Актуалізація творчих пластів історії літератури необхідна. При сучасному стані збайдужілого читача, коли навіть нібито фахова аудиторія читає не більше двох-трьох книжок на місяць, і це вважається дуже добрим показником, не говорячи вже про менеджерів, банкірів, офісний планктон і т.д., стимулювати інтереси читальника необхідно, інакше в недалекому майбутньому ми змушені будемо фіксувати крайню точку літературного краху. Процеси марґіналізації літератури призводять до виразної атрофії емпатії, коли людина перестає відчувати, мислити про трансцендентні (читай тут ідеальні) явища. Літературний текст в такому випадку стає засобом розваги, безвідмовно надаючи задоволення, наче кавовий автомат каву. Саме тому у цій далекій від оптимізму ситуації з´являються імена, які до літератури мають стосунок лише той, що вони фіксують своє мислення, як і письменники, мовними знаками. Люко Дашвар, Андрій Кокотюха, Дарія Донцова, Пауло Куельйо. Список цей «без числа». Це письмо належить більше індустрії розваг, ніж літературно-рефлексивній формі мистецтва. Згарована днями в офісі людина не хоче замислюватись над метафорою Моріса Метерлінка, їй потрібний безвідмовний, куплений ефект задоволення, подразник чуттєвості, імітація почувань, які, це дуже важливо, зникають разом з закритою книжкою. Цей сегмент літератури існував напевно завжди. Французькі романи читали, «вздихали», але вони ніколи не превалювали в літературному русі, як і імена розкручених соцреалістів Натана Рибака чи Василя Козаченка, твори яких можна тепер побачити лиш у бібліотеках. Оптимізму у цьому малувато, тому будь-який спосіб привернути мляву увагу читача до літературного канону по-своєму виправданий. Написання біографічного роману, де предметом художньої обсервації стає персона з літературного канону, є в сучасній вітчизняній літературі подією.

Мова йде про роман Степана Процюка «Маски опадають повільно: Роман про Володимира Винниченка». Цей твір є вже другою спробою автора подавати власну насамперед психоінтерпретацію історичним літературним персонам. Слід згадати про «Ритуальну троянду» - біографічний роман про Василя Стефаника. В цій ситуації є спокуса сказати, що Степан Процюк стає біографістом. Після доволі сильного своєю глибиною рефлексії роману «Руйнування ляльки», який за якимись метафізичними законами чомусь не був вповні відчутий читачем (це засвідчує відносно мала кількість рецензій та відгуків на твір), автор написав кілька книжок есеїстики і ці два згаданих романи про життя історичних персон із «золотого літературного фонду». Це виразна зміна перспектив автора, крен у бік есеїстичного письма, данина сучасній моді, у якій станом на тепер цей жанр превалює, окрім того, проба говорити з читачем через біографічний роман призведе до того, що він залишиться в літературі не як автор «Інфекції», «Шибениці для ніжності», «Тотему», «Жертвопринесення» й інших творів, які фактично сформували його іпостась як письменника екзистенційного крику, туги і відчаю, а як автор, який писав про життя інших письменників. Юлія Хартвіг асоціюється у читача з Аполлінером, Андре Моруа - з Байроном. Не наділятиму цих рецептивних перспектив оцінкою, скажу лишень, що романи-біографії Степана Процюка гублять персону, про яку написано, як гублять і автора, вони наче розчиняються один в одному. Образ Василя Стефаника вийшов з виразним рисами суб´єктивних художніх тлумачень автора, такий собі Стефаник по-процюківськи. Звісно, не можна вимірювати образ Покутянина книжкою, наприклад, Василя Костащука «Володар дум селянських», де попри радянський канон створено доволі об´ємний образ автора «Камінного хреста». Процюк експериментує, «задихається» у реалістичній манері, шукає інших стильових конфігурацій, повертається обличчям до себе-романіста і прописує образ Стефаника у стилі творення низки власних центральних героїв. Психоделічних, розчахнутих, затиснених між імперативом, покликом обов´язку і дротами комплексів, що походять з дитинства. Це своєрідне комільфо, якість від Степана Процюка, яка викликає іноді ідіосинкразію у певного кола читачів його романів.

