Розповідь письменника про будь-що, що теоретично може зачепити якусь частину внутрішнього світу іншої людини, тобто його твір, завжди провокує на інтерес до себе. Розповідь письменника про іншого письменника у більшості випадків, окрім цікавості, таїть у собі певну інтригу як на рівні твору, так і в процесі взаємодії із читачем. Спрямованість інтерпретацій в такому випадку є майже наперед визначеною, оскільки завжди знайдуться «умільці», котрі так чи сяк звірятимуть текст твору із хрестоматійною «реальною» біографією, шукатимуть відповідність / невідповідність персонажів, братимуть до уваги усі правильності й хиби розгортання подій і тривалості часу і ще багато «важливих» моментів, пов´язаних із написанням біографічного роману чи повісті. Проте для читача інтрига залишатиметься все-таки в іншому, а саме - як один письменник спробував розповісти про іншого і яке враження той інший може справити після свого нового художнього переродження, а в більш критично налаштованих інтрига може звестись до єдиного - що нового сказано про достатньо відому особу. Як би там не було, у кожного із нас десь глибоко чи на поверхні приховане бажання послухати і поговорити про інших (надто в українському характері), тому зовсім непогано, що сьогодні можна дізнатися про літературну знаменитість не лише із біографічної статті підручника. Було б бажання дізнаватись...

Письменник Степан Процюк, не так давно ступивши на стезю (психо-) біографічних романів (перший з яких «Троянда ритуального болю: роман про Василя Стефаника» з´явився у 2010 році), пропонує читачеві вдруге помандрувати в гості до відомих українських літераторів, з яких достойним уваги цього разу виявився Володимир Кирилович Винниченко, а візит тривалістю у 300 сторінок отримав назву «Маски опадають повільно».

Все, що достатньо знати про В. К. Винниченка, доволі лаконічно вперше розповідає нам шкільний предмет історії України, після чого спогади стають іще скупішими: Винниченко - Центральна Рада - 1918 рік - Універсали - еміграція. Хоча на історії ХХ століття вартувало б акцентувати більш детально і ширше рамок підручника (хоч би тому, що це новий етап українського державоздобування і державотворення), аніж по-рекламному пафосно зупинятися на історії Древнього Києва (не без старих нюансів) яко «колиски трьох братніх народів», з котрих першими цю ж колиску поламали і спалили володимиро-суздальці, і виводити топ-рейтинги відомих діячів на чолі з руськими князями, як це було модно за останні 5 - 7 років. Та все-таки кесарю -  кесареве, а історикам їхнє. На історії не особливо наголошує і Степан Процюк у своєму романі, адже на меті автора інша сфера зацікавлень - це передовсім Винниченко-письменник з його внутрішніми суперечностями у виборі життєвих пріоритетів та у стосунках з близькими і так чи інакше причетними до особи Винниченка людьми. Текст виконаний з дотриманням життєвої хронології, підтвердженням чому є лінійна послідовність дат, які час від часу зринають на сторінках роману. Контрастом до цього виступає нелінійність роздумів самого головного персонажа і психоаналітичні медитації автора. Але все по порядку.

Починається рандеву з мсьє Винниченком у казковий, вельми і не дуже колоритний, повний наївних мрій і цікавих пригод час - період дитинства. Дитяча жвавість відображається, здається, і на самому сюжеті перших сторінок роману, адже допоки автор разом із матір´ю Євдокією Винниченко розмірковує, якою могла б бути її доля і який втретє їй дістався чоловік, Володя уже відбирає змія-повітруна в однолітків, а потім біжить у єлисаветградський степ вчитися у нього «... безмежності помислів та сподівань» (9). Автор додає певної містики до образів та подій, зокрема поява комети вже при народженні Винниченка, яку повитуха тлумачить як знамення, котре символізує народження непростої людини, а також у майже риторичному і майже біблійному діалозі малого Володі зі степом, який письменник сам називає поєдинком Давида з Голіафом. Така незвичність на деякий час переноситься і на юність Володимира й на період виходу його перших художніх публікацій, адже сама література з перших зацікавлень нею проявляє якусь магічність у словах і постає як непросте писання; майже містично вулицями Києва блукає старий Нечуй-Левицький, прихопивши з собою бабу Параску і бабу Палажку і зручно вмостивши їх на обох своїх плечах як радниць із проблем формування та розвитку української народницької літератури, докоряє молодому Винниченку за естетичне пройдисвітство та моральне декадентство його творів; а десь в Галичині безперестанку трудиться уже немолодий літературний алхімік, який іще за життя удостоївся чину «першого Майстра» серед письменників і котрий на знак симпатії до творів молодого автора з єлисаведградських степів «...благоговійно складаючи руки і дякуючи небесам, риторично запитував: відкіля ти взявся у нас такий...» (59).

