Re: цензії

14.10.2021|Богдан Смоляк
Із книг неразових
08.10.2021|Надія Гаврилюк
Звук, що торкається серця
07.10.2021|Богдан Дячишин, Львів
Світло розуму любові
05.10.2021|Валентина Семеняк, письменниця
Коли ангел із зоряним крилом, тоді у серці - сонце
03.10.2021|Роман Ткаченко, Київ
Quo vadis?
"Доторки до первісної правди слів"
02.10.2021|Ірина Фотуйма
Кого слухатися Адамові?
01.10.2021|Михайло Жайворон
Емоційно предивні історії по-павлюківськи
Старші та молодші
30.09.2021|Богдан Мельничук, Ігор Фарина
Тепле проміння бентежного слова

Re:цензії

01.04.2011|07:17|Ігор Котик

«Хрест» і спокута Ірванця

Олександр Ірванець. Мій хрест. – Харків: Фоліо, 2010.

Загальновідомо, що література і зокрема поезія є органічним виявом глибинного зв’язку письменника зі своїм народом. Письменник порушує у своїх творах ті проблеми, які хвилюють душу суспільства ,емоційний стан народу відображається в художній творчості. Словом, який народ – така і література. Або яка література – такий і народ. Як гарно і гармонійно все влаштовано!

Якщо говорити конкретніше, про народ український, то слід неодмінно відзначити, що наш народ працьовитий (недаремно ж серед найбільш заможних людей Східної Європи так багацько наших, гречкосіїв!), добрий (чи українці колись когось ображали? попросить сусід продовжити перебування своїх військових формувань на нашій території – буд ласка, на 25 років і нема базару!). А ще в українців дуже гарна мова – життя духовного основа – м’яка, милозвучна: голосний-приголосний-голосний-приголосний. Ну і звичайно ж – український народ дуже розумний. Освічений, що там казати! Адже на чолі держави стоїть Сам Проффесор, міністром освіти і науки є людина, яка заперечує факт існування української нації, а історію України пишуть під диктовку Москви.

А до чого я це все проваджу? Не можна ж ота квідразу, ні сіло, ні впало, та й вчепитися до Самої Поезії. Треба ж бути тактовним, логічним і послідовним. Ввести читача в контекст, як це завжди роблять мудрі люди – ті, що пишуть підручники з історії літератури.

Олександр Ірванець, справжній син свого народу, не належить до тих легковажних богемістів, котрі творять мистецтво заради мистецтва. Він не з тих, хто може собі дозволити стояти осторонь суспільно-політичної ситуації в країні. Його високе поетичне слово майже ніколи не збивалося на верліброві манівці, а відзначалося викшталтуваністю форми, ідейною спрямованістю і пісенною мелодійністю. Чимало своїх натхненнопоетичних рядків він присвятив звеличенню любові до рідної землі, до свого народу, до правлячої еліти, мови та валюти. Кандидат філологічних наук Сергій Вікторович Жадан так визначив місце Олександра Васильовича в історії пореволюційної поезії: «Олександр Ірванець на довгі часи увійшов до серця народного, до помислу людського, високо зійшовши на Говерлу української поезії як один із найкращих поетів співучої Ірпіньщини останнього десятиріччя». Поезія Ірванця відображає найбільш суттєві, загальнолюдські цінності, ціни яким, звісно, немає. Бо хіба можна визначити, скажімо, ціну любові? Тож не дивно, що така поезія легко запам’ятовується, вона мовби ілюструє геніальне літературознавче прозріння: «вірш – це текст, який сприймається як мовлення особливої ваги, розраховане на запам’ятовування чи повтор». За кількістю творів, розрахованих наз апам’ятовування чи повтор, Ірванець може позмагатися з будь-ким із стовпів сучасної поезії. У його книжці «Мій хрест», виданій 2010 року, небагато нових текстів, але то не біда, бо двадцятилітні вірші цього автора залишаються, як і раніше, актуальними, молодими і навіть модними (наскільки може бути сучасна поезія модною). І це попри те, що Ірванець насичує свої тексти прізвищами не завжди видатних особистостей та подіями, які мають властивість вивітрюватися з людської пам’яті. Проблеми українського суспільства, одначе, залишаються тими самими: наш народ не годен побудувати міцну державу; як націями кволі й аморфні; ми занадто надіємось на когось, хто нам допоможе; процес видавлювання з себе раба триватиме стільки, скільки нам призначено жити і т.д. Звичайно, Ірванець не подає цих тез так прямо і з поетичного погляду безпорадно, як це звідси починаючи і до кінця статті робитиму я, – він цурається прямолінійних, риторичних фраз (хоча не завжди), яких в часи побудови соціалізму було хоч греблі гати і мости дружби народів зводи (до речі, та риторичність значною мірою стосується і літератури дисидентської).

