Інша справа, коли йдеться про авторів, які емігрували за кордон і продовжують там писати. Про існування наймолодшої літературної групи письменників-емігрантів український читач дізнався завдяки функціонуванню інтернет-ресурсу «Захід-Схід», який періодично вміщує творчі доробки тих, хто вже кілька років поспіль мешкає за межами України. Так було відкрито кілька цікавих імен, серед яких і самі організатори проекту – Дана Рудик, Тетяна Мельник та Оксана Лущевська. Проте, їхня творча діяльність не обмежується лише електронним культурним простором. Незабаром літературна агенція «Піраміда» презентуватиме книжковий проект «АЗ, два, три...дванадцять – лист у пляшці», авторами ідеї, укладачами та натхненниками якого стали Марія Шунь та Василь Габор. Антологія містить поетичні добірки дванадцяти авторів, що мешкають у США, Німеччині, Польщі, Чехії, Латвії, Англії, Ізраїлю, серед яких Оксана Луцишина (Флорида,США), Оксана Максимчук (Чикаґо,США), Марія Шунь (Нью-Йорк, США), Тарас Девдюк (Чикаґо, США), Василь Махно (Нью-Йорк, США),Оксана Лущевська (Пітсбург, США), Дана Рудик (Варшава, Польща), Тетяна Мельник (Бонн,Німеччина), Вікторія Їхова (Прага, Чехія), Володимир Олейко (Лондон, Англія), Анна Хромова (Ізраїль) та Юрій Садловський (Рига, Латвія). Цікавою є концепція антології, оскільки окрім віршів, вона вміщує есеї авторів про міста, в яких вони мешкають. У передмові до книги, Дана Рудик зазначає, що «В епоху каравел, фрегатів та ґаліонів потерпілі від катастроф моряки, рибалки й флібуст’єри, яких хвилі викидали на береги безлюдних островів, писали листи з описом того, що і де їх спіткало та воланням про допомогу. Потім вкладали ці листи у міцно закупорені пляшки й закидали у море – у досить таки примарній надії, що вони допливуть до рідних берегів і принесуть благословенне спасіння... Ця книга – це своєрідний лист у пляшці. Щоправда, у ньому зовсім немає нарікань чи благань про допомогу. Це послання зовсім іншого штибу. Це, швидше за все, просто епістола – від нас усіх разом узятих і кожного зокрема. Мовляв, у нас все гаразд, ми вижили-прижилися-пустили коріння. Ми загалом не змінились. Лише до наших знань-досвіду-світогляду додались нові риси-грані-категорії-інтерференції... Наше майбутнє виростає не лише з нашого минулого, але й з нашого сьогодення. Ми – самодостатні, ми нічого у нікого не просимо. Ця антологія – це наше послання. Послання лише до тих адресатів, кому ми насправді цікаві та небайдужі. Ми – це аз, два, три, чотири...Дванадцять.».

Вітаємо спробу укладачів Марії Шунь та Василя Габора зібрати під однією обкладинкою таких різних, але самодостатніх авторів і пропонуємо кілька віршів, які увійдуть до майбутньої книжки.

Марія ШУНЬ

 

ҐМАХ  ТАЙМ—ВОРНЕР  КЕЙБЛ.

 

 

Тут

      сер  Елтон  Джон—пісняр

розчиняється

       instant  coffee

 

у  золотому  човнику

африканського  халата-надгробка

із  трикутними  оками,

 

а    

      фіолетова  скрипка

із  обопільними --

      верхнім  та  нижнім

      входами --

голосить  свою

прощавальну  троянду

       й о м у –

bye, beautiful  rose ...

 

На  Тайм-Ворнер  Кейбл,

куди  він  заніс

усе  досьє

        своєї

                високо-британської  плоті

із  зебровим  грифом –

                 w e l l c o m e –

і  припечатав  її

         кавовим  Старбаксом .

 

Сер  Елтон  Джон

в  африканському  золотому  халаті

        та  памперсі,

із  слоновою  кісткою

        в  вусі,

набирає  себе

на  цифрову  скрипку, 

смичком  сплачуючи

        кожен  ґудзик

золото-кавовий

        свого  утвердження

у  телефоні

         скрипки  і  форте-

         -п’яно – з  вершечка

ґейської  піраміди .

