Анабазис… Анабазис? Для пересічного читача ця назва здаватиметься незрозумілою, химерною... Принаймні, промовлятиме небагато. Допитливіші можуть скористатися енциклопедією чи словником. У цьому разі вони дізнаються, що «анабазис (грецьк., дослівно – сходження, далі, військовий похід з низини у підвищену місцевість, напр., з берега моря вглиб країни). Назву «Анабазис» мають  два видатних твори класичної давнини: 1) Ксенофонтів «Анабазис Кіра», який описує історію невдалого походу Кіра Молодшого проти його брата, перського царя Артаксеркса II, і відступ на батьківщину після битви при Кунаксі (401 до Р.Х.) 10000 грецьких найманців, покликаних на допомогу Кіру під керівництвом Ксенофонта. Це один з найпопулярніших творів класичної давнини. 2) Арріанів «Анабазис Олександра», в якому йдеться про походи Олександра Великого» (за даними енциклопедичного словника Ф.Брокгауза та І.Ефрона).

Символіка назви випрозорюється поступово. Анабазис – це сходження, відступ, похід, ширше – дорога, подорож... У збірці Надії Степули справді йде мова про численні мандрівки, тож спочатку навіть виникає спокуса назвати її зразком «подорожньої літератури», витоки якої сягають глибокої давнини. Але подібний висновок був би помилковим. Жанрова специфіка цієї книжки не така проста, як може видаватися на перший погляд. Збірка Надії Степули – не щоденник мандрівця, в якому у хронологічній послідовності оповідається про певні події, не проста фіксація екзотичних прикмет відвіданих місцевостей, а спроба аналізу суперечливих, інколи – складних моментів, які вразили авторку в її мандрах. «Анабазис» – це добірка есеїв, в яких враження від подорожей стали вихідною точкою для медитацій про час і простір, добро і зло, історичну пам’ять і проблему «непримусового забування», ширше – про важливі екзистенційні питання.

Дорога, шлях, путь – це не просто переміщення людини в часі і просторі «з пункту А в пункт Б». Здавна цей образ набуває символічного значення і звучання. Дорога – це: 1)  символ єднання, блукань, спогадів; 2) життєвий шлях чи шлях душі у потойбічний світ; 3) місце, де проявляється доля, вдача людини при її зустрічі з людьми, тваринами і демонами; 4) різновид межі між «своїм» і «чужим» простором; 5) місце виконання лікувальних або шкідливих магічних дій (В.Войтович). Дорога – символ складного, нелегкого життя; розлуки з домівкою; лінії поведінки тощо. У міфологічних та релігійних моделях світу шлях – це образ зв´язку між двома точками простору, постійна і невід´ємна ознака якого – складність, небезпеки, тому подолання героєм-подорожнім шляху є подвигом. Кінцевою метою шляху є здобуття найбільших сакральних цінностей світу, причому герой має завжди здійснити подвиг, зробити добро, щоб здобути ці скарби. У давнину шлях часто виступає як символ лінії поведінки людини, як певний набір правил, закон, вчення. Наприклад, у Біблії часто згадується шлях Господа, шляхи життя, мудрості, правди, милості, гріха, зла тощо. У збірці Надії Степули актуалізується більшість значень архетипного образу дороги. Її дорога, похід – це шлях до українських святинь, мандрівка до екзотичних місцевостей, роздуми про здобутки і втрати на життєвому шляху письменників, про прямі шляхи і манівці національної історії. Це дорога до себе. І дорога до Істини.

«Камо грядеши»? Куди веде свого читача Надія Степула? «Анабазис» – книга про вічність і про наше гірке сьогодення. На її сторінках зримо оживають події минулого, постаті історичних діячів і митців. І разом з тим – у ній гостро і болісно окреслено симптоми сьогочасної кризи української духовності. У пропонованих увазі читача есеях немає ані надміру емоцій, ані відвертої повчальності, декларативних оцінок… Тим болісніше сприймаються ці сухі об’єктивні коментарі-свідчення.

