Дерево навколо птаха»… Назва збірки така ж концептуально-герметична, які і значна частина віршів, які вона містить. Що вона означає? Чи має зв’язок з художнім концептом збірки? Важко сказати. Даремно допитливий читач шукатиме у текстах зв’язку з заголовком. Він не міститься на поверхні і кожен може запропонувати власну інтерпретацію.

Обрана автором назва вказує на основний художній прийом, назвемо його зміщенням фокусу. Зазвичай у центрі уваги поета чи ліричного героя міститься певний об’єкт. У даному випадку це мав би бути птах. Але назва фокусує увагу не на об’єкті, а на тлі – тобто дереві, таким чином натякаючи на зміщення ракурсу з об’єкту на тло. Поезії збірки, вочевидь, також вибудовуються за принципом зміщення центру ваги зі звичних речей на їх проекції у свідомості ліричного героя і читача. Вірші Тараса Девдюка здебільшого містять лише натяки, що надаються до різних прочитань, залежно від специфіки сприймання реципієнта. Доволі прозоро натякає на це невеличкий авторський вступ під назвою «Що спонукало мене написати цю книгу»: «Зима, яка розділювала два тисячоліття, тривала вічність... Можливо, вона сама була тисячоліттям між ними... Мені довелося купувати нові шини для мого вишневого «Plymouth Sundance», оскільки їзда на старих в таку вічність ставала небезпечною. На майданчику біля автосалону «Pep Boys» я ледь не наступив на дамську рукавичку, біля якої лежала обручка і папір з моторним маслом. На снігу білий папір губився б, якби в його єство не проникла олива. Хоча ні – папір був пожмаканий, мов чорновик, а будь-який чорновик, як правило, кидається в очі. Дамська ж рукавичка виглядала як незвичайна пташка, яка випала зі звичайного гнізда. Сніг ще був теплим...» Звідки взялися на снігу ці речі? Відповідь може бути різною – від найбанальнішої до найромантичнішої. Але вона ніколи не буде вичерпною. Хіба що ліричному героєві вдалося би зустріти жінку, якій вони належали і про все докладно розпитати. Але чи те насправді потрібне? Кого цікавить життєва конкретика? Значно цікавіше самому спробувати розгадати цей ребус. Так стоїть справа і з поезіями Тараса Девдюка, які не завжди надаються до однозначних прочитань…

От хоча би текст, названий «Зміщення фігур. Народження нової фігури «Колокут»»:

Старий квадрат

не схожий ні на кого

з приватними

опуклими

недугами.

Старий квадрат –

він схожий лиш на Коло

Обстругане.

Бо ти стругала трави кривокутні.

Бо ти крутила щиро коло кухні

якимись золотими зелепугами.

І там, і тут –

суцільний колокут.

Такий собі «геометричний» вірш. Перша асоціація, яка виникає після його прочитання, – «Чорний квадрат» К.Малевича. Абстракціонізм…. Цілковита (?) відсутність змісту чи його абсолютна множинність? Чи має сенс цей вірш, а якщо має – то який? Що це – постмодерна гра? Епатаж? Претензійність? Загадковість, яка не містить під собою нічого конкретного? Однозначно відповісти на це питання навряд чи можливо. У кожного виникне власна асоціація (у частини – роздратування; йдеться про тих, хто звик до поезії відкрито-декларативної, з якої все зрозуміло після першого прочитання). Але частина все ж спробує зінтерпретувати. Тим більше Тарас Девдюк – не єдиний прихильний такого напряму в українській поезії. На мою думку, своєрідним ключиком для прочитання цього тексту може бути символіка фігур, які породжують нову несподівану комбінацію.

