Re: цензії

До 50-річного ювілею критика та есеїста Євгена Барана побачив світ солідний том його вибраних рецензій, есеїв та інтерв´ю із симптоматичною назвою «Тиша запитань». Симптоматичною в тому сенсі, що вік і досвід схиляє людину до вибагливої тиші; досвід провокує наступні й наступні питання, відповіддю на які найчастіше буває, знов-таки, тиша. Коли відходять у вічність люди, знов-таки, після короткого шуму, - буває здебільшого тиша, лунка й урочиста, виснажлива або рятівна... І тоді я ставлю питання: а чи може бути щось вагоміше за цю тишу? А у відповідь, знов-таки, тиша... Бо тиша - це мудрість; поготів, що деякі питання a priori не потребують відповідей.

Доробок критика Є.Барана вже й сьогодні приємно вражає. Як відомо, слово «доробок» увів у активний обіг на початку 1920-х років письменник Майк Йогансен (принаймні, це стверджує Юрій Смолич у спогадах про 20-ті роки). Відтоді багато чого змінилося, та й доробки живих і бронзових радянських клясиків найчастіше викликали хіба що читацьку іронію або і ядучий сарказм. Наразі я хочу говорити про доробок відомого сучасного критика в цілком серйозній манері, не піддаючи жодному сумніву значення та вагу понад двадцятирічної праці сього активного учасника вітчизняного літпроцесу.

Євген Баран, як правдивий кормчій літпроцесу (принаймні, один із небагатьох; особливо ж, якщо пам´ятати економічно убогі й гуманітарно неможливі 90-ті роки, коли не було ще літературних аґентів, електронних ресурсів і майже не було видавництв, які б опікувались дебютантами та літературною молоддю; щасливим винятком тоді виявилось американсько-українське видавництво «Смолоскип» на чолі з О.Зінкевичем, яке й створило умови для входження дев´ятдесятників у літературу), привів до літератури кількох молодих письменників (як мінімум, Таню Малярчук і Олега Криштопу) і ще багатьох підтримав передмовами до книжок або в якийсь інший (наприклад, рецензіями й добрим напутнім словом, як от автора сих рядків) вагомий моральний спосіб. Це та тяжка, але необхідна ділянка праці літературного критика, яку оминають сьогодні більшість із Євгенових колег, але хтось все одно це має робити. І це робив і продовжує робити цей критик, хоча можна лише уявити, наскільки це буває виснажливо або і невдячно, - приміром, із боку дебютантів, які чогось досягають, швидко забуваючи про колишню опіку й підтримку. Зрештою, в цьому немає нічого дивного, бо писав же великий Гайне, що літературні діти пожирають своїх літературних батьків, втім, до цього все одно непросто звикнути. Після цього складно продовжувати підтримувати молодих авторів, опускаються руки, накочують хвилі образ і розчарування. Але у випадку Є.Барана маємо сталу прив´язаність до опікування молоддю й, напевно, усвідомлене розуміння ваги подібної невдячної праці, яку все одно, повторюсь, потрібно робити.

Цей солідний том є добре продуманий і чітко структурований за розділами: Люди, Книги, Життя. Останній розділ є найменшим, таким собі, дещо сумним жартом критика, що має назву «Автобіографічне», а його обсяг - всього-на-всього одна повна сторінка тексту. Втім, і цей факт привертає увагу й закликає до роздумів. Критик на порозі власного півстолітнього ювілею повідомив читачеві лише те, що захотів повідомити: передовсім, про те, що він багато вчився, а ще вчив школярів і продовжує вчити студентів; утім, зізнається: «Все частіше розумію, що нікого нічому я не навчив. З тієї причини, що сам постійно помиляюся». Не варто вчути в цьому щонайменше кокетування; принаймні, я в свої сорок один можу вже сьогодні повторити ці самі ж слова. Якщо в когось у житті все інакше, це зовсім не означає, що з Є.Бараном щось не так. Не помиляється виключно той, хто нічого не робить, - банальне, але неспростовне твердження. Свою фахову справу життя критик так само кваліфікує напрочуд скромно й зовсім без патосу: «Маю гоббі - читаю книги й інколи пишу свої міркування про них. Це можна називати літературознавством, критикою, ще якоюсь холєрою. Я називаю це читанням. З любови і покликання». Особисто мені імпонує такий підхід до людської біографії, є в ньому деяка справжність, яка не здується від першого-ліпшого доторку, - навіть і вельми критичного або й неприязного. Ловлю себе на думці, тримаючи в руках цей солідний (532 стр.) том, який створювався переважно в останні п´ять років, що насправді мені відчутно бракує сього критика в актуальному літературному просторі, і це попри те, що його ляконічні рецензії можна не зрідка зустріти в кількох виданнях, а ще - на «Буквоїді», і навіть в ЛітКомГоспі ім. тов. Панченка.

