У посттоталітарних умовах психіка українського суб’єкта деформувалася національною невизначеністю. У пошуках фактів, що зумовили онтологічну дезорієнтацію, перебуває текстуальний інтелект романів Степана Процюка «Інфекція», «Жертвопринесення», (частково) «Тотем».

«Інфекція» – твір про хвороби людини з українською ментальністю: від галицького кастраційного націоналізму до київського патріотично-істеричного остракізму.

Симптоми блазнювання національних мужності та жіночності конденсуються в художніх реаліях тексту, формуючи проблеми, пов’язані з екзистенцією українства.

Акцент на постколоніальних особливостях свідомості українського суб’єкта, що ототожнюються з блазеньсько-девіантними: «А дівчина лише наспівувала йому тужливі пісні своєї землі, обскубуючись, як курка, після розбещених поз, у які ставив її жвавий і жорстокий син могутньої імперії... А дівчина стелилася в європейських борделях під заслиненого деґенерата і, слухаючи тужливі пісні, бачачи її щирі сльози, заслинений деґенерат черпав від неї силу <...> її муки і пририження пожвавлювали заслиненого деґенерата, підліковуючи його від емоційного паралічу. <...> ...молода, наївна, якась там східна слов’янка, котру можна за безцінь мати і раз, і п’ять, і сто, лише би бажання, дорогий пане, виключно ваше бажання, а вона, сука, повинна зробити все, щоб сподобатися вам, перепрошую, запотілому шістдесятирічному товстунові...». На тлі конкретних оповідей українських заробітчан ця цитата – легенькі штрихи до портрету.

Для України як постколоніальної країни характерна імітація патріофілії: «Вони проповідують галушко-вишиване непротивленство воріженькам, а прийшов би сюди справжній ворог із філософією меча і бандури – вмить набрали би страху повні майтки». Лібералізм переломної доби «радянщина-незалежність» у повній мірі вивільнив світоглядно-моральне безладдя: «Він не любив галичан за їхню маніпуляцію та зманювання ідеалами, за політичне перелюбство, дріб’язкову корисливість і міщанську хитрість, за потрійне дно, за любов до побутового комфорту й відразливу корумпованість».

Мати поїдає своїх дітей у стані афективного голоду. Неможливість задовільнити національні потреби виливається в поглинання колоніальною Україною суб’єктів, відданих ідеї державності: «Бо ця земля, як бермудський трикутник, ковтає енергію та віру, серця й радість, провокуючи лише застаріле галюциногенне видиво співучої беззахисної дівчини», «Микола Васильович Лоб’юк думав про те, що віддав цій хижій, містичній жінці-Україні, котра ніяк не може розродитися державою, найкращі молоді роки, адже відбехкав у тюрмі як політв’язень від двадцяти п’яти до віку Христа». Тривалі репресії соціалістичного режиму продукували мазохістські психотипи, підсилювали героїко-мортідозного марення: «Микола Васильович іноді хотів загинути, лежати в одній труні з помираючою Україною, стати об’єктом некрофільського ритуалу. Якби можна було власною смертю врятувати Україну, найвитонченіші сучасні можливості євтаназії або акт канівського самоспалення...».

Панівна присутність чужорідного тіла – окупантської мови – в найнедоречнішому для неї місці – столиці України викликають у свідомості суб’єкта комплекс меншовартості, адже архетипна основа – мова – витісняється на маргінес цінностей: «Скрізь чужинська мова, ошмаття облич, оцупки рук, обрубки величі. Щось притискає Назара до землі, горбатить, робить маленькою комахою, скромним ґвинтиком <...> Так-так, юначе із задатками героя, реліктовий рустикале, сіра провінційна людино, патетичний мрійнику, народницька архаїко, уламку моралі...»

Свою українську (галичанську) сутність Остап, герой роману, сприймає як маргінальну складову, де першим увиразником «елітної» ущербленості перед «столичними» є мова, українська мова: «...не переходить на російську, очевидно, тому, що соромиться накруто замішаного західняцького акценту».

«Коли в університетах немає особистостей, робиться сприятливий ґрунт для процвітання уніфікованих посередностей,» – більше того, коли галицька кандидатка філологічних наук у стінах рідного вузу ходить у вишиванці, проголошує велику любов до рідного слова – бо хто, як не філологи, повинні?.. – а приїхавши в Київ, переходить з колегами на російську... мотивуючи тим, що «там» «з ними» так прийнято... коли в галицьких вузах українські словесники без паузи відповідають російською, бо «он-она иначе не понимает», то як не звернутись до «інфекційних рефлексій» – «огидне холопство у провінційних вузах».
Деструкція моральних принципів простежується на відмові від національних ідеалів – шлях «від праворадикальної ідеї до розбагатчення»: «Сава глянув тоді на нього, змішано так і болісно, що ж ти, мовляв, пане-брате, не пам´ятаєш, як ми починали спільну боротьбу за соборність і нєподлєглость. Той відвів очі, відійшов...», «Ідея – не господар, що будує розкішну дачу», «Етика й мораль зводиться за місце біля годівниці! І не було такої соціальної сфери, куди не проник би вульгарний вірус розтління».