 

Кожен  пропускає

сера  Елтона  Джона—співця

через  верхній  та  нижній

        обопільні  входи

дволикої  скрипки

         із  фіолету

у  звилини  своїх  перцепцій,

         котрі

відповідальні

за  ту  півкулю  музики,

         що  від  якогось  часу

         зветься афро-єва

         із  її  величними

                 стільниковими   дійками...

 

Кожен  жує  поетичні  чіпси

під  молоко  габаритної  єви,

        що  майже  як

                Монсеррат Кабальє,

сер  Елтон  Джон  --  п о б и в а х у

епо-ґейний  зірковий  парад-врожай,

папарацця-брацця  беруть  його  цифрові  лики

         у  райдужні  свої  пригоршні, і  тануть, як  афро-цукерка , на  помостах  Тайм-Ворнер  Кейбл,

                 танцюючи  під  нього ...

 

 

Оксана МАКСИМЧУК

 

 

Леді Чікаґо

 

Зона заходу. Території ірокеза

завойовано. Озеро, а не ерос -

принцип організації. Під паволокою топос.

Навколо небесно сало. У салі прорізь.

 

Якщо Мічіґан замерзне, можна куди? В Канаду?

Загальмовуючи між Ло та Адою,

знаю: Далі не можна.

Нижче - Графство Дверей, вище - Царство Боже.

Обидва зачинені на колодку.

 

В Арт Iнституті лисого спаніарда більше Ротко.

Хто біліший - не бентежить гордого іллінойця.

На островах огніздитися, сісти йому на яйця,

жодному європейцю не вдасться.

 

Мічіґан Авеню, брильянтова ріка.

Кутюр від Коко, Вікторія на каблуках

лабутінових мають секрет, та той

схований за мережаною каймою.

 

Ми на сьомому небі, відколи Міленіум Парк

коронується Хмарою. Ще не Нью Йорк,

але голови відкидаючи під дзеркальною аркою,

хтось, дивись, увійде некультурно в шок

войєриста, туриста чи арт-аматора.

 

А колись Чікаґо горіло до билини, до тла.

Чи не діва Годіва то їхала ним? Грива її вогняна

сплутувала будинки, дерева, людей, тварин,

перетворюючися у дим, розчиняючися із ним? 

 

У вцілілу від ватри башту ходжу тепер до театру,

дивлюся Рассінівську Федру, у фойє залишаю хутро,

таємно бажаю влитися у світову культуру,

хоч, як греки колись, все гадаю на нутрощах.

Блефую лише над картами.

 

 

Оксана  ЛУЦИШИНА

 

 

WINTERBERRY

 

Winterberry – що це? Слово, схоже на пташку,

Не може ж то справді бути ягода. Пахне, мов новорічне.

Потім я ще довго слухатиму розлогу свічку,

Її пахучий гнотик, вмощений у гнізді із воску. 

 

Winterberry – це коли тебе більше не буде,

Десь будеш, а біля мене більше не будеш.

На Рідзво у Самборі колись варили пісний борщ,

Закликали у сіни замерзлих колядників.

 

У руки заходять зашпори, гримають вхідні двері,

Здригається їхнє скло, холодніше за кригу.

За склом – вогні, вогники, вплетені у волосся,

На склі – дихання, подих, розпливчата біла пташка.  

 

***

 

Я – афінянка, і у світі поменшало любові,

Чи, може, комусь вона додалася?

Сьогодні вві сні я квапилась на похорон

Бабусі, котра померла ще у дев’яносто восьмому.

 

Ми із сестрою так і не навчилися

Пекти її знаменитий сирник: не стало хисту.

А тепер сестра не має часу, а я – афінянка,

Хто знає, чи вони вміють давати раду із тістом.

 

Тісто, як тіло, прилягає щільними шматками,

Відламаєш кусень – поки живе, приклеїш

В іншому місці.

  (Комусь вона додалася).

 

Спадок і світ – це дві найкрихкіші речі. 


На фото: Марія Шунь