Спостерігати за тим, що ліберали зробили із українською літературою впродовж останніх вісімнадцяти років, – доволі боляче. Ясна річ, ліберали діяли досить хитро або навіть витончено. Для початку вони підключили суспільну свідомість до масштабного та комфортного дискурсу окциденталізму, акумулюючи в актуальному просторі початку 1990-х років імена вітчизняних культурних героїв – П.Куліша, М.Семенка, М.Хвильового, М.Зерова, О.Досвітнього, А.Любченка й багатьох інших із ґенерації вальдшнепів, – не куликів (sic!), і вдало ними маніпулюють аж до сьогодні. (До речі, майже ніхто не згадує А.Кримського, чий футурологічний погляд був скерований у радикально іншому культурно-етичному напрямку. Незавершена, хоча й давно оприлюднена, монографія С.Павличко виглядає тут поодиноким і сумовитим винятком. Зрештою, і М.Хвильовий, як відомо, говорив не лише про психологічну Европу, сформулювавши поліфонічний маґічний концепт азіятського ренесансу ). Здійнявши галас довкола европейських цінностей, ліберали проте свідомо не повідомили українцям, що колишнього привабливого материка під назвою Окцидент насправді давно вже немає. Про це, зрештою, вже багато написано клясиками на кшталт Освальда Шпенґлера (передовсім, „Занепад Европи”), Жана Бодріяра („Система речей”, „Суспільство споживання”, „Симулякр та симуляція”, „Прозорість зла”, „Символічний обмін і смерть”, „Фатальні стратеґії” й ін.), або й значно пізнішого в часі, нашого несамовитого сучасника, Мішеля Уельбека (викривальна романістика („Розширення простору боротьби”, „Елементарні частинки”, „Платформа”), анґажована консервативна лірика, антиліберальні есеї, пронизлива антиутопія „Можливість острова” тощо). Про все це, як видно, можна було дізнатися з творів самих европейців – поодиноких чесних представників стрімко й назавше зникаючої Европи , яка розчинилася у ґлобальному супермаркеті ліберальної економіки з її цінностями, скерованими виключно на продаж і споживання . В системі тих цінностей давно вже немає людини, є лише колективний хтось , якому треба нав’язати ідею перманентного споживання. Й ця ідея успішно уже нав’язана. Тим не менше, з нею можна боротися. Цитую рецепт від Уельбека: „І все-таки, кожній окремій людині цілком доступна тиха революція в собі, на мить виключившись із інформаційно-рекламного потоку. Це дуже просто. Сьогодні навіть простіше, ніж коли-небудь у минулому, посісти естетичну позицію стосовно механічного ритму нашого світу – достатньо зробити крок убік. Хоча, зрештою, не треба навіть кроку. Достатньо витримати павзу, вимкнути радіо, вимкнути телевізор, нічого більше не купувати, не бажати взагалі щось купувати. Більше не брати участь, більше не знати, тимчасово призупинити будь-яке споживання інформації. Достатньо буквально того, аби на кілька секунд завмерти у нерухомості” (есей „Поезія зупиненого руху”). Й це, направду, простий і дієвий рецепт. Але подібний крок сьогодні вимагає неабиякої мужности. Бо нас уже встигли вписати в нову систему координат, яку визначають виключно секс і гроші . Втім, про ці речі так само є почитати у Бодріяра та Уельбека.  

