Чим можна здивувати і вразити читача? Здається, це питання було, є і буде актуальним для письменників в усі часи. Скільки вже написано і надруковано, скільки сюжетних схем апробовано!.. Здається, нічого нового вигадати неможливо. Що ж пропонує читачеві Роман Черковський - не надто «розкручений» письменник з Івано-Франківська, відомий романом «Фрондео» і збіркою оповідань «Ігри мізантропа»? Найперше дивує анотація: тут не анонсовано ні карколомних пригод, ні відвертої еротики, ні розкриття містичних таємниць... Вона не інтригує, не обіцяє неземних насолод. Навпаки, проста і невибаглива, анотація навіть містить елементи застереження: «Новий твір Р.Черковського доволі жорсткий, правдивий, подекуди натуралістичний, хоч написаний доста легко, іронічно і навіть афористично...» Прочитавши його, можу підтвердити - це справді так. Замість догоджати смакам вихованого на «цінностях» маскультури читача, прозаїк пропонує роздуми про «природу української яловості та байдужості, страху, зради та цинізму».

Якщо заявлені в анотації тези не змусили вас позіхати від нудьги...

Якщо вас не лякає натуралізм (насправді у творі Р.Черковського він не настільки огидний, як у деяких представників сучасного українського письменства)...

Якщо вас цікавить жанр соціально-психологічної повісті (твір неодноразово називали романом, але за багатьма показниками він цілковито вписується в параметри повісті)...

Якщо вам імпонує неореалізм...

Якщо ви не намагаєтеся за допомогою художніх творів втекти від набридливого сьогодення з його проблемами і чорнухою...

Якщо література для вас - не просто забавка, а привід замислитися про життя-буття...

...тоді ця книга вас не розчарує. Крім того повість і справді написана доволі «легко, іронічно і навіть афористично...»

Література протягом століть напрацьовувала різні моделі сюжетотворення. Віддавна автори, які хотіли охопити значну кількість подій і персонажів, створити динамічний інтригуючий сюжет, зверталися до мотиву дороги. Цей мотив  маємо і в новій книзі Романа Черковського. Професія головного героя надає автору можливості для динамічного розгортання сюжету - він везе різних людей, слухає їхні розповіді, інколи і сам потрапляє в різні історії. Але інтерпретація мотиву дороги в романі не обмежується банальним пересування у просторі. Так само вільно відбувається мандрівка в часі.

Ретроспекції відіграють у повісті помітну роль. Персонаж час до часу згадує події минулого, що дозволяє читачеві глибше запізнати його як особистість. Цілком очевидно: автора більше цікавить не зовнішня подієвість, а внутрішні зміни, те, що пафосно називають «еволюцією особистості». Стефан перебуває на своєрідному екзистенційному роздоріжжі, коли відбувається переоцінка цінностей і пошук шляху, який виведе його з пастки безсенсовості, скорботи і марноти. Підзаголовок «Уламки дзеркала заднього огляду» натякає на фрагментарність композиції, глобальніше - клаптиковість буття, що складається з різнокольорових, різного розміру і конфігурації фрагментів - зустрічей, спогадів, роздумів і пригод.

