У людському житті будь-які речі знаходять своє місце, і лише усвідомлення наявності цих речей, подій чи явищ збільшує або ж применшує їхнє значення. Афористичним, мабуть, уже є вислів про те, що за буденними справами всі ми поволі відучуємося помічати навколишній світ, його красу і метафізику, і що на це здатні лише справжні поети. Так воно насправді чи ні, залежить від кожного індивідуально, проте можу сказати, що «непомічений світ тепер» має багато шансів бути відкритим трохи пізніше, адже саме час, можливо, і «відшліфовує» під особисті мірки кожного всі деталі навколишньої краси. А час – це майже історія.

Значну увагу феномену історії та часу приділяє київська письменниця Надія Степула у своїй новій книзі есеїв «Анабазис» (2011 р.). Тексти книжки є своєрідними монологами, зіткані з власних спостережень письменниці, деяких історичних фактів, що часто слугують відправними пунктами до ширших роздумів, та авторських аналітичних сентенцій, які з художньою риторикою і медитативною налаштованістю залучають до розмірковувань читача. З іншого боку, це уявна подорож шляхами особистої й національної пам’яті, що іще раз пробує зазирнути в минуле і без усякого моралізаторства розповісти про нього всім охочим. 

Понад усіма текстами, як згадувалося, у Н. Степули стоять час та історія, мабуть, найбільш масштабні і водночас глибоко індивідуальні категорії людського буття. Їхнє осмислення й усвідомлення як невід’ємних атрибутів існування особистості й суспільства почалося дуже давно. Чи зупинилося воно на афоризмі «час — це гроші», сказати не беруся, бо кожен у житті має право обирати свої пріоритети. Для письменника ж головними завжди залишаються література і творчість. Звідси і в текстах Н. Степули час фігурує передовсім «як учасник сюжетів. Час, який незримо наповнює душі та оселі таємницями, гордістю чи соромом, страхом чи злочинами» (8). Проте час — це й надто абстрактне поняття (абстрактніше навіть за історію), адже допоки є людина, доти вона здатна відчувати плинність днів та слідкувати за перебігом подій, за протилежних умов, тобто, коли людина перестає бути, втрачається і її час, але ще на деякий період залишається її особиста історія у спогадах близьких, у речах і т.д. Окрім «участі у сюжетах», в есеях Н. Степули час наділений певною містикою і таємничістю, адже він у кожній своїй іпостасі приховує те, чого не може побачити людина: минуле, про яке нам відомо, але вже з переказів інших, тому в більшій чи меншій мірі можуть виникнути сумніви щодо достовірності знань про те, що було; у теперішньому, коли людина може брати участь лишень в одній події і не є скрізь одночасно; майбутнє, яке всі так намагаються передбачити найрізноманітнішими раціональними й ірраціональними способами, та воно завжди лишається саме по собі. Письменниця вдало зауважує, що «час — єдиний справжній апокаліпсис для кожної окремої людини…» (171).

Із часом тісно пов’язана історія, особиста й національна. Необхідність її збереження відома усім, проте письменниця не ставить за мету іще раз на цьому наголосити. В «Анабазисі» історія постає насамперед як невід’ємна частка особистості, заглянути у яку означає побачити людину на полотні світу, а не навпаки. Саме тому в розповідях чи то про  С. Лема, чи про Й. Агнона, або про Дж. Мейса та ін. читач не побачить якихось акцентів на національній приналежності, а найперше відкриє представника певної епохи, що в тій чи іншій мірі працював на загальнолюдське благо.

