Надія Степула. Анабазис / Передм. С.Процюка.– К.: Ярославів Вал, 2011. – 224 с.
Я гадаю, що поява сієї
книги лише констатує той факт, що Надія Степула є автором універсальним і талановитим. Поезія, перекладацтво, радіожурналістика,
есеїстика - це ще не всі виміри її різностороннього прочитання світу
/проникнення в світ.
Сьогодні виходить багато
книг есеїстики, і непоганої. Її пишуть як визнані літератори (Оксана Забужко,
Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Степан
Процюк), так і літературна молодіж (Василь Карп´юк,
Тетяна Єрушевич). Видавництво «Грані-Т» запровадило спеціальну серію
есеїстичних видань (De
profundis),
розширивши її межі за рахунок есеїстики науковців, громадсько-політичних діячів (Ярослав Грицак, Віра Агеєва, Роман
Шпорлюк) і перекладів з інших літератур (Ігор Померанцев, Маріуш Щиґел). Скажу вам, се зовсім незле. А якщо згадати
потуги в цьому напрямку інших видавництв (есеїстика Збігнева Герберта у
видавництві «Дух і Літера»; Чеслава Мілоша - видавництво «Треант»; Адама
Загаєвського - видавництво «Кальварія»; Кшиштофа Варґи - видавництво «Темпора»
та ін.), то можемо цілком твердити про есеїзацію українського літературного
простору.
Розширюється поле
індивідуального відчитання світу як великої таємниці, у якому Людина була,
є і залишається універсальним ключем його
пізнання, при тому, що й сама Людина була є і залишається Світом великої
таємниці...
Надія Степула видала
добру книгу есеїстики (до
речі, цими есеями видавництво «Ярославів Вал» відкриває нову серію «Золотий
Перетин»). Цікаву, пізнавальну, магічну (десь я погоджуюся із автором передмови
Степаном Процюком про медитативну магію Надії Степули). Я би не ділив ці есеї
на кращі й гірші, бо вони написані професійною рукою. Відзначу ті з них, які для
мене виявилися певною читацькою несподіванкою: насамперед есей, який дав назву
книзі «Анабазис (блукаючи між часами)». Це не тільки дорога, похід, про який пише Надія Степула, - це і сходження
(що є буквальним перекладом з грецької). Це спроба проникнути крізь завісу
часу, продираючись до людської небайдужости. А цитата Жана Кокто, яку наводить письменниця, є
своєрідним камертоном до прочитання її мандрівних і читацьких медитацій:
«Справжні урни з прахом - не на цвинтарях, а в непам´ятливих серцях» (с.14).
Про
що би не писала Надія Степула, про кого б вона не писала (Леся Українка і
Микола Гоголь, Михайло Осадчий і Олександр Довженко, Йосеф Агнон і Станіслав Лем, Майк Йогансен і Осип Шпитко,
Януш Корчак і Григорій Сковорода, Іван Мазепа і Кирило Розумовський), - все у
неї повито флером внутрішнього захоплення і дитячої вдячности: вдячности за те,
що цей досвід відбувся, що він відбувся як Чин, що він просто був... А ще теми етичного,
екзистенційного, споглядального характерів...
За
рахунок чого історії, розказані Надією Степулою, стають твоїми? Ненав´язлива
манера розповіді, легкість (етерність) викладу, акцентування на деталях не так
відомих як особистісно прочутих, добротне знання контексту (історичного,
суспільно-політичного, мистецького, культурного), легке перетікання фактів, їхнє
переплетення з різних видів мистецтва (література, кіно, живопис, архітектура),
індивідуальне ліричне заангажування в
тему розповіді...
Сама книга непомітно
стає досвідом, важливим, індивідуальним, ностальгійним. І ти вже розумієш, що є
речі, долі, факти, на які ти дивитимешся очима Надії Степули. Це той феноменальний результат, який завжди
приходить після прочитання добротної талановитої книги, написаної с
«удовольствием и не без морали»...
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2011/04/14/134433.html
|