Читачеві роману «Маски опадають повільно» слід чітко усвідомлювати, що це насамперед пошуковий експеримент автора, а не спроба конструювати постать Винниченка-письменника. Занадто багато у романі деконструктивної енергетики. Про це згодом. Навряд чи цей твір можна пропонувати для читання з метою глибшого проникнення у світ ідей автора «Краси і Сили», його (Винниченка) рельєфнішого розуміння. Читач тут цього не знайде. Психологія творчості автора, яка мала би бути тут прописаною домінантою, практично відсутня. Спорадичні згадки автора про куріння, боротьбу з ним - все це можна прочитати у «Щоденниках», написання роману «Чесність з собою», зрештою, тривало у хмарах тютюнового диму. Але це моменти, що цікаво звучали би в «ЖЗЛ», натомість що це дає для усвідомлення таланту письменника? Як і копирсання у його чоловічому здоров´ї. Це лишень випадкові моменти у житті людини, які Степан Процюк намагається поставити у центр своїх досліджень і мотивувати ними природу творчості. В експериментальному плані це цікаво, але заразом це лишень маленька частка всього світу, що гаптує письменника. Відсутня екстраполяція реально прожитих митей Винниченка на його твори, відгомін життєвих сюжетів у його творчості. Проте є постійне згадування про Володіка, маленького померлого Винниченкового сина від Люсі Гольдмерштейн. Це нагадування створює певну атмосферу некрофілії в романі, певного декадентського (в розумінні Івана Франка цього терміну - понуро-хирлявого) звучання. Просити для хворої матері у покійного сина горло - це перебір. І при цьому зовсім не осмислюється, чому автор змінює фінали у сюжетах на тематику дітовбивства у ранній драмі «Memento» і романі «Записки Кирпатого Мефістофеля». У драмі батько наважується і вбиває дитину, у романі його спроба завершується нічим, дитина залишається. Близько десяти років різниці між цими різножанровими але тематично близькими творами, причому роман «Записки...» є естетичним вінцем другого періоду творчості письменника, перед цим твором написано 5 романів, де він виростав у власній жанровій свідомості. Що стало причиною такого сюжетного зламу? Про це у романі Процюка - тиша, як і про те, що історії, які збереглись у листуванні Винниченка з Люсею (опубліковані Надією Миронець) часто просто «переписані» Винниченком у романі «Записки...». Це історія душевного болю, соціальної безвиході, відчаю молодого митця, який не хоче накладати на себе добровільні сімейні кайдани, прагне жити для літератури, але тут втручається безжальний природний інстинкт батьківства, з яким він прагне змагатись. Історії цих двобоїв є чи не центральним сюжетом романістики Винниченка, двобоєм з різними формами фізіологічних тисків на внутрішнє життя людини. Всі ці моменти Процюк вишукано оминає, намагаючись вдягнути на себе білий медичний халат, постукуючи молоточком невролога, зануритись у темний льох комплексів Винниченка, видати на-гора складний світ його «Я»: «Володя любив батька, водночас підсвідомо зневажаючи за таку воскову поступливість. До матері мав змішані почуття, однак у глибині душі поважав її за твердість, навіть якусь закам´янілість характеру»[7]. Виразна демонізація матері у цьому романі робить своєрідний ефект здивування: «Іноді вона [мати - Б.П.] примушувала Кирила карати Володю фізично» [6]. Загалом у романі постійно звучить цей тон розшарпаного нерва, недолюбленості сина матір´ю, це у процесі читання втомлює, перевантажує, відсутнє акуратне дозування темних людських сторін в романі: «Ох, недолюбила тебе мама, Володю, і того вже не наздоженеш ніколи» [83]. Поведінку у творі Федька-халамидника Процюк мотивує саме відсутністю любові: «Пізніше його маленьким героям - Федьку-халамиднику, Костю, іншим - відчайдушно бракуватиме любові. Вони протестуватимуть ексцентричними дитячими бунтами, розбиваючи свої серця...» [8]. Напевно тут авторові слід було уточнити, що Кость - це персонаж з оповідання «Кумедія з Костем». Слід сказати, що не зовсім зрозуміло для якої аудиторії написано цей роман. Підготовленому читачеві, знаючому особливості життя Винниченка ця книжка навряд чи відкриє щось нове, проте читач без філологічної платформи мав би отримати певну сюжетність, історико-літературні реалії, яких тут майже немає, натомість автор відразу вводить у важкий світ підсвідомого, складні вузли комплексів, провини, фізіологічного світу, містики, всім цим аж надто перевантажено роман.