Отже – у цій поезії домінують два тематичні образи – квадрат і коло. Кожна з цих фігур має певний діапазон символічних значень. В.Войтович констатує: «Коло – геометрична форма, якій споконвіку надавалося магічного значення. Безпосередньо пов’язана з головними небесними світилами… Коло – символ єдності, цілісності, безкінечності, завершеності». За версією авторки «Енциклопедії символів» Е.Шейніної, «коло – первинний символ єдності і безкінечності. Знак абсолюту і досконалості. Протилежність квадрату (коло являє собою небо на противагу квадрату землі). Рух по колу означає постійне повернення до самого себе». І ще одна цікава деталь: «Коло в розумінні масонів – кінець будь-яких фігур, в ньому міститься таємниця творення». Що дають ці міркування для інтерпретації вірша Тараса Девдюка? Принаймні – вихідний імпульс. Кожен із нас, створених «за образом і подобою Божою», від народження є досконалим, самодостатнім і цілісним – тобто Колом. Пристосовуючись до життя (коло – нестійке, як перекотиполе), втрачаємо цю досконалість. Закорінюючись в життєвий грунт, втрачаємо легкість… Йдучи за пристрастями, втрачаємо первісну чистоту… Стаємо квадратами, які лиш віддалено нагадують обстругане коло – нас ідеальних. Часто не помічаємо цих втрат або віджартовуємося: так ми стаємо стійкішими перед життєвими незгодами. Лиш підходячи до останньої межі – Життя і Смерті, обтяжені «приватними недугами», повертаємося до первісної досконалості (чи ще далі відходимо від неї? – кожному своє…) Знову прагнемо стати колом, звільняючись від життєвих нашарувань і пристрастей… «Колокут» для мене – прагнення духовного синтезу: я (зрілого, обтяженого досвідом) – і Я (досконалого, яке тяжіє до світлої сутності, закладеної десь в глибині душі кожної людини…)

Відразу зауважу, що мова йде про суб’єктивну точку зору, яка жодною мірою не претендує на істинність. (Що є істина? – Це питання і нині залишається відкритим). Це лише одна з можливих інтерпретацій. Правильна чи хибна? Чи варто взагалі так ставити питання? Адже мова йде лише про варіант інтерпретації, а не про аналіз, який претендує на вичерпність і наукову точність. Художній образ за своєю природою складний, багатозначний, а отже потенційно здатний породжувати різні, навіть прямо протилежні інтерпретації, залежні від особистих інтенцій реципієнта. Так, ще Ф.Шеллінг у книзі “Система трансцендентального ідеалізму” твердив: “У мистецькому творі відображається тотожність свідомої і несвідомої діяльності. Однак їх протилежність не безкінечна, і знімається вона без будь-якої участі свободи. Отже, основна особливість твору мистецтва – несвідома безкінечність <синтез природи і свободи>. Художник ніби інстинктивно привносить у свій твір окрім того, що виражене ним з очевидним наміром, певну безкінечність, яку не здатний розкрити повністю жоден кінечний розсудок. Це стосується кожного істинного твору мистецтва; кожен нібито містить безкінечну кількість задумів, допускаючи тим самим безкінечну кількість тлумачень, і при цьому ніколи не можна встановити, чи міститься ця безкінечність в самому художнику чи лише у мистецькому творі як такому”. Про це розмірковували також О.Потебня й А.Горнфельд. Останній, наприклад, твердив: «Розуміти означає вкладати свій смисл, і історія кожного художнього твору – це постійна зміна цих нових смислів, нових розумінь (…) Ми знаємо, що ця необхідна різноманітність інтерпретацій художнього твору безкінечна. Вони змінюють одна одну в історії, борються, сплітаються і  видозмінюють первісний задум поета до невпізнаваності”. Звісно, я не підтримую тезу про цілковиту інтерпретаційну сваволю, лише обстоюю право на суб’єктивне прочитання тексту, особливо важливе, коли мова йде про поезію, що більше тяжіє до герметичності, аніж до прозорості вираженого змісту.