Підміна цінностей, у якій на місце еліти стають маси «у черзі за дипломом», тому й годі чекати найближчим часом нових професорів, які перфектно володітимуть мовою хінді та давньогрецькою. З такою суспільною преамбулою попереду – розквіт деградації.

Українство запрограмоване деструктивним кодом:  «розпачливі жіночі пісні», «розпачливі національні мелодії, що оплакували поразку». Проекцією цієї проблеми є історія Іванки, героїні «Інфекції»: «У нашій хаті назавжди звили гніздо сум і розпач, невідбулість і зневіра, вони усмоктувались в мій дитячий мозок». Сценарій злиднів, людської незреалізованості мислиться нею, як норма, у свідомості не допускаються альтернативні життєві ходи: «І мені здавалося, що так є усюди, що люди скрізь, в усіх країнах, українах та окраїнах, живуть для того, щоб важко працювати й підозріло оглядатися удень, а вночі виливати тугу тихими переляканими голосами».

Тотальне витіснення позитиву з дитячої психіки призводить до виникнення гіпертрофованої тривоги: страх бути виключеною з університету (адже донька політв’язня), страх закохатися в чоловіка (адже він може виявитися партійним агентом), манія переслідування (адже «прихована камера вмонтована на кожному телеграфному стовпі, наші жучки є в кожному телефоні»): «...такою нервовою і підозріливою зробилася. Перейшли у спадок гени твого покійного дідуся, зруйновані жахом і вічним чеканням біди».

Національна деструкція породила покоління людей зі страху : «Боже мій, я завжди боялася. Малою боялася батька, його мученицького обличчя, тихих нічних пісень, з сеї крови нам зросте покоління молоде, загартоване до бою , може, він уже хотів, щоби катували, водили на допити, тільки не цей вічний гачок чекання, на якому був підвішений». Людина страху не може жити в умовах непереслідування. Її життєвий сценарій адаптований гебістською системою до життя поза спокоєм, а відтак поза екзистенційною цілісністю.

Фіксація на минулому – бар’єр для розвитку. Культ славного «Було колись...» провокує нездоровий національний сентименталізм «з німбом над гілочкою калини». Україна не пережила повноцінної доби реалізму як неінфантильного, об’єктивного погляду на життя, у національній літературі – теж, інакше чому б досі в адмінпунктах стояли пам’ятники совковим вождям і т. д. і т. п..

Нездатність суспільством диференціювати і переосмислити дійсність та її сурогат різко перейшла в літературну імітацію постмодернізму – карнавально-цитатну шизофренію, на тлі якої симптоматично з’являлися притомні тексти з антропологічно-екзистенційними сентенціями. Однак у системі розважальної літгри вони, умовно кажучи, одержали маргінальний статус – оскільки інтелектуально-рефлексивна сутність перенесла їх в якісно інший контекст літератури – антропологічно-інтелектуальний. У цю сферу потрапила й «Інфекція» С. Процюка, де у монолозі героя, з-поміж іншого, відбувається відторгнення «комплексу святощів» – «(аякже, великий Київ, українська чаша Грааля)» – як автотерапії від паралічу перед непереможною величчю минулого: «Я візьму і впокорю його, бо Київ – для сильних, тут не місце рефлексуючим страждальцям і догматичним праведникам. Гей, Києве, бережися, іду на Ви!» Така позиція суб’єкта формує потенціал для реалізації «я» у суспільстві: «...відчувши прохолоду й відсутність наївного обожнення, розкриє свої столичні обійми».

Традиційно прийнято вважати Галичину здоровою Україною. Однак Сава Чорнокрил (індикатор тонких матерій ідеального) «не любив ні Галичини, ні галичан», які, вирвавшись з «патріотичного гетто», одразу інфікуються національним остракізмом, адаптацією до сучантиукраїнських умов. «Він буде енергійним, хитрим, розумним – і йому відкриються приваби світу і свобода, яку дарує долар,» – мислить улюблениць івано-франківських злиднів. Натомість черкащанин бачить альтернативу кращого добробуту у західних краях держави: «Нехай їдуть в Галичину, там багатші люди, бо лукаві і хитрі, а мої бідні черкащани зранку до ночі стовбичать на неозорих і родючих, наче кролиха із збунтованим геном самовідтворення, полях...» Дві правди – два стереотипи, дві долі, уражені вірусом «косметичного відродження» дев’яностих.