З-поміж інших двох розділів найпильнішу мою увагу привернув розділ «Люди». Люди в літературі і література в людях - для мене, як і для Є.Барана, є найцікавішим, із того, що існує в так званому літпроцесі; зокрема, і в українському. Цей розділ має два підрозділи - «Характерники» і «Незабутні». В першому з них я одразу відчув певний спротив, наштовхнувшись на ювілейний есей, а простіше говорячи, панегірик, присвячений В.Базилевському. Я цілком визнаю, що жанр панегірика має право на існування. Але в цьому конкретному випадку панегірикові відчутно бракує іронічної складової. Відтак, ювіляр Базилевський виглядає аж надто білим і пухнастим. І хоча критикові здається, що говорить він «без компліментарства і необов´язкового ювілейного славослів´я», але насправді солодкої патоки значно більше, ніж здатний витримати папір. І, зрештою, це нормально, враховуючи обраний автором жанр, але що робить цей застільний текст-тост у книзі «Тиша запитань», я збагнути так і не зміг, хоча і щиро намагався. Я, приміром, доволі сумлінно читаю все те, що В.Базилевський невтомно друкує впродовж тривалого часу в «Кур´єрі Кривбасу», але досі не розумію, у який спосіб, за версією Є.Барана, «він вписує український культурний досвід в загальну цивілізаційну матрицю». Можливо, мається на увазі пріснопам´ятний матеріял про А.Пушкіна? Того самого Пушкіна, який злостиво й гидотно висміяв відчайдушну спробу гетьмана Івана Мазепи вирвати Україну з гарячих обіймів Московського царства. Того самого Пушкіна, якого розтер на порох у своїй розвідці чесний російський критик Дмітрій Пісарєв. А можливо, маються на увазі імпресії та медитації В.Базилевського про Миколу Хвильового? («Література не могла бути іншою», - слушно стверджував Юрій Андрухович у вірші «The bad company», спочатку вволю позбиткувавшись над вітчизняними клясиками. Так, не могла вона бути іншою, - ані в ХІХ-му, ані в ХХ-му століттях, але вона мусить бути іншою в столітті теперішньому, ХХІ-му. Як на мене, ця проста істина залишилася поза увагою письменника В.Базилевського). А насамкінець, наш критик стверджує, що творчість «Володимира Базилевського-письменника ще не осмислена сучасниками». А чию творчість ці загадкові «сучасники» на сьогодні встигли, як слід, осмислити? Можливо, вже достатньо осмислено постать Василя Стуса й від стусознавчих монографій вгинаються книжкові полиці? Чи осмислено біль і любов Григора Тютюнника? Чи Юрка Ґудзя? Чи Ігоря Римарука? Чи Олеся Ульяненка? Чи живих і понад талановитих Емми Андієвської, Василя Слапчука, Василя Герасим´юка, Степана Процюка, Сергія Жадана, Павла Вольвача, Тараса Федюка, Івана Андрусяка, Василя Махна, Євгенії Кононенко?.. Чи хоча б хто-небудь, окрім М.Р. Стеха, збагнув, що це був за дарунок Господній для нації, відомий сьогодні поодиноким екзотам під ім´ям-псевдонімом Ігоря Костецького? Отож-бо і воно... Попереду надто багато праці, потребуємо розумних і працьовитих людей, зокрема, таких, як Є.Баран. Але потребуємо його фахових і людських надзусиль, а не ювілейних панегіриків. Загалом, у цьому підрозділі вистачає ювілейних текстів, але тільки один серед них доростає до аж настільки мало обґрунтованого панегірика, чим і привернув мою прискіпливу увагу...

