський і К.Бурнат) і Ю.Завгороднім (К.Бурнат) віршів. Відтак, читач отримав кардіоґраму власне галицького літературного серцебиття. А я, гортаючи відновлений альманах, подумав: як же було б чудово, якби кожна історична земля України відкрила для себе саму себе, - хоча б і за посередництва літератури та мистецтва. Швидше за все, і теперішній «Форма[р]т» не залишиться суто галицьким альманахом, про що свідчить і передмова редактора «10 років без "Форма[р]ту"», у якій, щоправда, не обійшлося без надмірного патосу: «Щоб нашими творами зачитувалася уся Європа і рахувала нас такою ж розвиненою і демократичною нацією, як приміром поляків чи чехів...». Адже, загальновідомо, що зачитуються не тими творами, що вийшли з демократичних країн, а читабельними та якісними, які несуть у собі ще й власну національну родзинку. Зрештою, і це ще не все. Світ не читає українську літературу, бо він її просто не знає. Світ ушановує виключно сильних, які здатні самі себе належним чином шанувати. Дотримуючись, приміром, національних традицій, а не сліпо копіюючи сусідів, - будь то поляки або росіяни. Не говорячи вже про те, що нас читатимуть лише в тому випадку, якщо ми почнемо нарешті популяризувати себе у світі. На жаль, ця проблема виникла не сьогодні, вона має статус хронічної. Тож, не буде вона розв´язана у найближчі роки, - зрештою, немає кому розв´язувати.

Відкривається відновлене число статтею критика Богдана Пастуха «Невикористані території українства», яка вже була надрукована минулого року в «Українській літературній ґазеті», але я погоджуюсь із редактором щодо доцільности її передруку. В цій статті критик озирається на початок ХХІ століття й помічає там альманахи «Форма[р]т» і «Кальміюс». Здавалося б, про що говорити? Зникли, то й зникли. Ніхто, здається, особливо не шкодує, нікого це не обходить. Утім, міркування критика особисто мені видаються доволі притомними у своїй аналітичній складовій: «Згадані видання - продукт літературних факультативних занять, але саме через це, через неофіційність та відкритий тип мислення дописувачів, вони фіксують тогочасову свободу, альтернативність погляду по відношенню, наприклад, до тодішньої "Літературної України", де продовжувала існувати модель офіційного голосу, у режимі якого не передбачалося конфронтації ідей». І, зовсім наприкінці, у сенсі висновків: «Повернути голову і поглянути назад. Кінець 90-х попри всі економічні складнощі продукував різні варіанти видань, які були факультативним заняттям літераторів. У великій мірі і завдяки їм тривав процес літературних осмислень. Потрібно оглядатись і починати заново». І, знов-таки, слушна думка. Іншого виходу в нас немає. Альтернативи так само немає. Треба працювати далі. Поготів, що починати у випадку «Форма[р]ту» або «Кальміюсу» є можливість не заново, не з абсолютного нуля, а маючи за плечима і досвід, і деякі навички, і певне розуміння логіки літпроцесу.   

Що одразу кидається в очі, так це те, що перше відновлене число «Форма[р]ту» демонструє асиметрію у подачі творів різних літературних родів. Серед 64-х сторінок журнальної книги поезії відведено 39; як на мене, це забагато. Особливо, якщо враховувати, що поточний літпроцес відстежує літературна критика, а не поезія. Для порівняння, під «формат критики, есеїстики та літературознавства» відводиться лише чотирнадцять сторінок. Цей факт виглядає майже курйозом, бо Б.Пастух у вже згадуваній статті про колишній «Форма[р]т» цілком слушно відзначив: «Причому позитивний момент є в тому, що редактор, попри власну, як знаємо, любов до віршування, не робить тут примату рубрик. Літературні твори, як і критика, отримують паритетні умови». Так, справді, колись було. Але не сьогодні. І, попри те, що загальний рівень презентованих у цьому числі поетів є доволі високий, усе-таки, відчувається передозування (заледве не отруєння) поезією. Добірками поезій представлені як відомі поети (А.Содомора, О.Дяк, О.Ґордон, Г.Чопик, Рута Вітер й ін.), так і зовсім іще молоді (Юлія Починок, Ірина Зелененька, Ірина Мулярчук, Ірина Бандурович, Роксолана Савчин, В.Биньо, Наталія Матолінець).