І марно, як на мене, потерпає Віктор Неборак у „Кур’єрі Кривбасу” (книга за березень-квітень 2010-го р.), висловлюючи співчуття віртуальному українському школяреві, якого, мовляв, змушують читати українську літературу, інфіковану „кодом нещастя ”. Якщо мене не зраджує пам’ять, то ще 2001-го року з проґрами середньої школи хтось дуже кмітливий і не менш цинічний, вилучив знакові твори із золотого фонду вітчизняної клясики; нагадаю ці твори, бо так сталося, що я любив їх іще з часів своєї радянської юности: „Земля” Ольги Кобилянської, „Борислав сміється” Івана Франка та „Fata morgana” Михайла Коцюбинського. Пригадую досі свої відчуття від тієї інфернальної акції початку 2000-х, – почувався, як мінімум, незатишно та навіть із нотками втраченої перспективи. Говорю наразі про зламану перспективу не власного становлення (бо я ці твори прочитав давно і з великим задоволенням), а школярів теперішньої доби української бутафорської незалежности. Нагадаю також принагідно, чиї твори потрапили до проґрами замість трьох вилучених; почалося вивчення творчости так званої Нью-Йоркської групи (передовсім, Е.Андієвської) та учасників колишнього львівського угруповання Бу-Ба-Бу. Не надто рівноцінний обмін, як на мене; замість правдивих ґеніїв і творців високого модерністичного дискурсу – переважно, літературні блазні (Е.Андієвська у цьому сенсі виглядає не набагато ліпше за вітчизняних бубабістів). Утім, середня школа спокійно ковтнула новації. Передовсім тому, що там ніхто нічого не читає, тож інфікуватися кодом нещастя сучасні школярі не зможуть, – хочу принагідно заспокоїти В.Неборака. А заразом і запитати, якщо вже така у нас конференція , а що він, відомий сучасний письменник Віктор Неборак, устиг написати для вітчизняних школярів, аби вони не лише ранились і травмувалися остогидлою клясикою, а втішалися мажорним сьогоденням української літератури? І що написали для школярів Ю.Андрухович, О.Ірванець або Е.Андієвська з Б.Бойчуком? Прошу не вважати це питання риторичним. Тобто, маючи бажання, можна й відповісти.

Кожна нація має свою специфічну літературу, українська – не виняток. Українська література завше відповідала настроям своєї нації. І навіть радянський її період є більш чесним, аніж теперішній час убивць . До речі, багато читаючи сучасної західної художньої прози, можу повідомити В.Неборакові, що, наприклад, французька проза так само не робить нікого щасливим, зачіпаючи аж надто болючі проблеми й інфікуючи вдумливого франкомовного читача все тим же кодом нещастя . Якщо взагалі варто говорити про подібний код під час розмови про художню літературу. Як я розумію, одвічна проблема катарсису для В.Неборака й інших бубабістів не є актуальною. Там, де блазнюють, катарсис не згадують. Утім, будучи невиправним ідеалістом, порадив би Неборакові почитати новели й повісті Григора Тютюнника. Навряд чи Неборак запідозрить цього автора в свідомому інфікуванні українців кодом нещастя . Це для початку. Далі – можна читати й інших, оминаючи, по можливості, хіба що Ірванця та Е.Андієвську (ці двоє такі читабельні , що їх я би рекомендував оглядачу із сайту ЛітАкцент, Максимові Звичайному). Література не повинна нікому нав’язувати ідею щастя (втім, у радянський період подібні спроби таки були, але безуспішні, – утопії нікого не роблять щасливим, позаяк – вони лише брешуть). Мішель Уельбек, наприклад, ще двадцять років тому у маніфесті „Лишатись живим” (1991) попередив свого читача: „Не варто боятися щастя, його немає”. А ще Уельбек на повному серйозі пропонує терміново визнати існування добра і зла. А відтак, робити ґрунтовну ревізію галузей, які відповідають за моральність і чистоту. В іншому разі, вважає він, західна цивілізація просто приречена. Моральна ґіґієна , – ось що стоїть на порядку денному української літератури першочерговим питанням до розгляду! Невже необхідно відривати вуха, аби ви нарешті почули? – питався у німців Фрідріх Ніцше. Втім, все одно не почули. Майбутні нацисти невдовзі пішли до школи. Один з них не став художником. Наслідки всім відомі.