Серед інших статей у першому підрозділі мою увагу не міг не привернути текст «Смертельна відчайдушність канатохідця...», що є рецензією на книгу есеїв Степана Процюка «Канатоходці». Ця рецензія написана, сказати б, у максимально вільному есеїстичному стилі. В ній, як не дивно, небагато Процюка-есеїста, хоча критик уповні віддав належне саме цій іпостасі письменника: «Він вільний, розкутий, безстрашний. Він балансує на канаті, лякаючи глядачів неймовірними піруетами. І в своєму захопленні забуває, що ніякої страховки у нього немає. Зрештою, у цей момент він не зважає на такі дрібні деталі, він відчуває себе творцем і вірить у власне безсмертя, і навіть, якби він зірвався із каната, все одно б не впав. Це була би найвища форма його мистецького лету»... У момент написання цих останніх рядків рецензії Є.Баран своєю чергою стає невимушено алеґоричним, але чи його зрозуміє «звичайний» читач? Я не впевнений. Особливо ж, зустрівши на попередній сторінці розповідь про випадок, який трапився із друзями-аспірантами Бараном і Процюком на початку 90-х у м. Києві на станції метра «Завод «Більшовик». Не впевнений, чи потрібні такі інкрустації-вставки в рецензіях. Я так само не впевнений, що потрібно було аналізувати «комплекс батьківської тиранії», який, на думку критика, заважає повному звільненню прозаїка С.Процюка: «Він зробив із Процюка літератора, він дав йому силу і виповнив його внутрішнім страхом. Переважає останній. Скільки років Процюк витравлює, видушує його із себе, а не може позбутися». Як на мене, сього принагідно-примусового психоаналітичного сеансу можна було уникнути, пишучи всього-на-всього рецензію на книгу есеїв «Канатоходці». А про власні взаємини зі згаданим комплексом (якщо це направду комплекс) письменник С.Процюк понад рік тому написав повість «Бийся головою до стіни», яка невдовзі має побачити світ у «Кур´єрі Кривбасу».

Без найменшого перебільшення прецікавим для мене виявився другий підрозділ першого розділу книги під назвою «Незабутні». Декого з тих людей, про яких пише Є.Баран, я знав особисто, або, принаймні, коротко бачив у своєму житті. З деякими з них я листувався або спілкувався по телефону; книги більшости з них я читав, і найчастіше це було доволі приємне й комфортне взаємнення з книгами та людьми. Серед незабутніх чи не найцікавішим у подачі Є.Барана є його вчитель, відомий львівський літературознавець Іван Денисюк. Образ І.Денисюка постає з його власних дев´яти листів до Є.Барана та з невеличкого нарису, жанрово визначеного критиком як «притча про львівського характерника». Це теплий і людяний спогад вдячного учня про свого достойного вчителя; про людину, яка відіграла помітну ролю в житті й без якої, напевно, не було би Є.Барана саме в такому вигляді, в якому він є тепер. Доброзичливість, - це, мабуть, чи не найпомітніша риса Івана Денисюка. Такою виглядає ця людина у листах до Є.Барана, і саме таким цей професор запам´ятався мені під час коротких розмов у Львівському національному університеті в січні 2000-го року після захисту мною кандидатської дисертації.