Проза у цьому числі представлена лише невеличким фраґментом із «другої (утопічної) книги нового роману» Богдана Смоляка з тавтологічно-формалістичною назвою «Час для часу». Це той випадок, коли думаєш, прочитавши: мало, але цікаво. Перші абзаци даються нелегко, але вже невдовзі ця густа футурологічно-дидактична трясовина буквально затягує. Скориставшись добре відомим прийомом сну, як засобом для необмежених пересувань у часі (власне, порталом), автор-оповідач плете своє утопічно-виховне мереживо. Скажімо, щодо далекого минулого: «Так-от, вони, тогочасні люди, вельми просунулися вперед у пізнанні Всесвіту й людини, геть по іншому, ніж ми, розставивши відповідні акценти й визначивши пріоритети». Або й майбутнього, яке у футурологічній перспективі виглядає ще більш вагомо: «У світі справжнього майбутнього, де мені випало побувати завдяки сну, цих проблем уже давно не існує. Тамтешні вчені відкинули ідею пізнання задля пізнання, як таку, що спричинює гарячкову науково-технічну гонитву вперед й уперед, без суттєвих затримок і бодай мінімального задоволення, буцімто й без мети, хоча мету легко вирахувати, і вона неймовірна: якомога швидше здолати шлях до "майстерні" Творця й посісти його місце. Натомість люди майбутнього пішли шляхом граничного зближення двох найбільших Божих витворів і найбільших під сонцем сутностей - людської природи і самої Природи. Це був і є одночасний рух в усіх напрямах: частково повернення на мільйони літ назад, частково тривале тупцювання-гніздування, частково перевисання у прийдешність. Цього вимагала вивірена серцем й розумом концепція розвитку. Чи вона - хоч якоюсь мірою втручання в Божий промисел? Не знаю. Спроба пізнати це, як і кілька інших надлишкових спроб, спричинила зависання стріли моєї думки».

З цими думками немає сенсу сперечатись, із ними також немає сенсу погоджуватись, бо йдеться про предмет відверто ідеялістичний, а саме, про те, яким людство було колись дуже давно, і яким воно буде в далеко-відсунутому майбутньому; а також про те, яким воно сьогодні чомусь не є. Власне, про сьогодення читач неодмінно згадає сам, удавшись до симультанних порівнянь умов та обставин, які визначають логіку його теперішнього життя. М´який позачасовий гумор і ледь помітна ностальґія за майбутнім апелюють до здорового глузду сучасної людини; зокрема, і в царині екологічній. Мовляв, немає жодного сенсу винищувати власний простір існування. Направду, немає. І всі, від кого залежить існування людства, це також розуміють. Але ж ліберальна економіка не здатна пригальмувати, суспільство бездумного споживання не спроможне призупинитися хоча б на мить, навіть усвідомлюючи невідворотність жахливого фінішу для всіх. Але, нічого особистого, - просто бізнес. І не варто питати, хто винний. І немає сенсу питати, що робити. Відповідь уже давно прозвучала у творах мистецтва (література, живопис, кіно), але немає кому її чути. Ось один із варіянтів, запропонований Мішелем Уельбеком у есеї «Поезія зупиненого руху» в якості можливого порятунку: «Це дуже просто. Сьогодні навіть простіше, ніж коли-небудь у минулому, посісти естетичну позицію у ставленні до механічного ритму нашого світу - достатньо зробити крок убік. Хоча, зрештою, не потрібен навіть цей крок. Достатньо витримати паузу, вимкнути радіо, вимкнути телевізор, нічого більше не купувати, не мати навіть бажання щось купувати. Більше не брати участь, більше не знати, тимчасово призупинити споживання інформації. Достатньо буквально того, аби на кілька секунд завмерти без руху». Твір Б.Смоляка з його цікавими, хоч і відверто утопічними (на чому окремо акцентує сам автор), пропозиціями щодо освіти й любови, енергії й щастя, а також щодо такого складного предмету як кохання, міг би стати подією навіть ширшою за суто літературну, але маю сумніви, що станеться саме так. Хотів би я помилитися в цьому випадку.