У першому есеї (важливість якого підкреслюється тим, що його заголовок дублює назву збірки) читач має нагоду здійснити віртуальну мандрівку до трьох пам’яток української минувшини. Перша зупинка – Національний історико-культурний заповідник «Качанівка». Здається, історія цього «парково-палацового комплексу» чи не найпоказовіше відображає витоки нинішньої кризи духу. У ХІХ столітті рід Тарновських зробив цей маєток осердям українського культурного життя. Тут бували М.Маркевич, М.Максимович, Д.Яворницький, П.Кочубей, Т.Шевченко, М.Гоголь, П.Куліш, І.Рєпін, О.Лазаревський, П.Капніст… «Двісті років тому тут був примітний маєток, господарі якого купували картини, витрачали кошти на підтримку українських поетів і композиторів. Коли змушені були продавати маєток, тут ще було 2000 скульптур українських митців, кожна з яких мала особливу художню цінність. Майже 5000 картин з маєтку передано до музеїв, декотрі збереглися… » А ще тут була прекрасна бібліотека.

Був. Була. Було. Були… Колись. А нині? Історія Качанівки типова для буремного ХХ століття: якийсь час тут був шпиталь для військових, потім –туберкульозний диспансер. Нині тут розташувався заповідник, на території якого (як гриби після дощу) з’явилися невеликі приватні готелі. Але це – скажімо так – «проблема форми». Що ж до змісту: колишні скарби, дбайливо зібрані родиною Тарновських, частково були розграбовані, частково помандрували звідси – до музеїв (у кращому разі – київських і чернігівських). Щось «ковтнув час, щось розтягли люди, щось десь якось загубилося »... Чи не надто ми – українці – марнотратні? Чому не намагаємося повернути втрачене? Адже не цінуючи і не зберігаючи того, що маємо, чи можемо сподіватися на нові здобутки? Нагальна проблема сьогодення – вчитися цінувати те, що маємо…

Навіщо потрібна дорога, якщо вона не веде до Храму? Ця істина, висловлена древніми, також актуалізується на сторінках першого есею Надії Степули… Де наші храми? Куди ведуть нас наші дороги? Історичні і реальні… Шосе, магістралі, путівці… Друга зупинка уявної подорожі – Межигірський монастир. Точніше – місце, де він був. Заснований ще в домонгольські часи, монастир неодноразово знищувався і відроджувався. Колись він був світочем духовності, релігійним центром українського козацтва. Приходили і відходили руйнівники – Батий, Менглі-Гірей, Катерина ІІ… – а монастир відроджувався, як Фенікс із попелу… Аж поки у трагічному 1934 році не був знищений остаточно. За радянської влади на святому місці було збудовано… дачі для керівників комуністичної партії та уряду УРСР – Постишева, Косіора та інших. Здається, давно вже минули ті сумні і трагічні роки. Поволі відроджується віра і духовність. Церкві повертають святині. Що ж нині на тому місці? Далі – суха констатація факту: «Дорога до монастиря тепер закінчується шлагбаумом і перекрита постами ДАІ (…) Поряд встановлені таблички: «Прохід заборонено»…» Храм так і не відродився. Невже українське суспільство після ленінських – сталінських – брежнєвських «зачисток» втратило здатність до відродження? Воістину страшний діагноз. Щиро хотілося б, аби він був помилковим.

Третя зупинка – Мгарський Спасо-Преображенський монастир. Йому пощастило більше, ніж Межигірському. Заснований у 1619 році на кошти княгині Раїни Вишневецької, він бачив у своїх стінах і ченців, і дітей-сиріт (у 30 роки тут розмістили притулок для дітей «ворогів народу»), і солдатів (у 1937 р. на його території було розквартировано дисциплінарний батальйон; у 1946 р. – військові склади), і піонерів… У 1993 році приміщення було повернено церкві. Здається, є привід тішитися: справедливість відновлена. Але чи зможе так швидко відновитися нещадно викорінювана в роки радянської влади духовність?. Питання риторичне. Особливо з огляду на очевидну символіку фінальних рядків. «Знання множить нашу печаль», – казав Екклезіаст. У Мгарському монастирі останніми роками жив старий сокіл, у величезній клітці в розкішному саду при стінах церкви, при білих березах уздовж доріжки до храму. У жовтих очах сокола можна було, наблизившись до його невольничого житла, прочитати таку невимовну тугу, що печаль від усіх знань, які мав на увазі Екклезіаст, ставала глибокою, як небо над соколом. Цього року сокола в клітці не було. До кожної берези вздовж доріжки до храму були прикріплені пластикові пляшки – у них стікав березовий сік. У клітці сидів молодший на вигляд орел. В його жовтих очах відбивалося небо – як перекинутий келих історії ». Пластикові пляшки вздовж дороги до храму, орел у клітці і перекинутий келих історії. Можливо, для людей з «нижчим порогом чутливості» ці деталі нічого не промовлятимуть. Для інших вони можуть стати переконливим і, на жаль, зовсім не оптимістичним символом доби…