Ці мої міркування значною мірою викликані спостереженнями за ліберальною суєтою сучасної української літературно-критичної та журналістської спільноти довкола направду знакового роману-біографії Степана Процюка „Троянда ритуального болю” (2010), присвяченого життю та творчості Василя Стефаника. Тут же, поруч, – нерозуміння згаданою спільнотою книги есеїв С.Процюка „Аналіз крові” (2010). Так от, за моїм читацьким переконанням, Стефаник із-під пера С.Процюка – анітрохи не самогон , і навіть – не опіюм для народу. Стефаник Процюка – це оголена драма людини й мистця; чи не найбільшою мірою це драма також українця у чужому, ментально та соціяльно ворожому оточенні. Попри навіть прижиттєве визнання з боку того оточення. До того ж, це драма, помножена на орґанічний і переконливий талант (це визнав навіть представник шовіністичної Польщі, С.Пшибишевський; це зрозуміти спромігся навіть такий українофоб, як Максім Ґорькій, хоча ніхто його не змушував це робити), пояснити природу якого засобами науки (літературознавчої, або медичної, яка наразі більш популярна) немає жодної можливости, а як на мене, – та й потреби такої немає – пояснювати Стефаника. Маємо серед своїх безперечних набутків такого велета духу й вербальної штуки – то втішаймося та користуймося. Та, природньо, нарощуймо далі м’язи своєї культури – нам є ще куди рости. (Перед нами ще цілий великий світ, який неодмінно мусимо підкорити). Адже Стефаник приходив сюди, поміж захланних нас, не випадково. Його перебування між нами та його праця для нас, теперішніх, – усе це не просто так – ми на це заслужили , говорячи патосно. Ми вибороли свого Стефаника стражданнями багатьох поколінь. То про який самогон іде мова? Агов! Про що там пишуть люди в „Україні Молодій”?

Чесно кажучи, я не знаю, чи повністю вигадав С.Процюк сцену з роману, в якій Стефаник пише новелю „Діточа пригода”, чи зіперся на якісь документальні свідчення (скажімо, на спогади очевидців і друзів письменника), – для мене це мало що важить. Натомість, ця невеличка за обсягом сцена для мене є переконливою, і це головне:

„Коли Стефаник був послом у Відні і жив постійно в одній кімнаті з Левком Бачинським і відомим журналістом Ярославом Веселовським, виникла... сварка. Веселовський постійно радив приятелю писати. Стефаник завше відмовлявся: то заважає чиясь присутність у кімнаті, то нема бажання і сили. Нарешті приятелі звільнили йому кімнату на ніч. Веселовський купив горілки і їжі. Стефаник, із внутрішнім страхом у серці, зважився.

Він зачинився. Пляшка поволі порожніла. Було тихо і печально. Занурившись у купіль журби, він написав „Діточу пригоду”. До їжі не торкався. Жрець не повинен багато їсти, інакше йому не відкриються космічні чакри.

Веселовський з’явився зранку і злякався неприкрашених наслідків таємниці ритуалу . Його приятель був блідий, як крейда. Ледве стояв на ногах від психічної перевтоми. На підлозі безладно валялося багато списаного паперу. На столі лежало кілька сторінок новели. Веселовському здалося, що навколо лунає дивна музика – печальна і життєствердна, трагічна, як війна, і велика, як правда. Василь тонув у цих звуках, скомпонованих деміургічною силою. Вага кількох листочків паперу притискала стіл до землі. Зараз він буде розплющений від сконденсованого болю. Стіл впаде на підлогу, а Василь, покладений на шальки невидимих терезів, полетить над безжурними віденськими будинками, шукаючи гармонії над містом, надто причетним до цієї страшної війни”.

Віртуальний журналіст віртуальних, здебільшого, видань, І.Бондар-Терещенко, – це вже окрема тема в контексті заявленої ліберальної суєти. Нині він висловлює нерозуміння Процюкового психоаналізу. Тим часом, гіпертрофований психоаналіз у творчій мето ді С.Процюка – давно всім відома річ. І це його вибір, це його право; це, як сказав би Улян, якби стояв зараз поруч зі мною, а не лежав на Байковому, – у нього так очі поставлені . До цього всі встигли ґрунтовно звикнути, як на мене. (Процюк має свій неповторний почерк . І, повірте, за попереднє речення, виділене курсивом, він анітрохи мені не платив, – це мій особистий читацький і фаховий вибір: читати Уляна і Процюка, говорити про них зі своїми студентами, писати про них, пам’ятати про них, зустрічатись із ними колись в Девахані й пити з ними вино або чай). Критикувати письменника за цю гіпертрофію можна було ще далекого 2002-го року, коли він додавав до своїх творів навіть авторські жанрові маркери-уточнення (якщо хтось пам’ятає) на кшталт фройдистська повість (йдеться, приміром, про повість „Червона троянда, чорна троянда”), адресуючи читачеві окремий густо акцентований месидж , на що я тоді відгукнувся зі сторінок альманаху „Кальміюс” доволі критичним текстом „Фройд як дурник на панахиді”, а ІБТ, натомість, розродився підозріло апологетичною післямовою „Ім’я троянди, або гамбурзький рахунок Степана Процюка” – до книги повістей „Серафими і мізантропи”.