Час дії - наші дні, подієвий ряд охоплює приблизно три місяці внутрішнього становлення головного героя. Місце дії - Івано-Франківськ - вгадується за окремими топонімами, врешті воно не є принципово важливим - з таким же успіхом дія може бути перенесена в будь-яке інше місто. Оповідь ведеться від першої особи, що забезпечує відчуття мінімальної дистанції між персонажем і читачами, створює ілюзію безпосередньої включеності в подієвий ряд. Домінує форма сповіді головного героя, в якій він аналізує - себе, своє покоління, сучасні українські реалії, окремі екзистенційні проблеми. І ці міркування виглядають не просто притомними, а й цікавими. Наведу для прикладу фрагмент повісті: «За вікном мінорно виграє на ринві небесний джазмен. Хочеться напитися до чортиків і самому трубити на увесь світ, що сучасне життя - лайно у коробці з-під дорогих цукерок, подарованих нам колись Богом. Але хіба то оригінально?» (с.24). Не дуже схоже на мовлення пересічного таксиста? Але й це не все - головний герой вільно цитує Миколу Воробйова і Зигмунда Фройда, згадує Олександра Македонського і Родіона Раскольникова (уважний читач доповнить цей перелік іншими іменами -класиків української і зарубіжної літератури, історичних діячів, філософів...). Здивовані? Атож. Насправді Стефан (принципово Стефан, а не Степан - тут напрошується паралель із «Містом» Валер´яна Підмогильного, коли головний герой намагався облагородити своє, як він вважав, примітивне селянське ймення. Між іншим - це не єдине можливе відлуння, але наразі йдеться не про те).. Отже, Стефан - не «пролетарій», не пересічний обиватель чи звичайний «шоферюга», інтереси якого вичерпуються стандартним набором бабки / баби / випивка / футбол. Він - син місцевого партійного боса, дипломований філолог, який трохи навіть попрацював у школі (щоправда, не так сіяв «розумне - добре - вічне», як спокушав симпатичних старшокласниць).

Професія таксиста для Стефана - не покликання чи вимушений крок, а вільний вибір, найзручніший стиль життя: «Праця перевізника привабила мене відносною свободою й гарною соціологічною формулою: оптимальне спілкування дорівнює максимальній кількості людей, поділеній на мінімальний відтин часу. Нагадує калейдоскоп і дуже пасує до нинішніх уявлень про безсмертя» (с.7). Належачи від народження до касти обраних - «золотої молоді» або, як зараз звичніше казати, «мажорів», він мав достатньо можливостей влаштувати своє життя відповідно до стандартів, які панували в його світі, але зробив інший вибір, бо мав іншу життєву програму (реакцію оточення висловив його батько: «У всіх діти як діти, все розуміють, а тут - князь Мишкін якийсь!» (с.25)).

Головною мотивацією поведінки Стефана є бунт: «Я завжди найдужче цінував бунт як форму існування у світі (...) Межі дозволеного існують для того, щоб дратувати заколотника і давати йому чітке розуміння, наскільки його можна розширити. Мої межі були дуже тісними, аж до запаморочення. Я жив у тоталітарній державі, в провінційному містечку, відвідував елітну школу з відповідними правилами та вимогами і, на довершення, виховувався в сім´ї першого секретаря міськкому партії» (с.19). Типологічно він належить до категорії бунтарів (із прямим натяком на «байронівський» типаж і світову скорботу  романтиків). Психологічно це виглядає достовірно і переконливо.

Бунт у ситуації Стефана  - це відчайдушна спроба привернути до себе увагу батьків, адже в дитинстві він був абсолютно самотній, полишений сам на себе. Батько не мав часу на сина, постійно клопотався партійними справами: «В дитинстві, як і зараз, я бачив батька зрідка, вихідними днями, коли не було ніяких відряджень, ділових зустрічей чи партійних з´їздів. Зрозуміло, я не мав до нього жодних почуттів. Він асоціювався у мене з порожнечею: вона вряди-годи заповнювалася великим бородатим чоловіком, від якого можна було чекати конструктор, м´яча чи машини, а найчастіше - знервованого гиркання з матір´ю» (с.26). У кращому разі батькова увага виявлялася в «довгих нудних розмовах про життя і партію, кар´єру і совість, хліб і до хліба, дружбу і користь від неї, страх і підлість, помсту державі і помсту держави» (с.19). Мати постійно напивалася і не мала жодного бажання спілкуватися із сином, вважаючи його клоном чоловіка. Тож хлопчик закономірно перетворювався «на величезного равлика з їжакуватим характером, що жив у практичному болоті» (с.26).

Цей бунт виявлявся у різних формах - від дитячої акції спротиву малого Стефана, який наклав купу лайна на піраміді зі стільців перед портретом Маркса до самостійного, на зло батькам вибору вузу: «Далі було вино і захоплення не менш смачною і соковитою музикою Міка Джагера (...) На філологічний факультет місцевого університету я також вступив на знак спротиву. Батько так і не переконав мене стати юристом» (с.20).