Магістралі, шосе, путівці, бездоріжжя… Мандрівні маршрути приводять авторку до різних місцевостей. Кожна з них залишає якийсь відбиток у душі, радісний чи болісний спогад. Асканія-Нова запам’ятається не лише експозицією половецьких кам’яних баб, але і сюрреалістичною картиною покинутого села: «підвалини хат, свічки димарів, ребристий дах порожньої ферми », «бур’ян, кукіль і тиша »… І це не декорації до фільму А.Тарковського «Сталкер», а реалії української степової зони («зони»?!)… З Хутором Надія пов’язані роздуми про мінливість історії. Колись його називали театральною столицею України, нині про колишню славу нагадують хіба що вікові дуби і «могили чотирьох поколінь Тобілевичів ». Сум і радість зливаються воєдино. Сум – від розуміння нетривкості людського існування. Радість – адже щаслива доля вберегла цю пам’ятку від надмірну ревних послідовників Володьки Лободи, які на цьому місці збиралися збудувати будинок колгоспників. У Глухові – місті, яке «живе водночас в кількох епохах » – запам’ятовуються «давні будиночки, які ще пам’ятають часи гетьманщини», «автобуси, коні, автомобілі, базарчик на тій площі, де колись проголошували гетьманом Кирила Розумовського, кінотеатри, храми, сади при тротуарах і стежки замість тротуарів на околицях »…

У книзі Надії Степули виразно відчутні дві змістові домінанти – умовно назвемо їх націоцентричною та літературоцентричною. В окремих творах есеїст оживлює у свідомості читача постаті відомих і призабутих діячів української історії – Кирила Розумовського («Велике серце останнього гетьмана») й Івана Мазепу («Івана Мазепа – історія не закінчується»). Але здебільшого Надія Степула звертається до осмислення гострих історіософських проблем минулого і сьогодення. Так, наприклад, в есеях «Кам’яна Мар’яна», «Відкопування столиць», «Київська Русь» йдеться про духовну спадщину минулого і нагальну потребу її засвоєння. Проблематика Голодомору і його відображення в українському письменстві актуалізується в есеях «Джеймс Мейс і дзеркало української байдужості», «Література про Голодомор». В есеї «Війна, війна» осмислюються сюжети Другої світової війни і їх варіації залежно від того, на чиїй стороні перебуває інтерпретатор. В есеї «Межі і помежів’я Чорнобиля» авторка з болем згадує про трагедію недавнього минулого. І її висновок: «Період напіврозпаду триває», – вочевидь стосується не лише наслідків екологічної катастрофи.

Гостро і злободенно лунають рядки есею «Покоління шістдесятників», адже витоки нинішньої кризи – у тому, що «покоління шістдесятників поставлених завдань не виконало». В Україні не виконало. Чому? У цій ситуації знову виявилася вічна українська проблема. «Суспільство якийсь час дивилося на шістдесятників як на апостолів, котрі, правда, не мали свого Ісуса …» Не мали: лідера… підтримки широких мас… офіційної влади в повному обсязі після здобуття Україною незалежності... Тож чи варто дивуватися, що «незалежна Україна не є тією Україною, яку мріяли побудувати українські шістдесятники ». Не склалося… Не було сприятливого збігу обставин… Завжди чогось бракує. А може, насправді проблема в іншому чи в ІНШИХ – в нас. Не випадково зарубіжні вчені – яким збоку видніше – твердять: «Одна з головних проблем України – відсутність реципієнта, який міг би сприйняти уроки історії, засвоїти їх та дійти правильних висновків». Чи є вихід? Перспектива на майбутнє? Невже «загинем, згинемо» – як обри. Не лишиться і сліду на землі?... Аби цього не сталося, треба ретельніше вчити історію. Надія Степула щиро переконана: «Золоті імена України багато чому навчають – коли не еліту нинішню, то тих, хто українською елітою стане завтра ». Хочеться вірити: «Діждеться Вкраїна свойого Мойсея, не може так буть!» (П.Тичина).