Наступним персонажем із числа незабутніх у Є.Барана виступає Павло Загребельний. Постать, направду, масштабна, - тож, як на перший погляд, тут не до дискусій. Критик таки має рацію, запам´ятаймо ці слова: «Разом із ним відійшла ціла епоха української літератури, відданим солдатом якої Загребельний був більше як півстоліття». Але в тому то й річ, що відійшла страшна епоха соцреалізму (а не якась інша та симпатичніша), «відданим солдатом якої Загребельний був більше як півстоліття»... Молодь сьогодні вимагає люстрації бодай історичної, як от Богдан Пастух у своєму матеріялі на сайті «Буквоїд» від 25 вересня сього року, а Є.Баран тим часом стверджує в першому реченні своєї рецензії на книгу публіцистики П.Загребельного «Думки нарозхрист»: «Павло Загребельний не потребує ні реклами, ні коментарів». У рекламі П.Загребельний чи пак його творчість, направду не потребує, але дозволю собі не погодитись із другим - стосовно коментарів, тобто аналізу, вивчення тощо. Поготів, потребує мого, приміром, коментування одне з наступних тверджень Є.Барана: «Загребельний ніколи не йшов за кон´юнктурою, і навіть та кон´юнктура, яка утворилася навколо життя і творчости письменника, не має жодного стосунку до нього самого». Дорогий Євгене, хочу сказати я, якби Загребельний направду ніколи не йшов за кон´юнктурою, то він би давно вже пішов за Стусом за колючий дріт, або й попереду Стуса, враховуючи, що він значно старший за віком. Чистою кон´юнктурою були повісті «Південний комфорт» і «Гола душа»; чимось гіршим за кон´юнктуру були романи «Роксолана» і «Я, Богдан». Щодо останнього роману, то навіть комуніст Борис Олійник висловився про нього гостро критично, бо він був і є поодиноким українським комуністом. Сьогодні, на щастя, я бачу лише одного сумлінного учня П.Загребельного - це Олесь Бузина, який продовжує ідеологічне роксолянство, започатковане колись Загребельним. Так, я не обмовився, продовжувачем традиції Загребельного виступив саме київський блазень Бузина, а не добротний львівський письменник Юрій Винничук. Чи не тому у листі до Є.Барана метр радянської історичної еквілібристики-белетристики так зневажливо згадує про Ю.Винничука, що добре відчув у його творах погибель власного творива й очищення національних традицій від намулу совка? Ближче до кінця своєї рецензії Є.Баран зауважує: «Я не збираюся полемізувати із Загребельним. У нього своя шкала цінності, яку він вистраждав. І, думаю, що він має право на неї». Я також не збираю полемізувати із Загребельним. У цьому немає жодного сенсу. Я просто більше ніколи не буду його читати. І не буду рекомендувати своєму синові. Мій син читатиме, приміром, Григора Тютюнника і, сподіваюся, зрозуміє, на якому закривавленому ґрунті постає сьогодні остання Українська держава...

А Павло Архипович, судячи з усього, так і залишився до останніх своїх хвилин радянським письменником, - монументальним і впевненим у власній забронзовілій величі. П.Загребельний допоміг свого часу О.Ульяненкові отримати Малу Шевченківську премію, і це - безперечний вчинок (бо, наприклад, у віртуальному ЛітКомГоспі ім. тов. Панченка й сьогодні шельмують найбільшого прозаїка нашого часу); мав намір надати цю премію також талановитій дебютантці Тані Малярчук. У листі до Є.Барана він щиро дивується й навіть ображається на молодий талант («Номінував Малярчук на Шевч. премію, на жаль, не вийшло, та й сама геніяльна автореса навіть не чхнула в бік старого Загребельного. Та мені не звикати»); клясик у цьому простому випадку демонструє нерозуміння того простого факту, що в цій країні вже є молоді й талановиті люди, яким не надто й потрібні такі премії у такому гуманітарному контексті. Після давньої заяви Ю.Андруховича про відмову від Державної премії, літературні одержавлені старці, сидячи на персональних дачах під Києвом, зробили вигляд, що ніхто йому й не плянував надавати згадану премію. І це зрозуміло: підважити вагу й авторитет Премії - справа цілком скандальна...

На час написання свого матеріялу про П.Загребельного Є.Баран, напевно, ще не встиг прочитати у «Київській Русі» статтю Леоніда Плюща «Мародери», присвячену передовсім П.Загребельному; власне, його етичній чистоплотності й відвертому плагіятові в творчості. Підозрюю, що Є.Баран не сприйме цю викривально-скандальну статтю, заважатиме тінь великого клясика, заважатиме, зокрема, той єдиний лист, який він отримав від Загребельного. Й заважатиме ось цей останній абзац із рецензії: «Свій Храм Слова і Храм Душі (sic!, з великих літер. - О.С.) Павло Загребельний збудував. Це дає йому право чесно дивитися в очі сучасности і вірити в майбутнє України. Для неї він працює і живе». Я не відчуваю жодного задоволення, радше щось протилежне, але мушу констатувати: у тому храмі, про який говорить критик, кривава історія України є повністю фальсифікованою. І останнє: якщо критик Є.Баран бачив, що пише й говорить сьогодні у своїх інтерв´ю син П.Загребельного, він мав би замислитись над якістю збудованого клясиком храму і поготів...

