Re: цензії

У жовтні 2007-го року, після прочитання дебютної книги Романа Черковського «Фрондео», я занотував наступне: «Маємо, як мінімум, цікавий романний дебют молодого івано-франківця Романа Черковського, що побачив світ у новій книжковій серії «Інша проза». Чому цей роман з´явився саме у серії «Інша проза» - питання, либонь, не суттєве. Це чиста й мало цікава для читача умовність. Бо цей талановитий текст міг би вийти й деінде, а сам автор спокійно міг би бути зарахований до так званого Станіславського феномену - якщо, звичайно, на тому олімпі ще лишилися вільні місця. Отже, роман «Фрондео» виконаний у фірмовій івано-франківській стилістиці, - напівсонній, напівказковій, галюциноґенній і відверто естетизованій, традиції якої варто, напевно, шукати де завгодно, але не в Степана Пушика, і навіть не в Степана Процюка. Швидше вже - у Тараса Прохаська або у Тані Малярчук. Екзотика гірського містечка корелює з екзотичними іменами персонажів; присутність таємничої секти, відверто тоталітарної та терпко замішаної на сексуальних злочинах, має додатково приваблювати читача, хоча насправді, коли дочитуєш до кінцевої сторінки, то відчуваєш деяку прикрість і незручність за автора. Не в тому сенсі, що роман зле написано, а в тому єдиному розумінні, коли й може виникати подібна прикрість, хоч і ходить про автора не без таланту. Тож, прикро за втрачені можливості, себто за дещо змарнований час. Не так, щоб зовсім, бо автор, принаймні, зазнав певної цехової ініціяції, відбув технічний жанрово-фаховий романний вишкіл, продемонструвавши незлі результати й доволі успішно склавши залік. Прикрість виникає через чітке розуміння, що автор звернувся не до тієї проблематики, не до тих персонажів, а відтак - виникає відчуття далеко неповної реалізованости автора й, власне, тексту, як певного простору мистецької правди. Бо про що цей роман? Про життя, любов і смерть. Якщо говорити загально. Але ж і всі інші романи в світі - так само, - лише про ці винятково банальні й, водночас, такі значущі для кожної людини речі». Сьогодні я міг би повторити всі ці слова, що стосуються дебютного роману письменника, без жодних коректив, але наразі говоритиму про його найсвіжіший у часі романний твір, а саме - про роман «Таксист», який має у своїй назві й другу (очевидно, не зайву) частину, - «Уламки дзеркала заднього огляду».

Як я розумію, учасником феномену Роман Черковський так і не став. Запізно, мабуть, народився. Але, й сам феномен сьогодні вже на етапі активного розпаду, якщо зважити на те, чим давно вже займаються його фундатори та найактивніші репрезентанти, - Ю.Андрухович, В.Єшкілєв, Ю.Іздрик... Андрухович упродовж останнього десятиліття ніяк не може написати роман, годуючи читачів сирцем у вигляді глибокодумних інтерв´ю та опасистих дорожніх нотаток; Єшкілєв уже тривалий час та з незбагненною радістю колонізує простори дикої вітчизняної белетристики, заткавши свій колишній проґрамовий естетизм (деміюрґію) кудись так далеко, що звідси й не видно; концептуалізм Іздрика набуває форм усе більш аеродинамічних, суто технократичних за виконанням та презентаціями. Тож, немає по кому лунати дзвону, - це я про пріснопам´ятний Станіславський феномен, поодинокими оборонцями стилістичних ідеялів якого залишаються хіба що Тарас Прохасько й Таня Малярчук. Не ставши учасником станіславської літературної льожі, Р.Черковський, тим не менш, усерйоз віддався літературі, видавши упродовж п´яти років два романи та книгу оповідань «Ігри мізантропа», - не такий уже й дрібний ужинок, як на вітчизняного прозаїка. Вже сама назва збірки оповідань якимось незбагненним чином відсилає читацьку думку до творчости ще одного івано-франківця, Степана Процюка. Можливо, тому, що Процюкові про янголів і мізантропів дещо відомо; його свого часу ледве не одностайно зараховували саме до таких безкомпромісних і похмурих літописців доби. І деяка доля міщанської правди у тому, напевно, є. Ну, не бажає Процюк пестити свій недолугий час і своє убоге хворе суспільство, відмовляється лоскотати читацьке вухо щасливими та пухнастими історіями про ідійотів, ім´я яким леґіон, - і по всьому. Іноді так буває.