Цікавий аспект збірки – її «літературоцентрична» складова: роздуми про конкретику «життя і творчості» видатних письменників, про їх (і власний) «короткий і безконечний шлях від мерехтливої мрії стати письменником до мерехтливої невпевненості, що ти ним уже є…» Загадки Миколи Гоголя (якого нібито поховали у стані летаргійного сну; за іншою версією – його взагалі не виявилося в домовині). Складність розуміння внутрішнього світу Олександра Довженка, зумовлена тим, що «насправді внутрішніх світів у нього було кілька». Роздуми про «Сфінкса на ймення Григорій Сковорода », якого називали «масоном і атеїстом, давньоруським письменником, російським і українським філософом », про якого пишуть сотні статей і монографій, а він «залишається невпізнаним і невловним »… Велич і трагізм життєвого шляху Лесі Українки – цій темі присвячений есей «Єгипетські вітри». Навіть коли за вікнами авто постає екзотичний пейзаж, авторка мимоволі подумки повертається до батьківщини. Забуває про те, що «Єгипет – це фараони, піраміди і нільські крокодили ». Ця країна для Надії Степули – не лише екзотика, не лише унікальна давньоєгипетська лірика (в якій «вперше з’явилися «вічні» мотиви літератур світу »), не лише «теперішня література Єгипту – неохопний ряд старих і нових сюжетів, багато цікавих авторів і книг, серед них навіть лауреат Нобелівської премії – Нагіб Махфуз », не лише «бедуїни, котрі співають серед пустелі під мертвотно білим місяцем у чорнім небі свої до моторошності прекрасні пісні ». Все це – екзотичне тло для роздумів Надії Степули, у центрі яких – доля поетеси. «Що думала Леся, якими очима вглядалася у ці байдужі піски? Мислила над своєю жіночою долею? Творчістю? Згадувала покійних – брата Михайла і дядька, теж Михайла, про тата, яких вона так любила? Близький прихід Тієї, що нікого не шкодує?» Ці міркування приводять письменницю до ширшої проблеми: жінка в літературі. «За даними письменницьких довідників, жінок-письменниць удесятеро менше, ніж чоловіків-письменників! Виданих письменницями книг, правда, вдесятеро більше, ніж письменниками, – це теж факт! » Висновки? No comment… Есей – жанр філософський, а не відверто моралізаторський. Його завдання – не повчати, а стимулювати мислення читача. І з цим завданням Надія Степула справилася якнайкраще. Вона дивує, містифікує, подекуди шокує – робить все, аби читач замислився над тими проблемами, які її непокоять і видаються вартими якнайпильнішої уваги. 

Зміст збірки не вичерпується творами з націоцентричною і літературоцентричною проблематикою. Низка есеїв віддзеркалює різні аспекти людського життя – містичні історії («Три окрушини про інший бік буття», «Оселі душ, душі осель», «Містика чисел та історія жахів»), взаємини сфери масових видовищ («Футбол», «Розкоші і злидні української еліти») і справжнього високого  мистецтва («Ворожбитство»). Здається, завершити цю збірку есеїв найлогічніше було би не есеєм «Ворожбитство», а попереднім твором з символічною назвою «Промінь надії між Сциллою і Харибдою». Згадані там реалії української культури здатні викликати глибокий шок: до 90% українців за останні 5 років жодного разу не були в театрі, а 27% не були там ніколи; в Україні виходить менше 1 книжки на душу населення; україномовні літературні часописи згортають свою діяльність; меценатство ледь жевріє; чиновники фінансують культуру за «залишковим принципом»… «Чи існує майбутнє в української культури ?» – запитує авторка. Чи виживемо? Чи вийдемо сильнішими з випробувань, які знову ставить перед нами історія? Хочеться вірити, що відповідь буде ствердна.