Такі поезії знаходимо і в першому циклі збірки – «Сезон загублених обручок»,  і – особливо – у другому розділі «Зворотня сторона». Ці твори викликають виразні асоціації із поетикою і стилістикою Нью-Йоркської групи (наприклад, сюрреалістичними творами Емми Андієвської)… Для прикладу – поезія «Габаритки. Ренет»:

Риба – палатка, там, де

Риба мече ікру,

Де риба – меч і

Крокодил

Жують журавля.

Мобільний телефон

і троянду

візьми в дорогу,

мов алігатор.

Бо розділю рибу

На пару кавалків

І скажу їй: «Живи!»

Нині Тарас Девдюк мешкає у Чикаго – як здається, географічний чинник також відіграє певну роль, зумовлюючи синтез різних культурних традицій. Частина поезій збірки відверто герметичні, не надаються до прямолінійного прочитання. Смисли не лежать не на поверхні, тож розшифровування змісту за допомогою раціо стає все складнішим, і – часто – безплідним. Як їх читати і розуміти? Тут пригадується самохарактеристика Юрія Тарнавського, який писав, що його “метафори часто пронизують так глибоко в семантику слів, що їх не можна розуміти, тільки треба їм позволити викликати реакції у собі, себто позволити, щоб виникнули ті асоціації, яких семантична конструкція метафори читача викличе, отже, метафору, яка не сприймається раціональним розумом”. Такий спосіб писання Ю.Тарнавський назвав літеральним, тобто дослівним. Так само до окремих поезій Тараса Девдюка не слід підходити з відмичкою розуму, варто лиш дозволити їм викликати певні асоціативні ряди. Як-от у випадку з поезією «Копійки»:

Перший півмісяць:

ковбой підйом-переворотом

у скачках на своєму коні

другий півмісяць:

         свобода жінки

         німо листя підпалює

         німо змій понесе…

Особисто мені ці два півмісяці нагадують один з найдавніших філософських символів – Інь і Ян. Ці архетипи мають вище сакральне значення: Ян – біле, зовнішнє, небесне, добре, співвідноситься з небом, сонцем, теплом, чоловічим началом (ковбой на коні); Інь – його протилежність: чорне, внутрішнє, земне, зле, символ жіночого начала (жінка, яка листя підпалює)… Маєте інші асоціації? Будь ласка. Можна міркувати, чому автор вибрав саме такий заголовок – «Копійки». Або ж звернути увагу на образ змія в останньому рядку і провести паралель з біблійною символікою...

Але це лише один смисловий і формальний пласт збірки Тараса Девдюка. Є ще інші… З підзаголовку дізнаємося, що автор присвятив її своєму поколінню. Яке це покоління? Відповідь на вказане питання дає нам ще один «ключ розуміння». З короткої біографічної довідки дізнаємося, що Тарас Девдюк народився 1969 року в Магадані, закінчив Косівську середню школу та Львівський державний університет імені Івана Франка. Отже, він належить до тієї генерації, яка в дитинстві ще встигла стати жовтенятами - піонерами – комсомольцями... Кому обридли політінформації... Хто знає, що таке примус і хто такі стукачі... Покоління, яке зазнало тиску тоталітарно-виховної системи, що протягом 70 років домінувала на теренах нашої "необъятной родины"… Яке мало всі шанси стати зредукованими "homo soveticus" – громадянами країни, де лише в піснях "вольно дышит человек", а насправді придушуються будь-які зародки вільнодумства… Згадки про "підсерповану державу" знаходимо в одній з ліричних мініатюр Тараса Девдюка. На перший погляд, окремі його вірші (на противагу до "абстрактних") прості і невибагливі... Але за позірною простотою криється глибша символіка, підтекст, який має уловити і зрозуміти читач. "Підсерпована держава" – символ тоталітарного тиску на особистість. Ширма – знак приховування реального стану речей і показухи (у рік найбільших репресій Сталін цинічно зауважив: "Жити стало краще, жити стало веселіше"...) Але завжди є в суспільстві ті "нелукаві", хто володіє надто гострим зором і вміє прозирати за ширму... Ті – чий шлях проти течії, вниз, до загибелі. Для кого це прийнятніше, ніж тваринне животіння чи підленький конформізм.