Усі наступні постаті з підрозділу про незабутніх викликають у мене зовсім інші почуття. Це, передовсім, повага, любов і печаль. Бо йдеться про Івана Іова, Антона Морговського, Олеся Ульяненка... З цими людьми Є.Баран, як видно з його матеріялів, був знайомий не надто тривалий час; власне, майже всіх їх він бачив уже на фінішному відрізку життєвих і творчих доріг. Іван Іов, приміром, уже не встиг відповісти на «Двадцять запитань поетові Іванові Іову від критика Євгена Барана»... До свого короткого матеріялу критик додає чотири листи поета, і в цих небагатьох листах постає людина, масштабніша за будь-якого радянського клясика, - ось такий парадокс. А, можливо, зовсім і не парадокс, просто люди бувають різними. І різною постає біля них література і, власне, світ. Бо, що таке світ, як не сума суб´єктивних про нього й довкола нього вражень? У моєму архіві так само є кілька листів від І.Іова. Пригадую свої відчуття від них, бо я уже знав від Є.Барана, що ці листи пише мені людина, якій жити лишилося зовсім трохи. Це були неймовірно складні відчуття. Поготів, що було в тих листах аж надмір тепла і любови особисто до мене, людини, яка особисто з поетом була навіть не знайома. Я сприймав це як певний кредит усе тієї ж людської любови, як щедре нерозтрачене серце справжньої людини, не заклопотаної ані славою, ані грошима, ані якимись преміями...

Євген Баран викликає в мене щиру симпатію зокрема й тому, що здатний виправлятися, тобто кориґувати свої, здавалося б доволі міцні переконання й погляди. Як це було у випадку з його рецепцією творчости Олеся Ульяненка. За життя письменника критик його, м´яко кажучи, не жалував, вважаючи, що в творах Ульяненка занадто багато неконструктивної енерґетики. Думка не бездоганна, але критик мав на неї власне незаперечне право. Після наглої смерти письменника критик відгукнувся есеєм-некрологом у «Літературній Україні», в якому по-людськи пошкодував не лише О.Ульяненка, але й запропонував дещо інші акценти стосовно розуміння та сприйняття творчости розчавленого письменника, чи не єдиного серед усіх нас, - до кінця і гранично чесного. Цей невеличкий текст («Самоспалення як перемога») Є.Барана багато про що говорить. Зокрема й про те, що він, патосно беручи, вміє прощати й уміє сам вибачатися. Тобто Євген Баран є живою людиною; і це не абищо - на тлі багатьох інших учасників літпроцесу. Маю на увазі, що жоден критик, який цькував Ульяненка за життя, так і не вибачився навіть опісля 18 серпня 2010 року. Не вибачився О.Яровий, який на сторінках журналу «Слово і час», мабуть, перший пропонував заборонити твори письменника. Не вибачився і В.Панченко з усім своїм кодлом із ЛітАкценту, включно з журі, яке розглядало надання письменникові знущальної премії року «Булька». Ця антипремія оминула Ульяненка, але журі, як на мене, мало від самого початку відмовитись узагалі розглядати кандидатуру О.Ульяненка з романом «Жінка його мрії», що зазнав заборони (sic!) зусиллями помаранчевого режиму. Ось коротка цитата зі статті-некрологу Є.Барана про О.Ульяненка: «Такої одержимости у власному самоспаленні, якою був виповнений Ульяненко, сьогодні важко знайти - се привілей блаженних, пророків і аскетів-схимників. Говорю про тих, хто присвятив себе боротьбі зі злом. Ульяненко був одним із найзапекліших ворогів зла. Щоразу пірнаючи у той відразливий світ, він висвічував його особистим болем-ненавистю, болем-любов´ю, якої не озвучував, тільки прагнув зупинити ту чорноту, яка, мов спрут, оповила світ. Чи означає його смерть, що він програв боротьбу? Аж ніяк. Вона тільки увиразнює індивідуальний вибір боротьби, бо іншого варіанту бити у дзвін тривоги Ульяненко не бачив. Се його вибір і його боротьба, яка не закінчилася зі смертю письменника». В цій короткій цитаті прозвучало найвище визнання таланту одного з найбільших письменників нашої сучасности. У цій короткій цитаті - увесь Євген Баран. Який може сумніватися та помилятися, але врешті-решт, долає сумніви й виходить на точку найбільшого опору матеріялові. Бо, цілком зрозуміло, що метафізично приєднавшись до Олеся Ульяненка, він викликає вогонь і на себе також, вогонь світового зла.