Але не згущатимемо фарби, слід сказати, що Процюкові подекуди вдається окреслювати психологію Винниченкових героїв, виходячи з ментальної структури автора: «Степова безберегість і безкінечність переносяться на людські характери. Вже дорослим він не сприйматиме людей із дрібними мріями, обережними душами, єлейним конформізмом» [9]. Тут напрошується Винниченкове «Степ дихав як велетень». Процюк моделює стан письменника через розмову зі степом: «- Мій любий степе, дай мені сили». Фактично подібні елементи роману «витягують» його зі звучання фізіологічної ноти, рвуть павутиння комплексів.

Образ Винниченка здатний імпонувати у деяких пасажах, що пов´язані з іншими видами мистецтва. Автор роману пробує складати образ письменника, вдаючись до своєрідної ілюстрації через опис картини. Говорячи про вакуум байдужості і нерозуміння, що утворювався навколо Винниченка, Процюк згадує про картину «Філістери» (репродукція ця насправді розміщена у Львівській картинній галереї), де описуючи враження від цієї картини, увиразнює цим твердження того, що «всіх їх об´єднує викінчена безнадійна байдужість... до всього, що не стосується їхнього примітивно-лицемірного вбогого світику» [15]. На картині цій зображено хлопця-скрипаля з просвітленим від музики обличчям, яку він грає для бундючних, сповнених власної дрібненької величі міщан, які дрімають по обіді. Скрипаль тут має спільну долю з Винниченком, долю неспокою серед зрівноваженої, устаткованої, спокійної псевдоеліти, яка знає, що все у цьому світі можна вирішити. В принципі тема перманентно актуальна.

Є у романі моменти, які не достатньо продумані автором. Рефлексії Процюка про те, що література для Винниченка була не лише проповіддю, а і грою, виходом на імморальну територію «та, що проповідує чи навчає, є чим хочеш, тільки не літературою» [51], засвідчують поверховий підхід до розмови на тему функціональності літератури у розумінні Винниченка. Тут слід згадати, що «Суд», «Солдатики», «Записна книжка» виходили за кошт Революційної Української Партії з метою розбурхування у масах певних соціальних гасел. Ігровий модерний елемент з´явиться згодом, вже у драматургії, де бінарні опозиції «добро - зло», «позитивний - негативний» будуть мати динаміку взаємопереходу, коли читач губитиметься у власних інтерпретаційних моделях, не маючи змоги надати моральної оцінки, поставити крапку у власному Ведмедя», «Брехні» лиш засвідчують зникання ери морального диктату. Тут автор чомусь пропускає утилітарні моменти творчості письменника. Винниченко ж писав приблизно так: «Так, я художник, але насамперед я член партії» (цитую з пам´яті, тому перепрошую за можливі помилки, йдеться про суть сказаного). В літературі він бачив засіб впливу.

Непомірно вразила сцена змодельованої зустрічі Винниченка з Нечуєм-Левицьким, якого автор називає тут «хранителем моралі». Показаний він у відверто негативному ракурсі, навіть якось відразливо: «Дідок почав нервово перебирати своїми хлоп´ячими ніжками, мов застояний і чомусь ображений домашній коник» [52]. З неодмінними у стилі Степана Процюка цяточками слини і словами: «Вони [твори - Б.П.] дихають гнилизною! Ви розкладаєте мораль нації!» [52] Нечуй отримує відверто пейоративний образ - «уламок історії літератури» [266]. Історія літератури фіксує те, що автор «Кайдашевої сім´ї» не сприймав Винниченка. Як і останній не сприймав старшого колегу. Леся Українка, наприклад також просила у листі до свого дядька, аби той не оцінював українську літературу за його (Нечуя) романами, бо «як такі романи писати, то краще пір´я дерти». Але це лишень конфлікти поколінь, у яких уважному досліднику потрібно вбачати динаміку процесу, а не давати з історичної перспективи оцінок. Імпонує, що Степан Процюк показує справжнє обличчя тих, кого він тут називає народниками. Про це скажу трохи згодом, але ж потрібно усвідомлювати, що проза Нечуя - це перші зразки української великої епіки, взяти до уваги час, Валуєвські, Емські обмеження, стоїчну боротьбу Нечуя, Мирного, Грінченка, розуміти їх як певних вітчизняних відкривачів романної прози. Зрештою прочитати повість Нечуя-Левицького «Над Чорним морем» - вона далеко не народницька. Тут відчувається озлобленість автора на сучасну псевдопатріотичну публіку, на тих, хто кричить про мораль, приховуючи під цим власний шкурний інтерес. Нечуй тут навряд чи підходить - аскет з формами стоїчного життя, повна присвята літературі.