Разом з тим це покоління щасливо уникло репресій і переслідувань, оминуло небезпеку совкізму. Покоління, яке прийшло в літературу на хвилі здобуття Україною незалежності і завдяки цьому не зазнало нівеляційно-зрівнялівського впливу соцреалізму. Покоління, яке обрало свободу... І розгубилося в умовах дискредитації всіх цінностей... В умовах недоринкової недоекономіки 90-х і недопатріотичної недополітики 2000 

Одні – скурвилися.

другі – спилися.

треті – з’їхали.

четверті – виїхали.

п’яті – змирилися.

шості – не в’їхали.

Втрачене покоління? Точніше сказати – покоління розгублених, які болісно шукають свій Шлях... Чи не тому більшість поезій збірки можемо умовно назвати "екзистенційними". Асоціативний ряд поезій цього циклу пов’язаний з різними станами людини у світі – хаотичному, абсурдному, ворожому... Найпоказовішою тут є поезія "Скажи". Винесене у заголовок поняття актуалізує болісне питання ліричного героя, який шукає і не знаходить відповіді. Це підкреслене завдяки специфічній віршовій композиції – обрамленню: риторичне питання «Довіритись кому?» повторюється на початку і наприкінці (підкреслюючи його нерозв’язність)... На перший погляд, маємо зразок інтимної лірики. На це, зокрема, натякають окремі деталі і фрази: "не всіх порядних дам віднайдено обручки", "ще дихає теплом камінчик від каблучки", "і напис залиши на тій поляні білій: її, її, її..." Отже, йдеться про біль розлуки і розчарування? Навряд чи варто так звужувати інтерпретаційне поле... Ця поезія нагадує мені картини імпресіоністів – з розмитістю контурів і неконкретністю деталей, що породжують різні тлумачення. Однозначно витлумаченим може бути хіба-що загальний настрій твору – туга, меланхолія людини, яка почувається самотньою і розчарованою: «Не шкода ні за ким». Вагомий художній образ у цьому тексті – сніги, які "падуть тяжким на тишу".. Сніг викликає різні асоціації в різних контекстах: може бути то урочистим (перший сніг як причастя), то святково-веселим (асоціюючись з новим роком і новими надіями)… В елегійному контексті поезії Т.Девдюка він асоціюється з завмиранням душі. Цей настрій поглиблюється завдяки ще одній деталі: на білому снігу ліричний герой залишає напис, але його "вітер підхопив і відірвав від букв"... Стираються слова… Стираються почуття.. Все минає… Залишається незмінною тільки біла пустеля – урочиста і холодна – світ, в якому ми живемо, шукаючи любові, тепла і розуміння. І не знаходячи нічого... 

Світ ліричного героя –  це світ втрат і розлук:

Миші залишають кораблі.

Листя залишає дерева.

Люди залишають батьківщини.

(Самотні залишають самотніх).

Хтось залишає сторінки моєї книги.

Я не повертаюся.

Всі залишають – і не залишаються. Відходячи: хто на чужину, хто у небуття... Самотність ліричного героя зумовлена не лише онтологічною самотністю людини в абсурдному світі. Додатковим чинником, що стимулює загострення екзистенційної туги і відчуженості, є еміграція. Тарас Девдюк належить до того покоління, яке після падіння т.зв. "залізної завіси" отримало можливість побачити інший світ: таврований епітетами "буржуазний", "імперіалістичний", "загниваючий", "ворожий"... Але ж такий привабливий – світ, з якого до "підсерпованої держави" контрабандою потрапляли джинси і джаз, жувальні гумки і пісні "Бітлз", "Кока-кола" і рок... Міф про кровожерного дядечка Сема – і міф про суспільство, де кожен має шанс стати мільйонером... Покоління, яке зрозуміло оманливість і тоталітарного образу капіталістичного "антисвіту", і привабливих картинок споживацького раю... Покоління, яке втратило ілюзії, адже відносна матеріальна стабільність – це не все, що потрібне людині, аби почуватися комфортно. Чужий світ, де посилюються відчуття самотності, відчуженості, безсенсовості індивідуальної екзистенції.