Або зовсім свіжий виріб від ІБТ – ніби-то рецензія на роман Анатолія Дністрового „Дрозофіла над томом Канта” (2010). Ця блазенська рецензія зраджує найголовніший факт із приватного життя ІБТ: він пише про книги, не читаючи їх. Його вже мало хвилює й зворотна реакція читачів – він просто не має на це часу . Він має писати багато (адже він не доцент якогось там педвузу, а стрілок на вільних ліберальних хлібах), бо жоден смолоскип не прийде до нього в хату й не наллє фронтові (рятівні?) 100 ґрам... Інша справа – Дністровий або автор оцих рядків, які вийшли зі „Смолоскипу” і в „Смолоскип”, у разі чого, підуть, – якщо, приміром, закортить напитися із Жаданом чи з Юрком Ногою. Все правильно, єфрейтор ІБТ має рацію. Але головне тут інше; головне, аби зранку під ліжком знайшлась мінералка. Головне, не побачити цей забрьоханий світ, цю, зґвалтовану лібералами літературу, тверезими очима. А 100 ґрамів з Франківська надішле В.Є. Хоча після пріснопам’ятного непорозуміння в Тернополі, може, і не надішле.    

До речі, мене неймовірно дивують такі серйозні видання як „Україна Молода” або „Дзеркало тижня”, які сплачують цьому посередньому журналістові гонорари за безкінечно жовані плівки , навіть не підозрюючи, наскільки несвіжий продукт він їм підкидає електронною поштою. Хтось мав би перевіряти, наскільки то є ексклюзив . Бо той, хто читає, все бачить і знає. Вінегрет п’ятирічної давности – ось чим були його нещодавні публікації у цих часописах про мою книгу „Ельза”. Вкотре продавши довірливим редакціям затаскані ним абзаци, він, знов-таки, зрадив своє нечитання книги. Підозрюю, він навіть не зазирнув на сторінку змісту. Кумедно усе це, направду кумедно. Мабуть, головне, аби журналіст отримав свій гонорар, і якось-такось перекантувався до виходу наступного числа „України Молодої”. В принципі, це гуманно; журналістів треба годувати, бо до Шенґену ще так далеко.