Здебільшого, якщо у творі є епіграф, то він відіграє вирішальну роль для розуміння його змістового наповнення. Роман Черковський обирає за мотто  цитату з культового роману Германа Гессе «Степовий вовк»: «Людське життя стає справжньою мукою, справжнім пеклом тільки там, де перетинаються дві доби, дві культури, дві релігії... Бувають часи, коли ціле покоління так застрягає між двома епохами, між двома способами життя, що всяка мораль, всяке почуття норми і безпеки, всяка душевна простота втрачається». Покоління Стефана і його ровесників справді «зависло» між двома епохами - радянською тоталітарною і українською незалежницькою. Це наклало відбиток на їхнє світовідчуття і систему цінностей, сформувавши тотальний скепсис у ставленні до будь-якої ідеології. Але, як здається, головне в романі (а  найперше - у психіці Стефана) - не розірваність між двома епохами (як вказує епіграф), а роздвоєність між двома світами, різними цінностями, стилями життя, які презентують двоє його друзів - Валентин і Мирко.  

Перший - типовий представник того світу, до якого міг би належати і Стефан (врешті, він від нього повністю і не відмовився). Валентин - мажор, бешкетник, гуляка, головним змістом життя якого є пошук насолод. Основа його світогляду - «суцільна і беззастережна віра у вічне існування тіла. Оце і є нинішня релігія, найпопулярніша в Євроатлантиці. Не буду кривити душею: сам визнаю себе адептом цих поглядів, ба більше, зчаста відвідую нічні клуби - новітні храми, так би мовити. Як влучно зауважив мій товариш Валентин, у нас навіть своя Мадонна є» (с.6).

Другий товариш - Мирко - цілковита протилежність Валентина. Він «не здатен на вчинок - ані позитивний, ані негативний. Мене інколи навіть дратує його споглядальний тип існування, міщанське вдоволення від власних псевдоуспіхів та кухонна критика всіх інших. Хоча я й намагаюсь його зрозуміти. Страх повторити батьківську долю випікає навіть думку про справжній заколот» (с.30). І далі: «Мирко був повною протилежністю Валентину. Дивно, що я зміг заприятелювати з ними обома. Спокійний, затятий, надійний, він різко контрастував із несерйозним бешкетником Валентином. Коли мені набридали невгамовні витівки Тина, я йшов до Мирка так, як корабель після бурі завертав до тихої гавані» (с.130).

Загалом у характеристиці свого покоління головний герой доволі жорсткий: «Кому потрібне покоління, народжене нами - інертними, безпристрасними, самозакоханими, переконаними у вседозволеності виродками, синами жовчних окупантів і лицемірних рабів-перевертнів. Нам заборонено мати дітей. Я - за кастрацію нашого покоління» (с.112); «мільйони анемічних клонів, ДНК яких - переплетення генів покірності та жадоби до втіх, покоління грьобаних геймерів та кльочених клаберів!» (с.138). Так само жорсткий Стефан у ставленні до себе - химерно поєднуючи культ насолод і неприховану автоненависть: «Я - затиснутий в лещатах епох виплодок ренегата й істеричної п´яниці» (с.114). Він не належить повністю ні до Валентинового світу «золотої молоді», ні до Миркового середовища обивателів, які намагаються вижити, пристосовуючись до умов ринкової економіки. Він прагне іншого життя, інколи навіть видаючи бажане за дійсне, хоче вирватися за тісні рамці споживацького суспільства. Не випадково його так шокує і вабить припущення про участь Мирка в акціях соціального спротиву. Але воно виявляється хибним - доля батька, репресованого тоталітарним режимом, робить товариша нездатним до будь-якого бунту. На жаль, ця лінія далі не розгортається, провисає, залишивши перед читачем низку запитань. Хто ті люди, які організовували ці акції? Яку мету вони переслідували? Чи можна їх діяльність сприймати як альтернативний вияв соціальної активності? Чи ефективний цей шлях? Відповідей немає. Кожен має сам для себе вирішити - як жити далі.