Не менш ляконічною та пронизливою є невеличка стаття-спогад критика про Антона Морговського («Не встигаю вимовити слово»), цікавого та неординарного письменника української периферії. Образ периферії в цьому контексті в жодному разі не свідчить про якість письменника; радше, про настрої, відсутність зайвого галасу й хаотичного руху, якими виповнено реальне і навіть уявне повітря хистких мегаполісів. Ця коротка сильветка критика вкотре нагадає читачеві про письменника, комусь надасть інформаційну послугу стосовно життя і творів А.Морговського. Можливо, когось підштовхне до ознайомлення з небагатьма його творами, поготів, що А.Морговський таки встиг відбутися як письменник, попри виверти долі й страшну виснажливу хворобу. Дивує лише, що критик, звертаючись до бібліографії письменника, так і не назвав видання, в якому за його ж таки активної та безпосередньої участи було надруковано останній завершений роман письменника «Инший» із післямовою Тетяни Тебешевської-Качак. Виправляю цей невеличкий недогляд: це був донецький літературно-мистецький альманах «Кальміюс» (2004, число 1, с. 118 - 159; післямова Т.Тебешевської-Качак, с. 159 - 162). Утім, може бути, що цей матеріял критика був написаний одразу після смерти А.Морговського, тобто задовго до публікації роману в «Кальміюсі»; швидше за все, так і було. (Але, мабуть, варто, подаючи давніші тексти до друку у сьогоденні, кориґувати або доповнювати їх, якщо виникає така потреба). Тож хай це доповнення все ж прозвучить, - а раптом, хтось вже сьогодні зацікавився творчістю письменника й безуспішно шукає сліди давно насправді видрукуваного роману.

Левова частка обсягу тому представляє собою розділ «Книги» й містить кілька десятків рецензій Є.Барана на поетичні, прозові, перекладні, історико-літературні та літературно-критичні видання. Особливістю або й фірмовою відзнакою критика Є.Барана вже багато років поспіль є його пильна увага до периферійних, сказати б, літературних фактів і подій, які він своїми рецензіями вводить до загальнонаціонального контексту. Роблячи, між іншим, неабияку послугу не лише авторам із провінції, але й самому контекстові. Я більше не знаю жодного критика, який би написав про мало відомого автора (поготів, якщо ходить про поетичну збірочку), або про початківця й зробив би це з усією серйозністю й відповідальністю. Колись, дуже давно, щось подібне робив ІБТ. Але про ті давні часи починаю забувати вже навіть я, бо останні сто років він не наважується писати без гонорарів. А хто ж заплатить гонорар за рецензію про початківця із Коломиї або Чорткова? В рецензіях на поетичні й прозові видання переважають автори з Правобережжя, і це зрозуміло. В якомусь сенсі, Є.Баран є уважним літописцем літературного розвитку саме Західної України останніх двадцяти років. А з іншого боку, він є незаперечним самовидцем усієї найновішої української літератури. І, хоч останнього разу влітку сього року я бачив його у Франківську в червоній футболці й блакитних джинсах, найчастіше уявляю Євгена Барана таким собі архіваріусом, зберігачем нетлінних скарбів того актуального культурного простору, до якого маю честь належати також і я. Єдине, чого мені не вистачає від Євгена Барана, - це його монографій або, принаймні, ширших аналітичних розвідок про сучасну українську літературу. Втім, попереду в нього ще багато життя й багато цієї літератури, десь у тому майбутньому мають нарешті з´явитися й згадані мною розвідки. В усякому разі, щось подібне - йому цілком до снаги. І, навіть згадане критиком у інтерв´ю із В.Слапчуком, власне «літературне божевілля», - лише сприятиме подібним масштабнішим звершенням... Принаймні, мені так здається.

25 - 26 вересня 2011 р., м. Донецьк