Як каже автор про себе самого в одному з текстів, він – «не борець, не трибун, не оратор».Трибунів та ораторів у нас і без нього вистачає, а він – провокатор, той, хто збиває з пантелику, змушує сміятися з себе самих. Людмила Таран зазначала: «…Вінце уміє – довести до абсурду деякі «ідеї», «крилаті вирази», які донедавна ще вважалися священними й непорушними, – аби показати їхню неспроможність, сміховинність, а то й навіть небезпечність». Цей дух нашого часу (що ж то за розмова про поезію без патетики!), етап переоцінки цінностей творчість Ірванця передає з-поміж поетичних текстів останніх 20–25 років чи не найточніше. Легко прочитуваної документальної основи, яка в його текстах теж присутня, було б недосить – важливіше, якими є теми, мотиви творів, спосіб викладу. Один з таких наскрізних мотивів – це поєднання пострадянських стереотипів мислення з відчуттям ейфорії від безмежної свободи. Ще одна важлива тема – явище, яке можна назвати суспільною мімікрією, коли патріотичними гаслами маскується прагнення особистої вигоди. Це теми, які сьогодні очевидні для кожного менш-більш свідомого громадянина нашої країни, але поети, схоже, вважають їх для себе нецікавими. Ірванець ці теми не просто порушує, а висвітлює з надзвичайним поетичним вогником (не скажу, що завжди, але незрідка).

Ось “трудящі колгоспу «Шлях Ілліча» (закреслено) «Шлях Ільковича»” пишуть колективного листа до прем’єр-міністра Канади та генерал-губернатора провінції Квебек, у якому висловлюють глибоку стурбованість з приводу наявності у цій провінції певних сепаратистських настроїв та обіцяють цілим селом переїхати за океан для залагодження ситуації («Відкритий лист…»). Вони величають Канаду не інакше як ненькою, причому вживають на її адресу перенесене з української традиції означення «многостраждальна». У їхній патріотичній риториці помітно рудименти совєтчини – це і колгосп, і його вже закреслена назва, і субстантивований іменник “трудящі” в підзаголовку вірша, і сам жанр колективного листа, і мотив солідарності цих самих трудящих, і російська лексема «надо».

Не менш пристрасну любов оспівано у широковідомому вірші Ірванця «Любіть!». Та якщо у «Відкритомулисті…» поет зобразив почуття українських трудящих до неньки-Канади, то вцьому закличному творі йдеться про почуття до багатьох штатів США. Вірш«Любіть!» перегукується з Сосюриним «Любіть Україну!», а що в Ірванцевомутексті про Україну і згадки немає, то його було потрактовано деякимиконсервативно налаштованими читачами як пародію на класика. Насправді це непародія, оскільки Ірванець не висміює Сосюру, а лише переспівує, грається зпрототекстом. Можна сказати, що сенс цього твору – між інтертекстуальнимполюсом вірша «Любіть Україну!» й контекстуальним полюсом еміграційного буму. До речі, обидва Ірванцеві вірші – «Відкритий лист…» і «Любіть!» – були написані через кілька місяців після проголошення незалежності України, коли процес масової еміграції тільки-но починався.