Подібним шляхом жорсткої критики суспільства пішов у своєму другому романі і Роман Черковський. Відтак, написав типовий (або й показовий, як на сьогодні, враховуючи деяку екзотичність жанру) соціяльно-психологічний роман. Утім, реалістичній домінанті у цьому романі не так уже й затишно, у тексті вистачає умовностей, недописаних епізодів і не вповні розчахнутих (у психологічному сенсі) персонажів. Це стосується навіть головного героя роману. А все - через уламки розбитого дзеркала заднього огляду. До речі, підозрюю, що деяких читачів така немодерна, на позір, назва спроможна напружити й навіть відтрутити від читання книги. Втім, насправді, вона, ця назва, апелює до читача обізнаного й акумулює давніший поліфонічний (бароковий) підхід до художньо-полемічного тексту. Полемічна складова сього твору є наскрізною та, сказати б, жанрово-моделюючою, бо авторові неабияк кортить критикувати ледве не всі сфери життя нашого несформованого суспільства, і він із цим анітрохи не криється та не соромиться у виборі засобів. Та чи завше він переконливо виглядає, переадресовуючи цю критичну функцію своєму персонажеві-протагоністові? Письменник разом із оповідачем не надто глибоко пірнає в життя, радше ковзає міськими вулицями - такими собі, більш чи менш фактурними поверхнями життя, замаскувавшись для зручности таксистом. Нібито непоганий вихід із ситуації, мовляв, а як іще в найдешевший сюжетно спосіб обсервувати міське життя, як не з сучасного авта (до якого добровільно підсідають десятки людей щодоби), маючи в тому фахове заняття, яке і годує, і розважає, і дозволяє пізнавати життя удень і вночі в усіх його різноманітних виявах і варіяціях. Нібито все тут гаразд, і навіть алюзії-відсилки-підказки до однойменного американського кінофільму присутні, от тільки не зовсім зрозуміло, що саме вони дають авторові або потенційному читачеві. Отже, питань вистачає. Але найголовніше, як на мене, зрозуміти, чому цей роман, фактично апріорі, не здатний зажити успіху, а його автор - слави та читацької любови. Соціокультурні чинники я розглядати не буду, з ними все давно зрозуміло: українською мовою не читають, книготоргівля знищена, видавець не спроможний вкласти достатню кількість грошей у промоцію книги-товару тощо. Все це, на жаль, уже не цікаво. Якщо письменники пишуть, а видавці видають, - значить, вони усвідомлюють, у якій країні та з яким читачем вони працюють. Поготів, що приємні винятки в українському літпроцесі, все-таки, трапляються. Чому сього не сталося з романом Р.Черковського «Таксист», - ось, що наразі цікавить мене найбільшою мірою. Чи можливо дати притомну відповідь на це питання? Не знаю, але варто спробувати.

Як уже було сказано, роман «Таксист» є добротним романним текстом, у якого, фактично, немає вад, і в якому присутні майже всі складові сучасного чтива, включно з алкоґольними запливами та сексуальними сценами, терористичними актами локального масштабу, продажною та відчуженою від народу владою, тугою за справжнім, зокрема, за такими зрозумілими та, врешті-решт, банальними речами, як повноцінна держава й звичайне людське кохання. Головний герой, Стефан, походить із понад респектабельної родини партійного керівника: «Мої межі були дуже тісними, аж до запаморочення. Я жив у тоталітарній державі, в провінційному містечку, відвідував елітну школу з відповідними правилами та вимогами і, на довершення, виховувався у сім´ї першого секретаря міськкому партії». Він отримав вищу філологічну освіту (що звучить дещо дивно, але може бути, в це можна повірити) і встиг попрацювати в школі, де «активно шукав партнерок для любовних утіх». Після того, як зі школи героя «поперли за аморальну поведінку», він стає таксистом: «Праця перевізника