Це питання постає і перед Стефаном, адже людина не може постійно перебувати на помежів´ї, роздвоюватися. Настає момент, коли він має зробити вибір. І він вибирає - не світ Валентина чи Мирка, а свій альтернативний шлях. Стефан - інший. І Валентин, і батько докоряють йому несучасними поглядами, народницьким типом мислення. Але він і не прагне бути «сучасним» - тобто бездушним ділком, який уміє робити гроші і дбає винятково про прибутки. «Хтось нашіптує мені на вухо, що краще вже цей селянський тип з його смішною щирістю й відвертістю, аніж нахабний псевдоміщанський, а насправді - вульгарно-босяцький тип, з його вічним прагненням кинути, підставити чи опустити» (с.114).

Цікавим видається застосований письменником прийом обрамлення: на початку повісті Стефан везе стару пані, яка через багато років повернулася в рідне місто і з дитячим захопленням роздивляється «старих знайомих» - вулички, будинки, все, що збереглося в пам´яті з літ її молодості. Та ж пані з´явиться і на останніх сторінках повісті, але ставлення героя до неї кардинально змінюється. Якщо спочатку Стефан кепкує з її старечих придибенцій, то у фіналі він сприймає її міркування як одкровення. Це ставлення стає лакмусовим папірцем, який оприявнює внутрішні зміни Стефана - від легковажного гуляки до людини, яка врешті подорослішала і вирішила змінити своє життя.

Другим маркером внутрішніх змін Стефана стало його ставлення до любові. На початку він зневажав жінок («піхвоносів»), вважаючи, що вони потрібні тільки для одного - щоб давати йому насолоду. Заводив численні інтрижки з клієнтками, випадковими знайомими і незнайомими жінками, часто навіть не запитуючи їх імен і зовсім не цікавлячись їх почуттями і долею. На його думку, «любов - теж витвір слабких. Сильний не може закохатися. Це робить його вразливим. Кохання - ахіллесова п´ята кожного сильного чоловіка. Не випадково в добу надлюдини кохання стало анахронізмом, який ще у першій половині ХХ століття був глумливо розчавлений важким солдатським чоботом» (с.38). Але такий штиб життя лише поглиблював відчуття порожнечі і безсенсовості. Врешті Стефан зрозумів, що всі «піхвоноси» світу не замінять єдиної жінки - тієї, яка «легко заповнює спорожнілий простір. Вона - людина, сім´я, місто, країна. Вона - планета, на якій хочеться жити» (с.177). І така жінка - Марина - повертається в його життя.

Але до того, як це сталося, Стефан ще мав пережити цілу низку пригод. На сторінках роману зринають і п´яні оргії з дівчатками, випивкою і психотропними пігулками в «Малібу» та інших клубах; і будні таксиста: бійка з чоловіком, який відмовився платити; стеження; турбота про колегу, якого покалічили відморозки; втеча від малоліток, які хотіли пограбувати сільську крамницю... Поруч із фізіологізмом, натуралізмом і чорнухою співіснують глибші соціальні узагальнення на кшталт: «Ситість шлунку породжує зголоднілість душі, але вона здебільшого не така дошкульна - її можна і не тамувати» (с.127); «Суспільству слід збагнути: кількатисячолітній прогрес виявився великою мильною бульбашкою, нічого насправді не змінивши у людині, а може, й навпаки, поглибивши її регрес. Людина надто швидко від богоподібності дійшла до богорівності, так і не зрозумівши, що це лише гра заради усвідомлення нею власного безсилля й нікчемності» (с.127).

Цікавим прикладом стилю і заявленої в анотації афористичності є характеристика різних поколінь. «Мене цілісінький день переслідує цікава ідея: знайти алкогольний напій, який би асоціювався з моїм поколінням тридцятилітніх, а заразом розшукати відповідники для наступного та всіх попередніх - в сенсі не хто що вживає, а метафорично, хто якому напою більше відповідає за духом, ментально» (с.111). Далі - скорочено, отже:

70-річні: «Добре витриманим є, як відомо, вино, тому тут - без варіантів - слід пристати на першу ж асоціацію. Єдине, що тут можна зауважити, - не всяке вино добре зберігається, часто трапляються випадки перетворення його на оцет чи кисіль...»