З літературною критикою не все так добре, як хотілося б. На жаль, бракує ексклюзивних матеріялів. Такими можу вважати лише невідомі мені два тексти Ірини Зелененької, причому один із них виконаний у академічній манері (зі списком літератури), але обсяг його, що ледве становить півтори сторінки, так само викликає питання. Бо стаття, виконана в літературознавчій стилістиці, але позначена аж таким ляконізмом, виглядає дещо дивно. Втім, було цікаво читати невідомого критика і, сподіваюся, її співпраця з «Форма[р]том» успішно триватиме й надалі. Інші матеріяли, за авторством Б.Пастуха, Є.Барана і М.Севрасевича, мені вже відомі за іншими джерелами, зокрема, й електронним ресурсом. І, якщо цитована вище стаття Б.Пастуха дуже зручно лягла в контекст операції з відновлення альманаху, то всі інші рецензії для читача, який стежить за літпроцесом, виявляються чимось, як мінімум, тавтологічним. Виходить так, що авторів-критиків у нас значно менше, ніж простору для їх публікацій. А я нещодавно скаржився у колонці на ресурсі «Буквоїд», що журнали зникають і все в нас погано. Передовсім, для літературної критики. Це невдовзі підтвердив на тому ж «Буквоїді» і критик Є.Баран. Але що ж тепер думати читачеві, - про нас, нашу критику і про журнали? Питання, до речі, анітрохи не риторичне. Я, суто по-людськи, розумію, що О.Ґордон у цьому випадку, можливо, не встиг іще наповнити редакційний портфелик, але питання все одно залишається. Літературна критика, як правило, є найцікавішим чтивом у будь-якому журналі. Чого не можу повторити про детективи або поезію; ці останні, все-таки, потребують іншої репрезентації, - окремими книгами з величезними накладами та мистецьки оформленими збірками.        

Переклади у «Форма[р]ті» зразка 2002-го року критик Б.Пастух назвав «своєрідною перлиною», і він має рацію. Десять років тому ця рубрика таки була найсильнішою в альманасі. Як буде надалі, побачимо. Але, пам´ятаючи, що редакторові «Форма[р]ту» свого часу вдавалося зібрати довкола видання найпритомніших львівських перекладачів, є всі підстави сподіватися на цікаві та якісні переклади і на майбутнє. Сьогодні ж читачеві представлено лише двох польських поетів із невеличкими добірками - Анджея Бартинського і Казімєжа Бурната. Цікавішим, як на мене, виглядає К.Бурнат. Утім, водночас відзначаю (хай навіть і лише для себе), що нічого нового, нічого такого, чого не знають українські поети минулого та сьогодення, він не демонструє. Ось типовий зразок його письма з добірки у перекладі Ю.Завгороднього: «Ховаються / за світлиною з юности / на ланцюжках нейронів / іскри / ким єси / час залицянь / не про мене / вистачить танку долоні». Хоча, це в будь-якому разі ліпше, ніж те, чим намагається годувати своїх читачів вітчизняний Андрій Любка.

І, насамкінець, завершуючи цей огляд, хотів би відзначити як однозначний позитив, присутність у альманасі багатьох молодих авторів, учасників І Міжнародного фестивалю поезії «Молодий лев» (квітень сього року). Молоді львівські поети, всупереч загальній моді на верлібр, намагаються римувати і, - не без успіху, наслідуючи при тому добрі львівські традиції близької літературної історії та сьогодення (В.Неборак, А.Содомора, М.Ільницький, М.Кіяновська, М.Савка, О.Галета, І.Старовойт, О.Дяк, О.Ґордон й чимало ін.). А ще, ніби підтверджуючи мої колишні передбачення, що верлібр ніколи не уб´є українську поезію, - скільки б тих ґрантів не сипалось із Европи. Цим я зовсім не хочу сказати, що з верлібром апріорі щось не так. Лише нагадаю, що серйозні поети зазвичай ідуть до верлібру природнім шляхом і то не один рік, - приміром, Василь Стус - понад двадцять років, із кінця 1950-х років до початку 1980-х (утрачена збірка «Птах душі», поодинокі вірші, що вирвались на волю, та згадки про них у листах до дружини й сина).