привабила мене три роки тому відносною свободою й гарною соціологічною формулою: оптимальне спілкування дорівнює максимальній кількості людей, поділеній на мінімальний відтин часу. Нагадує калейдоскоп і дуже пасує до нинішніх уявлень про безсмертя». Стефан є персонажем не зовсім типовим навіть для нашого постмодерністичного часу, він фактично порвав із батьками й намагається віднайти свій окремий шлях. Його мати - аґонізуюча алкоґолічка, доживає в цілковитій розумовій прострації, зберігаючи тим не менш відчутну ненависть до свого сина і чоловіка. З батьком у героя так само давно і ґрунтовно не склалося, зокрема й тому, що батько, будучи в минулому впливовим комуністом, непогано прилаштувався й до нових умов ліберального капіталізму з його відчуженим бізнесом і надмір цинічною політикою: «Днями знову зустрічався з батьком. Старий цікавився, на якій стадії розвитку перебуває моя невгамовна дурість. Йому конче потрібні люди, яким він міг би довіряти. Дуже нервував, вилив на мене всю вигрібну яму, а наостанок обіцяв задушити власноруч. Незабаром вибори до парламенту. Його демократично-християнська партія має непогані шанси виграти їх, а заразом з ними в черговий раз - і виборців». Стефан - персонаж, по-своєму, шизофренічний; принаймні, з деякими цілком упізнаваними рисами такого психотипу. Зрештою, він і не криється з цим: «Зізнаюся чесно, попри свою бунтарську сутність, мені зчаста кортить відчути себе щасливим бюргером, успішним молодим чоловіком. Навіть не знаю напевне, чи це старість стукає у плечі, чи, як казала одна балакуча фурія, з якою нещодавно довелося переспати, "підсвідоме бажання того, чого не любиш".». А доба навколо, з усіма її хворобливими персонажами, - просто проситься, - як не до кримінальної хроніки, то до художньої літератури. Ось типовий суддя: «Кілька разів на рік цей дурило набиває повні кишені пачками хрустких банкнот з портретом Шевченка, перев´язаних банківською стрічкою, і цілу ніч вештається містом: вечеряє в ресторанах, смакує кавою в кав´ярнях, трахає кобіт у борделях, купує цигарки у нічних кіосках чи трамадол в аптеках і, геть знеможений, катається в таксі, пересідаючи від одного водія до іншого. І всюди, де б не був і що б не робив, розплачується такими сумами, від яких у кожного тепліє в животі, а головою снують плани на майбутнє. І жодного тобі гонору чи зневаги. Навпаки, очі випромінюють провину і ніби промовляють: "Не погордуй, візьми". Мені, правда, так ще й не поталанило перетнутися з цим паяцом. Тож для мене він залишається лишень різдвяною легендою. Кажуть, це голова нашого апеляційного суду так ділиться хабарами з простим народом, коли заснути вночі стає вже несила». А ось іще один типовий персонаж із нашого часу. Це колишній військовий, колонізатор із примусу, що зрісся зі своєю життєвою роллю-маскою, цілком шизофренічний персонаж із питомо хворої доби: «Леонід Миколайович зневажав країну, яка наповнювала його пенсійні рахунки, натомість поважав ту, в якій не прожив жодного дня, а мешкати прагнув у неіснуючій - тій, що могла б щемливо нагадувати його зашкарублому серцю про молодість. Класична людська психологія, а може, вже й психіатрія». Звідси й одне з численних прозрінь персонажа, що все-таки, здатний тверезо мислити-аналізувати: «Ми пронумеровані біомеханізми, які волею випадку змушені перетинатися, підтримувати формальні стосунки, розповідати анекдоти, пити разом горілку тощо. Але насправді ми завжди самотні. Ми заморожені рибини у космічному супермаркеті, щедро обкладені кригою забуття». Красиво. Дотепно. Влучно. Не до заперечення. Як у справжньому романі, автор якого щось таки знає про внутрішню форму слова, прийом поновлення, метафоризацію найбанальніших істин тощо.

