Зізнатися відверто, я люблю антиутопії. Тут можна поставити крапку у цій рецензії чи пак враженні, і цим загалом буде все сказано про нову книжку Олександра Ірванця «Хвороба Лібенкрафта» (насправді є ще й підзаголовок цієї книжки, але, сподіваюсь, ми обійдемося без взавумної латинської назви цієї хвороби). Та ми не дозволимо собі зупинитись на одному реченні, принаймні через те, що сказати про роман є багато що.

Чого-чого, а прозу Олександра Ірванця я чекав із превеликим нетерпінням. Десь приблизно така думка промайнула в моїй голові, коли побачив прізвище Підскарбія поряд із назвою його нового роману у програмі цьогорічного Форуму видавців у Львові. І зрозуміло, що я намірився піти на презентацію і придбати книжку (до речі, порівняно дешево, майже два десятки українських гривень). І я дуже радів, що презентація, яку, до слова, вів Юрій Андрухович, видалася на славу. Принаймні я не відчував сонливості та ловив себе постійно на тому, що все більше хочу прочитати нову антиутопію (ще на презентації я чомусь для себе визначив такий собі піджанр) Олександра Ірванця, бо після роману «Рівне/Ровно» та повісті «Очамимря» мені нічого колоритного не траплялось. А ще мене дивував сам факт цікавості презентації, бо я вже давно припинив дивуватись і по мірі збільшення оцього «давно» все більше прагнув, аби мене письменники вражали. Вважайте це моїм таким маленьким капризом. Що ж, презентація мене вразила, при чому вразила простотою і легкістю, цього ж я і чекав від книжки. Але ми тут зібрались не для того, аби писати/читати щось про презентацію, - наразі нам цікава книжка, а зокрема та художня реальність, яку запропонував автор. А від презентації до художньої реальності я перейшов доволі швидко, вже їдучи зі Львова у свій віддалений райцентр, і саме оця віддаленість посприяла тому, що приїхавши додому я із легким серцем, вгамованою совістю та прочитаною книжкою в кишені сів ото писати свої думи.

Для того, аби перейти до книжки із таким собі особистим сприском здивувань, ми хитро почнемо із хронотопу, який викликав у мене доволі великий список запитань, і, в принципі, не бачу в цьому нічого поганого, люблю, коли книжки породжують питання, ще більше люблю на них відповідати і слухати думки інших.

Отож, час і місце. Найперше, і місто, і рік – це очевидно збірні образи. Місто велике, тому що там є не один театр. Театр Зарічний та величезний міст, добігти до середини якого складно за хвилину – вказує на те, що у місті є доволі велика річка. Також зрозуміло, що це не Київ і не Рівне, де жив Олександр Ірванець, бо його нема на карті рідної держави, і, напевно, жоден із обласних центрів. Зупинимось на тому, що це місто – таке собі втілення всієї країни, водночас уявне і доволі реальне. У цьому місті, як, очевидно, і в країні, але, як зауважує автор, у цьому місті особливо, не знають творів античної літератури і дуже бояться невідомої епідемії.

Що стосується часу дії, то насамперед важко зрозуміти, чи в минулому відбуваються описані події, чи в майбутньому. З одного боку автор показує совєцький режим із його гоніннями, нестачею продуктів, страхом говорити про Бога і високе мистецтво античності. Тут пишуть високі твори про робітників, про інженерів та борців із епідемією. Тобто очевидно це натяки на радянське минуле та соцреалізм. З іншого ж боку, тут уже близько півстоліття не бачили котів, дорослі люди розповідають, що в інститутах вивчали драми, пов’язані з Чорнобильською катастрофою тощо.

Тобто зараз, думаю, слід казати про те, що це місто, як і художня реальність, як і, зрештою, сам автор, загубилося у часі і просторі. А це дає змогу говорити про ті чи інші речі якось узагальнено, а водночас доволі особистісно, чим, до речі, і займається письменник у своєму загадковому романі.

Підзаголовком до назви роману служить таке собі імпровізоване визначення жанру: понурий роман. Як ми знаємо, Олександр Ірванець (та й зрештою всі «бубабісти») любить таким чином покращувати роботу літературознавцям і критикам, які шукають означення його романам чи повістям. Так, для прикладу, роман «Рівне/Ровно» він назвав «нібито романом», а повість «Очамимря» - «повістю безврем’яних літ». І щось таки є у тому, що «Хвороба Лебінкрафта» автор називає понурим романом (уже без лапок). Оця невідома хвороба, котра невідомо звідки береться і яку всі бояться як вогню, оце масове вбивство собак за три дні до відпустки, місиво крові чи таскання трупів – все це ніби і дуже не властиве Олександру Ірванцю, але дуже органічно вплітається і в роман, і в усю творчість Підскарбія. При чому завдяки усіляким цим «невластивостям» роман набирає характер неочікуваного, багатошарового і воістину дискусійного.

Знаєте, навіть не зважаючи на те, що цей роман справді похмурий, Олександр Ірванець і тут не зрадив собі і своїй всепроникній іронії, при чому від цього роман тільки виграє, наприклад, мені це в жодному разі не завадило сприймати цілісно складний темний твір, якось навіть навпаки. Це стосується і іронії долі. Хто читатиме, той обов’язково зрозуміє, про що йдеться. Також треба пам’ятати, що письменник крім усього іншого ще й чудовий драматург, який володіє чудовим відчуттям діалогічного мовлення. А це немало значить у «сьогоднішніх» романах.

Так про що ж «Хвороба Лібенкрафта» відомого іроніста, але насамперед талановитого письменника та експериментатора Олександра Ірванця? – поставив я собі питання після вірша, який видивляється читача на останній сторінці твору. А після того, як поставив собі це питання – спробував відповісти. Насамперед цей твір про людину, про відповідальність людини за себе, за свою долю, за всесвіт і за своє просвітлення. Твір про те, що людина може дуже багато бачити, а може багато не бачити, і це залежить лише від людини, яка підсвідомо чомусь вибирає саме друге. Про те, що не потрібно боятися бути особливим і радіти із усього, що нас оточує. Про те, що потрібно допускати до серця високе мистецтво і низькі, але безумовно органічні збочення. Потрібно просто не соромитись бути людиною. Олександр Ірванець не боїться бути людиною у всіх її проявах, і заражає цією з вибачення сказати «хворобою» інших…

«Тож зараз дивися пильно й уважно

Хоч як би не свербіли повіки

Терпи намагайся не кліпнути

Бо протягом змигу ока

Довгого нескінченного

Завжди відбувається ЩОСЬ»

Читайте твір, не моргайте так, як і я, хворійте. І хтозна, можливо, нам воздасться…

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить   спільно із видавничим домом « Most Publishing » , видавництвом  «Грані-Т»,  магазином   «Читайка», літературним конкурсом "Коронація слова"   та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».

УМОВИ КОНКУРСУ