Так розумію, що Сергій Пантюк здобувся на власну літературну візитівку. І хоча це не перша його прозова проба, у творчому доробку письменника є роман «Сім днів і вузол смерті» (2007) та книга прози «Як зав´язати з бухлом і курінням» (2009), після появи цього роману Сергія Пантюка сприйматимуть не тільки як літературного провокатора і авантюриста, балагура і феєричного поета, але і як людину, яка здатна і вміє говорити на серйозні теми людського буття.

Поява цього роману свідчить також, що час великих епічних полотен у минулому. І хоча Оксана Забужко спробувала відродити сімейні хроніки, надавши їм ідеологічного забарвлення («Музей покинутих секретів», 2009), але це залишається швидше винятком, аніж правилом. І ми вже не матимемо українських Толстих і Достоєвських чи рідних Стельмахів і Земляків, а таки модернізованих Прохаськів, Процюків, Пантюків, і «примкнувши» до них Єшкілєвих. «І нема на се ради!»...

Сей роман має декілька сюжетних ліній, кожна з яких «тягне» на окремий роман: дитинство головного героя; участь  головного героя у придністровському конфлікті; служба головного героя наприкінці 80-х років в рядах радянської армії із захопленням початку кавказьких воєн; нарешті, сучасне літературне буття героя,  - наш герой, імені якого не названо, тільки раз вказано його давню боксерську «клікуху» Слон (с.71) є письменником, можливо тому в сюжеті з проекціями на сучасність зринають постаті Василя Кожелянка, Олеся Ульяненка. І, безперечно, у цьому романі маємо і лінію кохання - неназвана дружина письменника, яка розуміє, підтримує і плекає сей талант, а також згадуються два давніх захоплення героя - Вероніка Ковбаса, вона ж психолог Ніка Польова, що веде віртуальні розмови із нашим героєм на літературно-психологічні теми; й Марічка Чортийогобатька, до якої він залицявся студентом, але перешкодою на шляху їхніх стосунків стало ... прізвище дівчини. Щоправда, це прізвище не зашкодило Лесеві Озарку, шкільному приятелю героя таки одружитися на Марічці.

Наскрізною темою, яка об´єднує всі ці розкидані сюжетні ходи в одне ціле - є тема війни (пісенним супроводом можна назвати слова колискової, яку маленькому героєві співала бабуня Маня «Ніченька у вікні,шабелька на стіні, вже турків подерли пси, пси, а ти, мій козаче, спи, спи!»)...

Ми всі народжені для війни і всі живемо у війні і на війні - сей головний постулат є цементуючим у романі. Всі інші деталі, відразливі, натуралістичні, цинічно-статичні є лише ілюстрацією цієї сумної і жорстокої правди людського життя.

Я не вдаватимуся у переказ змісту. Це не є моїм завданням. Я просто міркуватиму про той в´язкий клубок життєвих перипетій, які кидали головного героя в різні ситуації, але не витравили у ньому почуття любові. До дідуся і бабуні/ прабабуні, до дружини, до дрібних дітей. І хоча ці сторінки проходять сливе непомітно, але вони, саме вони є настроєвим камертоном книги. Випадають із контексту розмови про матір і батька, хоча десь наприкінці зринає згадка про них. І тому не зовсім зрозуміло, чи це недолік композиційно-сюжетний, чи їхня роль  справді незначна у життєвому зростанні головного героя. Се питання залишається відкритим.

Композиційно роман нагадує щоденникові нотатки, фрагменти листів, споминів. Такий собі літературний матеріял, який дивним чином став структурно-композиційною основою роману.

І насамкінець. Сергій Пантюк написав талановиту книгу, яка читається, яка осмислюється і яка моментами болить. Напевне, саме так сьогодні виглядають українські бестселери.