До свого роману, сповненого не духом нашої прекрасної давнини, а радше смородом нашої ліберально-демократичної сучасности, письменник віднайшов понад притомний епіграф, що, у певному сенсі, є бездоганним, бо аж надто він ємкий і, водночас, доступний для якнайширшого читацького розуміння. Але з ним, водночас, є й очевидні проблеми. Р.Черковському, мабуть, не пощастило витримати аж настільки високу сюжетно-смислову планку, що її анонсує, а відтак, і передбачає уривок густого афористичного тексту з роману Германа Гессе «Степовий вовк»: «Людське життя стає справжньою мукою, справжнім пеклом тільки там, де перетинаються дві доби, дві культури, дві релігії... Бувають часи, коли ціле покоління так застрягає між двома епохами, між двома способами життя, що всяка мораль, всяке почуття норми і безпеки, всяка душевна простота втрачається». Проілюструвати аж настільки точно вивірені тези, розкривши предмет художнього дослідження в нових і найвагоміших обертонах, - завдання, направду, доволі складне. Розповівши п´ять невтішних історій із життя колишніх однокласників, Стефан доходить цікавих висновків: «Героїчний час посилає смерть у лицарських обладунках, дрібний - безглузду, схожу на паяца із середньовічних мандрівних театрів. Але наскільки винуваті самі жертви у буфонадності свого життя і смерті? Чи годні вони змінити епоху й випросити гідний кінець? Поодинці, напевно, ні. Але кожен з них може спробувати змінити самого себе, тим самим провокуючи зміни навколо. Важливо комусь зробити це першим. Звісно, легко бути героєм під час війни, тут мало що залежить від індивіда. Важко ним залишатись по тому, у мирний час. Бути чи не бути у боївці УПА в сорокових - вибір був невеликий, сам час спонукав. Набагато більше мужності потребувало помирати на владних штиках у шістдесятих. Що ж, безумовно, час формує епоху й поведінку у ній людини, але епохи змінюються теж не самі по собі. Хребет їм ламають лишень Великі. Шкода, що зараз їх майже нема. Залишились тільки фальшиві, ниці й змалілі, наче наше Азовське море». Ось такий він, Стефан-перевізник зі своїми думками на самоті. Єдине, з чим складно погодитись, так це з міркуваннями щодо сорокових років. Як свідчить історія, декому все-таки було зручніше податись у «стрибки», як от Федьові з Прислопа, аніж до УПА. Та й море Азовське, - підозрюю, загинається не за власним бажанням, його також угробили ми, симпатичні та щирі вкраїнські люди.

Стефан - освічений, середньостатистичний громадянин, який вважає, «що будь-яка держава складається з конкретних людей. І ліквідація без вироку кримінального авторитета - не боротьба зі злочинністю, а намір зайняти вакантне місце». І тут же, для чогось, поруч, згадуючи в розмові з товаришем убитого кримінальника, - несвідомий вияв побутової ксенофобії: «Знаєш, він хоча би не допускав до міста чорних. Це зараз багато коштує». Ксенофобія з присмаком расизму матиме місце в цьому романі також у епізоді, коли до авта Стефана підсядуть чорношкірі пасажири: «Расистом себе не вважаю, проте кожна зустріч з іншорасами підсвідомо викликає обурення. І це дещо дивно, враховуючи те, скільки народів впродовж історії моєї країни проживали на її території, століттями переміщуючись туди-сюди її південними землями, залишаючи свій культурний та генетичний відбиток. А може, власне, через це і з´являється подібна реакція на чужу кров у колективній свідомості. Природна боязнь остаточно втратити генетичний код штовхає до спротиву. Треба буде якось звірити свої здогади з компетентними джерелами». Можна і звірити, але біда в тому, що нейтральних джерел не існує: одні з них пропаґують ліберальну мультикультурність на користь транснаціональних корпорацій, а інші - расизм. Коло замикається в чеканні нової світової бойні, яка, на жаль, неминуча. Ніхто не закликає любити Вавилон із його безкінечним багатоголоссям, але елементарна толерантність повинна бути аксіоматичним надбанням будь-чиєї індивідуальної свідомости. Я далекий від думки, що на ксенофобію страждає сам автор, мова наразі про персонажа. Людина слабка, тож і Стефана зрозуміти можна, особливо, якщо пригадати дев´яності роки з їх бридкими реаліями та приниженням автентичних мешканців цієї країни. Повторюю, зрозуміти Стефана можна, але не виправдати. Вавилон давно вже мандрує цією плянетою, дістався він і до нас, це - реальність, із якою живе увесь світ. Інша справа - відсутність реальної правової держави («Думаю, як круто було б, якби історія нашої держави минулого століття була лише сюрреалістичним сном...»), про що часто міркує герой, будучи всього-на-всього міським перевізником; якби ця держава була реальною, то ніхто не відчував би себе людиною десятого ґатунку. Ксенофобію, мабуть, породжує відчуття страху і незахищеної загублености. До речі, в усіх подібних випадках я завше пригадую дотичну думку Ігоря Костецького, який уважав, що навіть двомовність, у підсумку, має відіграти позитивну ролю в історії України. Сподіваюся, він не помилявся і сього разу, хоча наша доба злостиво шепоче про інше.