Характерна образна система поезії. Перший тематичний образ "миші залишають кораблі", окреслюючи синдром втечі, натякає на тих, хто з СРСР – цього корабля, який, тонучи, загрожував потягнути на дно десятки - сотні тисяч людських доль... Хтось виборсався, хтось, покірно склавши руки, пішов на дно, хтось виїхав у пошуках кращої долі. Одні – маючи свідомий намір, інші – як листя на вітрі ("листя залишає дерева") – довірилися долі і були віднесені на чужину. "Самотні залишають самотніх" – ось афористична формула існування людини у світі. Відчуження отруює стосунки закоханих. Час стирає приязнь. Девальвується дружба. Від нас колишніх/справжніх залишається хіба що дитячий спогад –

Колись в дитинстві вони сиділи над ставом

і дихали на одну кулю

разом і водночас.

і щоб один не перекотив другого –

дивилися у воду

і зв’язали один одному

черевики докупи

різними шнурівками...

І ностальгія за батьківщиною. У поезіях Т.Девдюка виразно окреслене протиставлення двох світів – там і тут, України й Америки. Причому «тут» (Америку) поет не ідеалізує. Це прагматичний світ, де є все для комфорту, де панує культ споживацтва, але немає справжнього життя: «Тут життя – не бути на виду:/ Побудувати хату для онуків,/ Посіяти горіхів у саду». Натомість Україна залишається в серці, відлунюючи час від часу болісними згадками. І питання: «Що там робити?» – вже не видається риторичним, адже так потрібно, так природно «любов до краю навернути крізь/ занедбані пропорції розлуки». З плином часу ліричний герой все виразніше розуміє:

Не розміняти світу на світи,

Не розміняти перла на перуки.

В палких серцях любити і знайти,

А решта – то приречене на муки…

Але це лиш фрагмент. Зразків пафосної патріотичної лірики у збірці Тараса Девдюка немає. Чому? Бо автор належить до покоління, яке знизує плечима від самого цього словосполучення, яке набило оскому за радянського часу. У нього маємо щемливі спогади, щире вболівання про Україну… Але його символ патріотизму – не сумнозвісна "Родіна-мать", не нудна постать із прапором в руках (колір у нашій ситуації, на жаль, не має значення, адже це всього-на-всього зручний камуфляж), а елегантна панночка з тату – ініціалом батьківщині – на ніжці. Вона могла би зачаровувати представників протилежної статі, але має інше кредо: "Та ти, як та американка, – ти патріотка, не коханка!"

Легка іронія, грайливість стає маскою ліричного героя, даруючи ілюзію забуття. Але це всього лиш ілюзія. Людина не може постійного перебувати «на межі», зависаючи над екзистенційною безоднею. Людина потребує сенсу і сталості. Чи не єдиним порятунком є у цій ситуації любов. Лиш вона підтримує і надихає, лиш вона зменшує відчуття безсенсовості і дарує забуття. Ще одною вагомою складовою збірки Тараса Девдюка є інтимна лірика – то грайлива, то сумна – як і належить людині, яка вже має певний життєвий досвід. Ці вірші дуже різні за своєю тональністю. Є тут зразки еротичної лірики, наприклад, поезія «Білий гриб», що вибудовується ненатуралістично – з грайливих натяків і промовистих деталей (до того ж має характерне графічне оформлення). Є болісні роздуми над несумісністю Його і Її чи невмінням любити. Частіше ці поезії відображають якийсь хвилевий настрій ліричного героя. Так, наприклад, у вірші "Спитай у поштаря" розірвано-заклеєний лист (характерне порівняння цього образу зі "скрипучою каруселлю") позначає ситуацію розриву, підкреслюючи вагання ліричного героя – припинити стосунки чи нехай вони ще тривають, не зважаючи на те, що любов "не варта поцілунку". Є – на противагу до цього – сповнена щирою закоханості мініатюра «Зачинив тебе у фортеці щастя»:

зачинив тебе у фортеці щастя

ось в’язка ключів

візьми і знайди потрібний

тому що всі двері відчинені

мила!