Не менш огидно в нашому журналітеті виглядало цькування Олеся Ульяненка. Навіть не так цькування, як повна відсутність голосів на захист письменника. Зокрема, після заборони його роману „Жінка його мрії” (2009). Дехто, хто заховався під псевдонімом Максим Звичайний , вискочив уже після всіх подій, як пилип з конопель, на сайті із рецензією „Епічні відступи Олеся Ульяненка”. Рецензент високочолого сайту розмірковував про незадовільну якість роману в сенсі читабельности. Запропонувавши, натомість, читачам автора цілком читабельного, – Л.Толстого... Може він переплутав ґеографію й читацьку авдиторію, пропаґуючи серед нас росліт?.. А ще рецензент укотре, в унісон із рішенням чиновників про заборону книги, стверджує, що ліжкові сцени – єдині в романі, які добре вдаються письменникові. Й, відповідно, цупко тримають читацьку увагу цього рецензента. Себто, має на увазі рецензент, книга була заборонена цілком справедливо. Чи розуміє він, Максим Звичайний, що Олесь Ульяненко був одним із найбільших прозаїків нашого часу? Чи це фундатори сайту чогось аж так не розуміють? А може, навпаки – все вони чудово розуміють? Й саме тому ця книга О.Ульяненка дійшла до фінального обговорення на предмет визначення претендентів на отримання від цього сайту знущальної премії-бульки? Бо навряд чи був хоч який-небудь сенс у стилістичному розборі забороненого помаранчевою владою роману. Можна й треба було говорити про зовсім інші речі . Зокрема, про відродження цензури у цій країні в часи правління найдемократичнішого президента. Втім, основним меседжем від Максима Звичайного була вимога повернути йому гроші, витрачені на купівлю роману Ульяненка. Попередньо, як він говорить, накатавши заяву . Письменника, як відомо, уже немає серед живих, повернути гроші журналістові він не може. Але це можу замість Олеся Ульяненка зробити я, Олег Соловей, якщо гонорар, виплачений сайтом за рецензійний непотріб, не компенсував М.Звичайному його витрат у книгарні. Але ж соромно, товариші-ліберали, невже вам, направду, зовсім не соромно? Але вихід для вас таки є. Не купуйте книжок Олеся Ульяненка! Не читайте книжок Процюка! Бо вони неодмінно інфікують вас кодом нещастя , й ви не зможете відчути себе щасливими навіть у столичному супермаркеті, не говорячи про комсомольську підпільну сауну.ЛітАкцент

Направду, якось незатишно в нашому інтелектуальному просторі. Чому б не повчитись, наприклад, у европейців, якщо вже у кожного в хаті відбувся евроремонт? Домінік Ноґе, приміром, міркуючи про шквал критики на адресу роману М.Уельбека „Елементарні частинки” (1998), запропонував п’ять варіянтів поведінки в цій ситуації для своїх колег-письменників. П’ята позиція звучить достеменно так: „Нарешті, якщо автор направду стає об’єктом цькувань через безглузді, які не надаються до логічного пояснення і поготів, виправдання, причини, – поспішити йому на допомогу. Заради нього, заради себе, заради мислячої частини суспільства, оскільки процес „полювання на відьом” із притаманним йому убогим і підлим викривленням дійсности і маячливими порівняннями є ніщо інше, як деґрадація, яка зачіпає кожного з нас”. Якщо вже аж так налаштовані всі на Шенґен, то чому б не почути й оцю пропозицію? Адже, як говорить кочегар із п’єси Івана Дніпровського „Любов і дим” (1925), кидаючи вугілля лопатою: „Поки що – дайош Європу! А там видно буде”. Але, чи направду, хоч колись буде видно? Маю серйозні сумніви. Мертва майбутня література – це одна з найреальніших перспектив нашого розвитку, чи пак деґрадації. Це навіть не перспектива, а вже об’єктивна реальність. Бо, до прикладу, літературознавча наука – давно уже мертва. Її смерть – також на совісті лібералів. Але не лише ліберали винні. В її смерті, хоча б мінімально, винний кожен, хто причетний до наукового дискурсу останніх двадцяти років. Бо спокусилися на симулякри західних методологій, занедбавши вітчизняні традиції; натомість, вчасно не зупинили тих, що за визначенням, не спроможні займатись наукою. Відтак, у нас більше немає науки. Невдовзі не буде й художньої літератури. Скоро кінцева зупинка. „Принцип реальности, принцип задоволення, конкурентноздатність, перманентна гонитва із переслідуванням, секс і вкладання грошей... співати алілуйю немає підстав”, – як писав Уельбек у книзі про Лавкрафта ще двадцять років тому.

 ***

У свої сорок років я починаю вірити, що Ісус неодмінно повернеться. Повернеться із батогом і без пряників, позаяк він не тільки любов, але й справедливість. Так, укотре найрозумнішою книгою виглядає Новий Заповіт – що б там не написали з цього приводу інтелектуали-атеїсти за кілька минулих століть, від сумнозвісної доби Просвітництва починаючи. Дотепно висловився наш сучасник Сергій Жадан у поезії „Марадона”, але у його рядках я би радив почути й неабияку серйозність – не лише рятівну тимчасову іронію:

Як говорив Ісус, розкинувши руки, –

Я повернуся ще, суки.