Фінальна частина роману особисто мені представляється невиправдано згорнутою, тобто нагло зредукованою. Я розумію, що так, можливо, буває в житті, але ж маємо справу не із життям, а з художньою літературою. В одну мить вирішити проблеми героя з коханням - це неможлива річ у художньому дискурсі, адже, маємо справу не з казкою чи масовою літературою. Герой мав би впродовж помітного часу намотувати власні криваві тельбухи довкола умовного стовпа випробувань і принижень, і при цьому позитивний результат у жодному разі не ґарантований, як це зазвичай і буває у творах О.Ульяненка, Євгенії Кононенко або С.Процюка. Як сказав би у цьому випадку Сергій Жадан, «прихід» - безперечно, можливий, але, на жаль, не є ґарантований. Р.Черковський - або втомився від свого героя, або зашпортався в пошуку адекватної фінальної сцени, й таким чином, усе невмотивовано спростив. Ми ще не встигли збагнути, хто ж така, ця романна жінка-рятівниця героя (бо в тексті її було небагато), як на дисплеї його мобільного телефону висвічується сакраментальне: «Марина». І, відповідно, прикінцеві схвильовано-радісні рефлексії Стефана, який за щасливим збігом обставин, ще й рухається з клієнтом саме в напрямку аеропорту, де на нього чекає відверто несподівана Марина: «Яким я, виявляється, був дурнем. Невже я міг так легко її забути? <...> За вікном миготять дерева, будинки, машини і люди. Небо застигає золотою блакиттю. Все довкола стає дрібним і неважливим, наче звужується до мізерної крихти. Марина ж, навпаки, легко заповнює спорожнілий простір. Вона - людина, сім´я, місто, країна. Вона - планета, на якій мені хочеться жити». Оця, непомітна обмовка за Фройдом, - «невже я міг так легко її забути?», - чи не найдужче підважує присутність на цій сторінці не лише художньої, але й примітивної життєвої правди. Тих, кого ми кохаємо, ніколи не вдається забути без неймовірних нервових перевитрат і душевних страждань. Фіґурально висловлюючись, у таких ситуаціях завше має місце убивство або самогубство. У кожному разі, залишаються помітні й глибокі відмітини, стиґми, рубці. Невже наш письменник про це не знає? В які такі мильні ігри він грається із читачем? Читач романів здебільшого не є мудрецем, але він прекрасно знає, скільки коштують почуття, тут його не одуриш. Із цими речами не рахуватись уже не можна. Поготів, коли світова література накопичила такий неймовірний досвід у розв´язанні подібних проблем. (У невеличкому романі француза Крістіяна Остера «Побачення», здавалося б, не відбувається нічого унікального і драматичного: люди просто чекають на своє кохання, чекають до абсурду затято і вперто. Попередній результат для героїв виявляється досить комфортним. Як буде далі, - ніхто не знає, роман уривається на досить ліричній ноті, - попереду у героїв, як мінімум, ніч кохання; це зрозуміло не лише читачеві, але і самим героям. Ось це і виглядає, як високий пілотаж письменника; як епізодичний, але безперечний тріюмф мистецтва!).