Лірична героїня інтимних поезій Тараса Девдюка – багатолика. Це може бути легковажна панянка, яка відмовляє героєві («Дівчинко, лицемірство твоє меж не знає») або випадкова незнайомка... Цілісного портрету немає – лиш окремі фрагменти зовнішності: зачіска («Вам до лиця ця зачіска і кіска. / Повірте, для такої голови/ не пасувала б інша, шовіністська…»), очі: "Колись / я порівнював твої очі/ з розколеною навпіл/ смерекою" (це несподіване порівняння викликає асоціації з глибинною роздвоєністю особистості, відлунює трагедійним). Інколи запам’ятовуються деталі-речі. Так, наприклад, поезія «Жінка» розгортається перед читачем як нагромадження асоціативних зв’язків, вихідним моментом яких є звичайнісінький жіночий шалик.

Інколи в безмовну інтимну бесіду двох втручається третій – чужий, ворожий, викликаючи мимовільні ревнощі, як-от у поезії «Вагу і вік в очах втаїти» – той «бринзак», який «твоє волосся поправляє», «колюче треться до грудей», чиє почуття «розволочиться за день і буде тобі десь глибоко…» Третій присутній і в поезії «Від-дай-те-ся!»:

Від-дай-те-ся!

Віддалися?! Кому?!

Віддалено зюрчить-звучить

Ваш голос.

Отому дурневі, який обтяв Ваш волос?

Чи тому, хто тим волосом

Пітьму

Підперезав?

Ліричний герой шукає прихильності, розуміння, тепла і любові… Зустрічає жінок… Захоплюється ними… Розчаровується / розчаровує… Втрачає… Але він – не Донжуан і не Казанова. Його колекція – це не колекція жіночих тіл, а колекція вражень. Ці жінки належали йому – як мрія, як раптовий спалах уяви, як відблиск Її – Вічної жінки –

Яка б змогла колекціонувати

Мої наступні дні,

Мов орнаменти клавесинів

Усіх часів, усіх народів…

Коли б усе починалося

Без її відома,

А закінчувалося з її благословення...

         Тієї, про яку – єдину - він може сказати:

Ти в мене верх.

Ти в мене низ.

Ти в мене перша

І

Перша.

Тієї, що вбирає прикмети всіх знаних і незнаних жінок: «Рис твоїх рис,/ Зібраний по крупах/ Інших жінок./ У жмені/ Жму». Вічна жінка уособлює мрію, яку ліричний герой шукає в оточуючих. Вона – як fata morgana, як міраж, такий бажаний, такий недосяжний –

Ким живе ота пишна дівчина

На варатику твоїх мрій?

Нецілована,

А вже він-

Ча-

На.

Недоторкана –

Каже:

«Мій!»

Поет презентує увазі читача цікаві приклади звукопису (наприклад, у поезіях «Зміщення фігур», «Вагу і вік в очах втаїти»), експерименти з графічним оформленням («Білий гриб», «О віталії..», «Щоб чули», «Пугач», «Я будую»). Низка його творів має виразне пісенне звучання: «Тут, в дантаун», «Я бачу за тебе твої сни», «Повітря без рими», «Не питайте «Чо»», «Дівчині НЛО» та ін.

Поезія Тараса Девдюка – різноманітна, багатолика, поліфонічна. Вона нагадує дзеркало, в якому можна побачити… автора… ліричного героя… деталі оточуючого світу… але частіше в цьому дзеркалі відображається той, хто дивиться, – тобто читач. Збірка «Дерево навколо птаха» відкриється для кожного якоюсь новою гранню пізнання світу і себе самого.