60-річні «найбільше підходять до ряду „горілка, спирт, самогон". Нібито міцні, загартовані життям, можуть навіть горіти, але в основному пов´язані з безвихіддю чи, в одиничних випадках, з абсурдним очікуванням червоної утопії. Життя їхнє сиве і безпросвітне, як сивушні масла» (с.111).

50-річні - «можливо, „сухарик", хоч, мабуть, все-таки пиво, переважно дешеве, розбавлене, „Жигулівське"...»

40-річні: «Суміш спирту з вином, з настійливим прагненням до вишуканості. Одне слово, коньяк... В крайньому випадку - бренді».

30-річні: «Суміш гарячого часу, прянощів псевдодемократії та кислого збайдужіння. Найпевніше - глінтвейн, в кращому разі - грог, нуднуватий від надміру цукру».

20-річні: «Порожні пляшки, яких немає кому і чим по-людськи відмити» (с.112).

Жорстко? Із подібними твердженнями можна сперечатися, але тим і цікавий твір - він здатний і зачепити, і зацікавити.

Безперечним плюсом нового твору Романа Черковського є непоганий рівень психологізму. Не тільки Стефан, Валентин і Мирко постають цікавими, жваво вписаними і психологічно достовірними особистостями. Другорядні й епізодичні персонажі також об´ємні і легко впізнавані: і співробітниця  фінансового управління мерії, повія за покликанням Ельвіра, яка втекла із РАГСУ і якій Стефан постачає клієнтів за відсоток від прибутку; і колега Стефана - «П´ятдесят шостий» (таксист, який мав проблеми з дружиною); і батько Валентина підполковник Леонід Дроздов - українофоб, прихильник комуністичної ідеї; і навіть легендарний голова апеляційного суду, який кілька разів на рік цілу ніч вештається вулицями міста, роздаючи стогривневі купюри зустрічним...

Визначальні проблеми повісті «Таксист» були окреслені ще в анотації:

1) Що врешті переможе в людині: янгольське чи тваринне?

2) Чи можна створити націю з рабів та їхніх господарів?

3) Чи є ще в цьому світі місце для любові?

4) Що таке свобода?

Підсумовуючи, спробуємо з´ясувати, які висновки з окреслених проблем письменник пропонує читачеві. Відповіді на перше і третє запитання найочевидніші. У душі головного героя перемагає все ж таки янгольське, а не тваринне. Після депресій, випробувань і роздумів він стає на шлях самовдосконалення, долаючи негативну інерцію «господаря життя». Подальша його дорога, напевне, буде непростою і тривалою, але він на ній не один. У світі завжди є місце для любові - аби тільки людина була готова її прийняти у свою душу... Натомість із другим і четвертим запитання не все так просто. Автор не пропонує готових відповідей, залишаючи за читачем право самостійно робити висновки. Врешті, таких відповідей поки що немає в українському суспільстві. Може, колись з´являться. Не в останню чергу - завдяки тим письменникам, які відволікають читача від оглуплюючої жвачки маскультури і намагаються стимулювати роздуми і бажання щось змінювати в житті.

Повість Романа Черковського по-своєму цікава. Звісно, вона не позбавлена певних недоліків і прорахунків, але тут і зараз мені не хочеться про них писати. Важливіше інше - цей письменник має свій стиль і вміє занурюватися в психологію персонажів, а це нині зустрічається не так часто. Поки що його  не можна віднести до «першої обойми» сучасного українського письменства - радше це представник міцної літературної середини. Але мені цілком очевидно, що за певних умов і збігів обставин він має і шанс посісти свою «нішу» в сучасному літпроцесі, і непогані літературні перспективи.

Завершується повість оптимістичним фінальним акордом - «МЕНІ ХОЧЕТЬСЯ ЖИТИ! До губ твоїх лишається півкроку...» Після її прочитання справді хочеться жити...