Далі динаміка сюжету як такого поступово іде на спад, поступаючись місцем типовому для процюківського стилю заглибленні у внутрішні стани персонажів (головно одного персонажа - Винниченка) у синтезі із психоаналітичними рефлексіями. Тут С. Процюк не обмежується створенням психоаналітичного полотна особистості Володимира Винниченка, а ставить питання ширше, апелюючи до «вічних» дилем вибору, що постають у житті кожної відданої мистецтву людини, і через які вона мусить приміряти різноманітні маски в пошуках себе самої та затребуваних нею буттєвих істин. За такої налаштованості автор і герой часто співпрацюють у тексті, адже вони обоє письменники і прямі їхніх зацікавлень так чи інакше перетинаються, реалізуючись в плані розгортання часто філософських, іноді емоційних, та не позбавлених певної тематичної заданості міркувань за своєрідною схемою: «письменник - герой - письменник». Підтвердженням цьому є слова самого    С. Процюка в одному із інтерв´ю щодо його останніх двох романів: «Стефаник - моя романтична проекція, Винниченко - мій психотип». Не заглиблюючись у текст, можу сказати, що автор вкладає багато особистого як у світогляд, так і в характер головного персонажа, зберігаючи при цьому відчуття міри і вчасно поступаючись філософським шуканням творця концепції конкордизму, що яскраво видно у другій частині роману, коли Винниченко опиняється в еміграції. Іноді надмір психоаналізу та переходи на майже наукову характеристику окремих станів персонажа перевантажують процес читання і деконструюють рецепцію тексту.

Оскільки роман С. Процюка про письменника та ще й близької за духом самому авторові творчої особистості, то поруч із творенням її психо-біографії письменник не міг оминути і насущних літературних проблем. У тексті можна знайти чимало епізодів, де висловлюються як авторські, так і думки самого     В. Винниченка з приводу різноманітних письменницьких дискусій, «вічних» проблем розвитку української літератури, ставлення до народництва тощо. Показовою щодо цього є уже згадувана сцена із І. Нечуєм-Левицьким, а також бесіди В. Винниченка з «російським революційним письменством» на чолі з «таваріщєм» Горьким на острові Капрі і присвячений творчості В. Винниченка монолог Є. Чикаленка та відповідь на нього від самого автора «Чесності із собою».

Для тих, кому страсті за літературою менш цікаві, як сама біографія Володимира Кириловича, так і автор роману про нього пропонують на розгляд іще одну сторінку життя, присвячену стосункам із жінками, яка за інтересом та наповненістю інтриг, здобутками і поразками не поступається письменницькій популярності та політичній славі Винниченка. Буде не доречно переповідати розвиток дії в цьому ключі, але на загал можна сказати, що «женозвабництво» творця «Краси і сили» - це не донжуанські ігри з почуттями різних жінок, а довгий шлях до Вічної Жінки (підсилений авторськими медитаціями), який все-таки закінчується позитивно. Якщо ж говорити про другорядних персонажів, то всі вони репрезентовані крізь бачення самого Винниченка, що обумовлює їх поведінку відповідно до затребуваної ситуації. Така ситуативність з одного боку увиразнює лінійність часу без права повернення назад, а з іншого в окремих місцях вимагає інформації про того чи іншого персонажа з додаткових джерел.

Попри перегуки з деякими авторськими світоглядними переконаннями, у романі В. Винниченко постає як неординарна постать: таким, яким його зображували сучасники, таким, яким його зробили його ж містифікатори пізніших поколінь, і таким, яким його намагався побачити автор впродовж усього тексту. Динаміка «приміряння» різних життєвих масок у романі витримана доволі добре, що дає змогу читачеві побачити головного персонажа з різних сторін людських поривань у пошуках найважливіших сенсів буття національного, родинного та індивідуального, об´єднаних єдиною ідеєю щастя. Проте на цьому шляху до всезагального блага розкидано багато фальші і жорстокості, щоб здолати його, потрібно не раз помилитися, потрібно втікати від однієї маски до іншої, які потім не просто відірвати від себе і показати справжнє обличчя наївного шукача щастя: «Він багато помилявся, бо розмах мети був непосильний для однієї людини (...). Маски невротика і Мефісто, політичного лідера й успішного письменника, художника і публіциста, женозвабника й експериментатора над душами то оживали, то пригасали. Одна перекривала іншу. За ними було важко, майже неможливо впізнати месіанське лице того, хто утримував усі ці парсуни в одній особі» (283). Під кінець життя В. Винниченко постає зрілим мислителем і місіонером, але разом з тим і внутрішньо виснаженим від життєвих здобутків та невдач, до того ж майже на всю старість над у свій час відомим письменником дамокловим мечем зависає матеріальна скрута, трагізм долі посилює відвернення молодого літературного покоління й наочна псевдосимволізація до рівня літературного імені, за яким більше ніхто не бачить іще живої людини. Єдиною розрадою стає підтримка рідної Кохи, яка від часу одруження до останніх днів наповнювала сенсом життя свого коханого. Останні сторінки роману ілюструють танатичні візії згасаючої людини, яка попри своє активне життя і постійне долання самотності опинилася далеко від рідних просторів дитинства і залишилася незрозумілою і належно не оціненою для більшості зі свого оточення, авторська майстерність у вибудовуванні різноманітних спогадів посилює емоційно-психологічний ефект кінцівки твору.

Роман «Маски опадають повільно» Степана Процюка пропонує нам окремий погляд на філософію життя одного з відомих українців Володимира Винниченка. Відступаючи від зображення суспільного діяча й наголошуючи на особистості письменника, автор зумів повніше (наскільки це дозволяє жанр роману та індивідуальний стиль письменника) показати перипетії внутрішніх баталій непересічної постаті. Коло інтерпретацій таких творів заслуговує розширення та активних звернень до них, адже роман-біографія чи психо-біографічний роман не тільки більше можуть розповісти про того чи іншого письменника, але й являють собою ще одну форму бесіди про літературу в цілому. Переконаний, що у С. Процюка приводів до таких бесід буде іще чимало і колись це дозволить поставити свій автограф часу у великій книзі літератури.