Я гадаю, що поява сієї книги лише констатує той факт, що Надія Степула є автором універсальним  і талановитим. Поезія, перекладацтво, радіожурналістика, есеїстика - це ще не всі виміри її різностороннього прочитання світу /проникнення в світ.

Сьогодні виходить багато книг есеїстики, і непоганої. Її пишуть як визнані літератори (Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Тарас  Прохасько, Степан Процюк), так і літературна молодіж (Василь Карп´юк, Тетяна Єрушевич). Видавництво «Грані-Т» запровадило спеціальну серію есеїстичних видань (De profundis), розширивши її межі за рахунок есеїстики науковців, громадсько-політичних  діячів (Ярослав Грицак, Віра Агеєва, Роман Шпорлюк) і перекладів з інших літератур (Ігор Померанцев, Маріуш Щиґел).  Скажу вам, се зовсім незле. А якщо згадати потуги в цьому напрямку інших видавництв (есеїстика Збігнева Герберта у видавництві «Дух і Літера»; Чеслава Мілоша - видавництво «Треант»; Адама Загаєвського - видавництво «Кальварія»; Кшиштофа Варґи - видавництво «Темпора» та ін.), то можемо цілком твердити про есеїзацію українського літературного простору.

Розширюється поле індивідуального відчитання світу як великої таємниці, у якому Людина була, є  і залишається універсальним ключем його пізнання, при тому, що й сама Людина була є і залишається Світом великої таємниці...

Надія Степула видала добру книгу есеїстики (до речі, цими есеями видавництво «Ярославів Вал» відкриває нову серію «Золотий Перетин»). Цікаву, пізнавальну, магічну (десь я погоджуюся із автором передмови Степаном Процюком про медитативну магію Надії Степули). Я би не ділив ці есеї на кращі й гірші, бо вони написані професійною рукою. Відзначу ті з них, які для мене виявилися певною читацькою несподіванкою: насамперед есей, який дав назву книзі «Анабазис (блукаючи між часами)». Це не тільки дорога, похід,  про який пише Надія Степула, - це і сходження (що є буквальним перекладом з грецької). Це спроба проникнути крізь завісу часу, продираючись до людської небайдужости. А цитата  Жана Кокто, яку наводить письменниця, є своєрідним камертоном до прочитання її мандрівних і читацьких медитацій: «Справжні урни з прахом - не на цвинтарях, а в непам´ятливих серцях» (с.14).

Про що би не писала Надія Степула, про кого б вона не писала (Леся Українка і Микола Гоголь, Михайло Осадчий і Олександр Довженко, Йосеф Агнон і  Станіслав Лем, Майк Йогансен і Осип Шпитко, Януш Корчак і Григорій Сковорода, Іван Мазепа і Кирило Розумовський), - все у неї повито флером внутрішнього захоплення і дитячої вдячности: вдячности за те, що цей досвід відбувся, що він відбувся як Чин,  що він просто був... А ще теми етичного, екзистенційного, споглядального характерів...

За рахунок чого історії, розказані Надією Степулою, стають твоїми? Ненав´язлива манера розповіді, легкість (етерність) викладу, акцентування на деталях не так відомих як особистісно прочутих, добротне знання контексту (історичного, суспільно-політичного, мистецького, культурного), легке перетікання фактів, їхнє переплетення з різних видів мистецтва (література, кіно, живопис, архітектура), індивідуальне  ліричне заангажування в тему розповіді...

Сама книга непомітно стає досвідом, важливим, індивідуальним, ностальгійним. І ти вже розумієш, що є речі, долі, факти, на які ти дивитимешся очима Надії Степули.  Це той феноменальний результат, який завжди приходить після прочитання добротної талановитої книги, написаної с «удовольствием и не без морали»...