Емоційні домінанти «Анабазису» утворюють химерну палітру, в якій співіснують спокійна медитація і гостре вболівання за долю України, сарказм (по відношенню «правнуків поганих», які розбазарили здобутки історії і зібрані попередниками цінності) і захоплення людською величчю (есей про Януша Корчака), елегійність і романтика, а ще світлий сум, туга – за неспотвореною історією, недооціненою культурою, духовністю, друзями, які відійшли чи поїхали «світ за очі» –  на заробітки, за життям, що минає, за справжністю – себе і світу.

Читаючи есеї Надії Степули, не раз переконуєшся, що авторка – не лише професійний есеїст, але і вроджений стиліст, талановита письменниця. Її твори рясно пересипані вишуканими колоритними образами. Переконливий приклад – заголовки окремих есеїв. «Золота тінь на чорному тлі Вічності», «Зів’яла айстра на терпкому листі», «Провідування півоній», «Півмороки вічного саду», «Ніхто не зупинив сонця…», «Суфіти вічності на порожній сцені», «Джеймс Мейс і дзеркало української байдужості», «Неомріяна Україна»... Кожен з цих заголовків – твір у творі, лірична мініатюра, що випереджає виклад. Ці заголовки і чіткіше відтінюють філософський зміст, і містять зародок самостійного художнього образу.

Окрім високого естетичного рівня, варто відзначити потужне пізнавальне звучання есеїв Надії Степули. Перечитуючи ці твори, читач отримує масу цікавої інформації, актуалізуючи в пам’яті призабуте і занотовуючи невідомі факти. Чи багато хто знає, наприклад,

·  що кращі японські фільми «Роша мун» і «Ворота пекла» зняті під впливом Олександра Довженка;

·  що відомий польський письменник-фантаст, футуролог, мислитель Станіслав Лем народився у Львові, навчався у гімназії Кароля Шайнохи, Львівському медичному коледжі, а вже потім переїхав до Кракова;

·  що лауреат Нобелівської премії 1966 року єврейський письменник Шмуель Йосеф Агнон («єдиний, хто, поїхавши від неї у світи шукати кращої долі, писав про її землю, небо, воду …») – виходець з України (уродженець міста Бучач)…

Таких цікавих і цінних фактів у збірці чимало. Не має сенсу їх переказувати. Збірка, безперечно, буде корисною і фахівцям-філологам, і найширшому сегменту читацької аудиторії.

«Анабазис» засвідчує неабияку ерудицію авторки. Кажуть: література – це діалог. Бесіда автора і читача. В аналізованій збірці до цього діалогу «підключаються» голоси митців і науковців, любомудрів різних народів та епох. Пітер Страуб та Йоган Ріхтер, Бенджамен Дізраелі й Екклезіаст, Сато Норікійо і Рюноске Акутагава, Торквато Тассо й Чеслав Мілош, Пітер Акройд і Станіслав Лем, Абдула ібн Мадж Мадждуд ібн Адам Санайї та П’єр Буаст, Деніел Джонсон і Пьотр Брилінські… Поруч з ними – на рівних – Ліна Костенко і Леся Українка, Петро Карманський і Богдан-Ігор Антонич, Іван Багряний і Наталка Давидовська, Олесь Бердник і Григорій Сковорода… Цей перелік можна продовжувати далі, але тоді виникає небезпека перетворити рецензію на іменний покажчик. Учасники діалогу – знамениті, авторитетні, популярні (чиї афоризми часто на устах) – і майже не відомі, не актуалізовані в нашій пам’яті і свідомості... Надія Степула віддає данину поваги відомішим авторам, які відійшли у вічність (Ст.Лем), нагадує про необхідність шанувати класиків не лише у ювілейні роки, реанімує загублені в часі і просторі літературні імена, які майже нічого (у кращому разі – принаймні дуже мало) не промовляють пересічному читачеві (Наталка Давидовська, Майк Йогансен, Осип Шпитко…) З цього погляду «Анабазис» – своєрідний меморіал, книга пам’яті, а разом з тим – колодязь людської мудрості, з якого читач чимало почерпне  для внутрішнього розвитку і самовдосконалення.