Але Стефан у романі «Таксист» не завдає собі праці навіть у вигляді чекання. Можливо, йому про це ще мало відомо, або йому ще нічого такого не треба. Тому він живе пересічним і нецікавим життям таксиста, працює, спілкується з небагатьма товаришами й паралельно розважається із принагідними жінками, не маючи жодних уявлень про день свій прийдешній. А він обіцяє бути доволі сумним і безрадісним. Утім, користуючись незаперечним правом автора, Р.Черковський із видимою легкістю витягнув Стефана із екзистенційного небуття, засвітивши для нього на обрії блакитний ліхтарик щастя, а відтак - потенційного порозуміння із собою та цілим світом. Цікаво, чи автор не забув при цьому, яку самохарактеристику нав´язав своєму героєві в першій чверті тексту, розкриваючи сутнісно-світоглядні засновки його та двох його найближчих друзів: «Життя - направду антипод коханню. Хто живе серед любові, той відверто не ладнає з реальним життям. Мирко, скажімо, безпорадний, наче дитина, зате закоханий, як герой Шекспіра. Валентин регоче з його почуттів, зате чудово ладнає зі світом речей. Я ж належу до третього типу: не потребую ані любові, ані речей. Почуваюся самодостатнім і вільним, хоча насправді знаю, що разом із сімдесятьма п´ятьма відсотками мешканців Євроатлантики перебуваю у полоні нудьги». Людині для щастя, направду, небагато потрібно, тут Р.Черковський має впевнену рацію. Але, повторюю, він поводиться із читачем, як правдивий ілюзіоніст. Бо, що ми дізналися про стосунки Стефана з Мариною ледве не на початку твору? Щось доволі сучасне, а отже, безрадісне та безперспективне, типовий випадок із життя сучасної молоді: «Знову згадую Марину. Між нами не було жодних блювотно-солодкавих почуттів, жодних безглуздих вчинків, ніякого божевілля чи боязні втратити хоча б одну спільно прожиту мить, а лише спокій вічності та липке єднання тіл. Ми по-буддистськи беземоційно прийняли рішення про розлуку. Щоправда, відзняли на відео акт сексуального прощання задля підтвердження матеріальності наших взаємин. Зрештою, це опредметнення було радше символічним, аніж практично-необхідним. Зазирав я до нього від сили зо два рази, та й то не через ностальгію, а через банальну цікавість. Останні кілька місяців мене переслідує страх, що ми колись таки зустрінемося».

Спостерігаючи за життям свого товариша-циніка, герой виявляє у власних рефлексіях передовсім свої життєві пріоритети, попросту кажучи, зраджує власну сутність: «Я заздрю Валентинові. Про таке одружене життя можна лише мріяти. Жодних зобов´язань і перепон. У кожного своє життя і нічого спільного, окрім житла і прагнення до втіх. Хто сказав, що щастя неможливе без кохання? Ця людина, мабуть, зогнила ще в позаминулому столітті». Серйозні заяви, як розуміємо, серйозні та фундаментальні, й водночас, типові для нашого часу, - їх складно підважити чи, поготів, заперечити. Так уже є у країні сьогодні з коханням, у якій іще двадцять якихось років тому не було сексу (про що одна жіночка повідомила всьому світові в телеетері). Герой Р.Черковського, в принципі, чимало розмірковує на цю тему. І, зрештою, йому не відмовиш у певній логіці та синхронізації цих міркувань із панівними дискурсами його доби: «Любов, до речі, - теж вибір слабких. Сильний не може закохатись. Це робить його вразливим. Кохання - ахіллесова п´ята кожного сильного чоловіка. Не випадково в добу надлюдини кохання стало анахронізмом, який ще у першій половині ХХ століття був гидливо розчавлений важким солдатським чоботом. Що вже казати про наш час. Коли я на запитання подруги про свою реакцію на її можливу вагітність відповідаю, що ця проблема легко вирішується за п´ятдесят баксів, а вона, замість того, щоб врізати мені по пиці, тулиться до плеча і запевняє, що їй зі мною дуже спокійно, - про яку любов може йтися? Від глобального потепління людей рятує прохолода почуттів». І все ніби правильно, але раптом, на останній сторінці роману, спершись для надійности на ліричний шедевр Г.Чубая, Стефан катеґорично заперечує усі свої попередні розумування, поспішаючи на зустріч звичайній жінці, з якою несподівано для читача пов´язує своє майбутнє: «До губ твоїх лишається півкроку»... Де ґарантія, що ці губи витримають іспит хоч трохи помітним часом? І чи не занадто радикальні зміни в героєві, підстав для яких читач, напевно, зовсім не помітив? Чи подарує читач письменникові аж настільки шахрайський прийом, цю прикінцеву фабульну біту? Не знаю; мабуть, ні в чому не можна бути упевненим наперед, особливо ж, якщо так зухвало іґноруєш закони земного тяжіння. А можливо, все значно простіше й усьому виною - уламки дзеркала заднього огляду, хтозна. У будь-якому разі, констатую появу неоднозначного, але, по-хорошому, сучасного роману, який мав би знайти свого читача, та чи знайде, - подібне питання особисто для мене лишається непогамованим. Поготів, як стверджує Михайло Бриних у «Електронному пластиліні», у читача, напевно, є й корисніші заняття, ніж читання сучасних романів.