Народники у Процюка отримують доволі заслужено. Паралельно слід згадати тут, що тема ця у творчості автора не нова. Максим Іщенко, персонаж з роману «Жертвопринесення», поет, який зламався під тиском обставин, які створили своєю байдужістю в тому числі ті, кого Степан називає народниками. Ця тема актуальна крізь століття. Винниченко чимось схожий у поглядах на поета з Мічурівки. Цитата з роману «Маски...»: «Начебто добрі люди, патріоти української справи, а копни глибше їхнє (часто тхоряче) єство - заздрість до більших талантом, примітивне користолюбство, трибунний пафос - і абсолютна поміркованість патріотичних поривів, дрібні психологічні розрахунки кумедних карликів із куцою душею...» [55]. Ці характеристики у творчості Процюка доволі статичні, вони переходять з роману в роман, розкриваючи відчуження письменника в українському соціумі, його маргінальність і то не лише соціальну.

Позитивним моментом в романі є спроби автора відчути і заразом представити складний механізм сприйняття творчості Винниченка: «Твої оповідання і романи, п´єси і статті здирали з лякливого міщанського серця запону фальшивих захистів. Єлейна усмішечка зникала, бо ти знав про людину те, що міщанин не наважувався сказати собі навіть у найбільш збудженому стані» [154].

Якщо говорити про сильні сторони роману, потрібно згадати про спроби імітації центрально-української говірки, чудові листи-монологи Винниченка до Люсі, але найсильнішим, говорю суб´єктивно, моментом роману є історія стосунків Винниченка зі своїм «хрещеним батьком» Євгеном Чикаленком, де письменник на рівні глибоко людських рис відтворив дружбу двох чоловіків, що стали заручниками більшовицької анексії. Дуже сильно представлені моменти страждання Чикаленка від хвороби молодої дружини, арешту сина. Тут Процюк підтверджує свою майстерність відтворювати екзистенційні стани, нагнітати жаске відчуття жаху, відчаю.

У передмові до роману про Стефаника «Троянда ритуального болю» Степан Процюк наголосив, що свідомо уникає «полунички», роман «Маски опадають повільно» має доволі цих моментів, які не завжди працюють на представлення постаті Винниченка як такого, хто виконує певну місію. Часто це спроба говорити про письменника як про біологічну істоту, про «людське, надто людське». Можливо це приверне увагу певного кола читачів, але чи робить це духовний антураж? Навряд.

Роман «Маски...» написано у манері інших творів автора. Іноді видається, що Степан Процюк пише не про Винниченка, а про людину, яку знає тільки він, про свого героя. Хто трохи обізнаний з життям і творчістю Винниченка навряд чи знайде там щось поживного для себе. Автор «Краси і Сили» не був настільки депресивним, з темно-каламутним світоглядом, духовно важким. Ці риси - проблема лиш манери письма Процюка, його художньої надінтерпретації. Винниченко - це ще й радість життя, яка дала йому змогу написати «Момент», це пошуки світового щастя, образ «ательє щастя» у романі «Поклади золота» і безліч іншого, далекого від мінору. Роман дещо перевантажує образ письменника самокопирсанням, іпохондрією, смутком, образом покійного сина, який виникає у найневіповідніші моменти. Винниченко був ще й іншим - світообіймаючим, вибуховим у своєму прагненні змінювати світ, симпатичним авантюрником. Зрештою він був Мефістофелем, а це насамперед - гравець, трікстер. Про ці риси слід було хоча б згадати. Але як написав автор роману «Маски опадають повільно»: «Розшифрувати архітектуру його мозку не вдалося нікому» [297]. І тут постає питання, чи справді маски опадають у цьому романі, можливо з´являється ще одна, зроблена руками Степана Процюка?