Проблемний контекст інфікованої Галичини Степан Процюк виводить у ширший дискурс у відеорозповіді «Для Народного ОКА про рагулізм» (див. http://www.youtube.com/watch?v=edljm64H-rs), де, на прикладах історій з життя культурних діячів, діагностує ментальні риси галицького характеру: лавірування, мімікрія, пристосуванство: «Іванові Франкові не дали кафедри у Львівському університеті, його переслідували (поляки – теж...). А вже перед смертю – великі помпезні ювілеї, коли Франкові вже було байдуже до тих ювілеїв. Його вже називали «мойсеєм», йому кидають троянди під ноги, коли він уже був старим, спаралізованим, нездатним до продуктивної праці. Були люди, які розуміли: хто він такий, які розуміли його творчість, але таких було мало. До 1939 року прижиттєві видання І. Франка були у львівських книгарнях. <...> А в 1939 більшовики зняли з книгарень не через те, що «любили Франка», просто запроваджували нові книги у книгарнях – «нова доба нового прагне слова» :)  :( <...> Богдан Лепкий вів себе відповідно до нашої ментальності. Він був завжди усміхнений, приємний з усіма, кожного перепитував, як його здоров’я. Не забував багато імен і прізвищ... <...> Багато хто називав нашого композитора, Дениса Січинського, пияком, казали, що він веде спосіб життя, який митцеві не пасує. Після трагічної смерті Дениса Січинського, на другий день, в усіх галицьких газетах було написано, що «помер великий український композитор» :)  :( Сьогодні іменем Д. Січинського назване музичне училище, є пам’ятник... Ніхто би не міг подумати, що за життя Д. Січинський одної сотої долі того пошанівку не отримає, що після смерті. Доля Д. Січинського прекрасно свідчить про ту якусь дивну любов до мертвих знаменитостей. <...> Михайло Яцків міг стати європейською знаменитістю, як і Василь Стефаник... У 30-х роках Михайло Яцків підписує один документ <...> – і галичани звинувачують його у колабораціонізмі з поляками. <...> До кінця життя відчував обструкцію, яка була навколо нього, аж до того, що здобув собі параною, манію нав’язливих станів, страх будь-якого підпису. І коли до нього приходив Роман Іваничук, молодим, просив дати йому у спілку письменників рекомендацію, <...> то Михайло Яцків страшенно боявся поставити підпис. Ми не вміємо за життя шанувати своїх відомих діячів. <...> Ми вважаємо, що чужі завжди кращі. У нас так підсвіддомо є. А потім, коли ці люди помирають, зразу включаються ці некрофільські тенденції. Я думаю, що причини цього явища є у нашій обмеженості, нашій зашореності ментальній, і галицькій зокрема. У тому, що так нещасливо склалася історія, де завжди наша, оця, територія перебувала під різними впливами, під різною владою. Таким чином, виробилася риса певного лавірування, мімікрії, риса пристосуванства. Її тепер дуже тяжко викорінити, а зараз особливо було би треба її викорінювати. <...> Василь Стус жив у той час, коли не було надії, або було дуже мало надії на відродження України, на Українську Незалежність – і він вірив. А зараз, коли попри все, Україна існує. Коли вірив Стус – то гріх не вірити нам».

«Вірить» у щасливу укрекзистенцію й Сава Чорнокрил: «...що ж, поїду сам, буду висилати моїм жінкам гроші, а також матері й сестрі <...> і все... більше немає нічого... якісь мертвотні провалля замість теплих людських очей... якийсь зопарк для смерті...».

У текстуальному сюжеті «Жертвопринесення» поетичний талант Максима Іщенка опиняється в українському помежів’ї між існуванням та неіснуванням. У першому варіанті фіналу герой вистрибує з поїзда, «щоб урешті ближче з’єднатися з рідною степовою землею...» У другому – виїжджає-тікає за кордон – адже які перспективи поезії у країні, де думають про насушні хліб і ковбасу... У третьому, останньому – усамітнюється в інтровертивній обителі думок, відмовляється від колишнього себе, «вірші зовсім іншого змісту і спрямування». Кожен з кінцевих акордів позначений відмовою: від минулого, від перспективи загублення таланту, від життя – від віри в український добробут.

«Лущиться змертвіле покриття колись культових ідей, скиглять у куточку архаїчні тотеми минулого. Незримий вірус точить привабливі тотеми сьогодення, щоб завтра закинути їх...» – резюмує наратор з роману «Тотем», – «І лише віра воздвигається над занадто людським...».

Відчувати віру, коли розум диктує зневіру, – прерогатива тих, що піднялися над собою, що пробудили архе, приспане колисанкою ляльки.