З іншого боку, достеменно невідомо, чим є сама історія. Якщо історія — це імена, то її важко буде зрозуміти, адже ставлення навіть до одних і тих же імен може бути різним. Класичними уже прикладами нашої історії є постаті Б. Хмельницького, І. Мазепи, а в ХХ столітті С. Бандери (хоча список можна іще довго продовжувати), котрі в одних заслуговують слави, а в інших осуд. І важко сказати, що й коли має домінувати при наданні лаврів: почуття національної самосвідомості чи прерогатива загальнолюдських цінностей. Хоча за умов останнього у світі героїв майже б не залишилось, якщо найвища цінність — людське життя. Коли ж віддавати перевагу не людям, а подіям, тоді історія важче піддаватиметься осмисленню, адже будь-які події завжди трактуються по-різному, іноді залежачи від національних інтересів, інколи від кон’юнктури часу, подеколи від замовлень правлячої сили. Тут історія знову має безліч прикладів, які добре всім відомі і не потребують нагадування. Тому авторка «Анабазису» пропонує читачеві не шукати відповіді на досить абстрактне питання «чим є (чи має бути) історія?», а звернути увагу на одну з людських властивостей — пам´ять. Пам´ять є ключем у руках кожного до збереження як історії особистості, так й історії нації. «Пам´ять — єдине, що можуть запропонувати полеглим живі, у яких ще є крихкий шанс і на пошуки відповідей, і на творення молитов» (154). Вона очевидніша, якщо можна так сказати, за історію, яка скоріше постає як «незворушна таїна, зваблива і незбагненна» (43). Історія завжди ставить багато запитань, навіть коли знаходить на деякі з них відповіді, пам´ять же пропонує істину, важливу найперше для самої людини, носія пам’яті, в чому їй поступається історія, адже питання правди у Кліо часто буває доволі хитким. Стосовно цього Н. Степула має власний погляд: «…не завжди відомо, що і як діялося насправді. Але, шукаючи своїх доріг, котрі ведуть до маленького завоювання твоєї істини, можна відкласти вбік всі історичні дані та деталі» (18). Авторка наголошує на суб’єктивному характері правди, яка або потрібна, або є зайвою для кожного індивіда, як і питання вибору. До слова, варто згадати слова з драми В. Винниченка «Брехня»: «Людям не потрібно ні правди, ані брехні, людям потрібне щастя», а щастя навіть попри владу, багатство і славу криється передовсім у тому, щоб бути комусь потрібним: «Люди захоплюються різними іграми, (нерідко такою грою є й історія – І. М.) напевне, тому, щоб хапати за хвіст одну з найстійкіших ілюзій — потребу причетності» (172).

Час та історія тісно пов’язані з долею людини, з її матеріальним і духовним буттям, а тому осмислення значення особистості в цьому плані є нелегкою справою. В центрі есеїв    Н. Степули переважно достатньо відомі постаті історії, культури, мистецтва, громадського життя, із деякими читач може познайомитися вперше або дізнатись дещо більше про тих, чиї імена в певний час замовчувались. Як зазначено у передмові до книги, «в есеїстки власні ієрархії національних талантів. І це чудово, адже кожну ієрархічну «драбину» завжди слід перелицьовувати і ремонтувати, щоб не трухлявіли її «щаблі»» (7). Проте у зверненні до імен національних (О. Довженко, М. Осадчий, Г. Сковорода, І. Мазепа, К. Розумовський, Леся Українка, Б.-І. Антонич, Майк Йогансен та ін.) і зарубіжних (Й. Агнон, С. Лем, Я. Корчак, Дж. Мейс) діячів, письменниці важливо є проаналізувати життя людини-ентузіаста в дарованих їй епохою часто нелегких суспільних умовах або в період особистої внутрішньої напруженості, простежити за доробком цих людей, його значенням для інших. Обов’язковою тут є проекція на сучасність, на проблему пам’яті як знаку пошани з одного боку і як засобу не повторювати помилки і трагедії минулого. Авторка неодноразово іронічно  згадує відзначення так званих «круглих» дат до дня народження чи роковин смерті відомих національних постатей, на чому й закінчується вшанування від вдячних нащадків. Проте це пошанування залишається думкою більшості, істини ж відкриваються поодиноким шукачам.  У зображенні обраного типу людини (непересічної і небайдужої) письменниця ставить поряд два антагоністичні явища, що часто супроводжують неординарних постатей, — їх всезагальну відомість і особисту драму. Часто перша заважає стороннім угледіти другу, а остання ще більше відмежовує людину від світу і відштовхує її від свого покликання. Але «у світі людей аксіом завжди більше, ніж істин» (102), тому, якщо ти претендуєш у ньому на роль творчої особистості, до тебе обов’язково прикріпиться «якась» слава, про яку всі поверхово начебто будуть знати, а зрозуміти зможе лиш той, хто за ім’ям побачить людину.

Есеї Надії Степули ілюструють іще одну мандрівку людини до самої себе, яка завжди триває понад часом і здатна творити свою історію. Вони позбавлені нав’язливості думки, дидактики і гострих дискусій, що робить цю подорож жвавішою і динамічною. Багато у книзі залишається втаємниченого і нерозгаданого, як і історії її персонажів. Втім, містика і незвіданість довкола людини завжди приваблювали і неодноразово поглиблювали самопізнання. Про це есеїстка просить не забувати і наприкінці книги: «Завжди можна спробувати кимось стати. Іваном, Жаном, Річардом, Марією… Можна спробувати стати собою» (217). Будемо сподіватись, що «Анабазис» (дослівно «сходження», «похід») стане відправним пунктом у творчому сходженні письменниці до осягнення метафізики людини.