Одна з Ірванцевих фішок суспільно-політичної лірики – це заниження традиційного поважного, урочистого тону такої лірики через ін’єкцію в неї мотиву плоті, статевих зносин. Відомо, що рядок, який у збірці «Мій хрест» подано як «коханий любитине стане тебе» в деяких інших публікаціях (напр., в антології «Українські літературні школи та групи») існує з дієсловом «встане». У не менш пафосному вірші «Ода гривні» є двозначний рядок «Ще ж вона і в обіг не ходила!».Сексуальні алюзії помітно і в інших творах на громадянську тематику – «Турбація мас», «Eine kleine Nachtmusik», «Політично-еротична пісня про Тузлу», а також у вірші «Старий поет – молодій поетці». У «Травневій баладі» традиційні Ірванцеві учасники тематичного єднання – Eros і Patria – міняються місцями: громадянська тема тут на задньому плані. Посилаючись на слова самого поета, С.В.Жадан у післямові до збірки твердить, що «вкладаючи в уста Раї [головної героїні «Травневої балади». – І.К.] всю свою любов і ніжність, автор ніби хоче підкреслити своє пристрасне й наповнене непогамовною жагою почуття любові до Батьківщини».

Непогамовна жага до контамінації, до поєднання протилежностей є одним із творчих рушіїв Підскарбія «Бу-Ба-Бу». У «Вірші до рідної мови», написаному ніби в цілком неонародницькому стилі для виголошування в районному будинку культури чи Спілці письменників, можна знайти цілий букет пейоративної лексики, якщо б трохи попересувати межі слів. (Гра з пересуванням складів закладена і в інших поезіях: «Турбація мас», «1996», «Eine kleine Nachtmusik».) Вірш «Великоднє-2005» написаний з нагоди дивовижного календарного збігу, коли українська людність святкувала найбільше християнське свято – Великдень – вкупі з великим святом комуністичним – Днем солідарності трудящих:

…Несе хтось з церкви крашанки червоні,

А хтось несе червоні прапори.

 

… Христос воскрес! Пролетарі єднаються!

Серця і яйця б’ються в унісон!..

Виявом стилістичної контамінації є інтертекстуальність низки віршів Ірванця, які перегукуються з творами Данте, Шевченка, Чехова, Симоненка, з народними піснями. Лексика Ірванця нерідко містить в собі елементи суржику, а вірш «Інфінітив» написаний макаронічною мовою і передає комунікативний розлад, безпорадність людства.

 Але головна контамінація всієї Ірванцевої творчості – це поєднання комічного і трагічного. Звичайно, ми любимо його більше за комічні тексти. За ними трагічне начало поезії Ірванця якось губиться. Але воно є. Збірка «Мій хрест» засвідчує його назвою, заголовним віршем, віршем, що відкриває книжку – «Художник», і ще з десятком творів, в яких, хоч би як нам того не хотілося, нема з чого сміятися: «Пейзаж з вікна казарми», «Переночуй мене, вишневий саде…», «Юркові, самому собі й Вікторові саме в такій послідовності», «З циклу “Midlife Crisis”», вже згадуваний «Інфінітив», «2009», «Це навіть вже не мрія, а мана…», «Вже літня ніч допита доостанку…», «Багатообіцяюча пісенька», «5 000 000 ковтають ранкові бульйони…» тощо. Ці твори не дають мені змоги завершити свою статтю таким бадьорим тоном, яким я її розпочинав. Вони – про невблаганне й незворотне наближення старості і смерті, про неуникність випробувань, які – кожному інакші – посилає доля, про людську мізерність. Сатира й іронія як такі мають у собі деяку зверхність, позу. Ірванець – завдяки сумовитим, ностальгійним, трагічним текстам – немов би спокутує свій сатиричний талант. Поет, який визнав, що він – ніхто (вірш «5 000 000 ковтають ранкові бульйони…»), має значно більше прав на сатирично-іронічне ставлення до світу, ніж той, хто вважає себе великим цабе.

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить   спільно із видавничим домом « Most Publishing » , видавництвом  «Грані-Т»,  магазином   «Читайка », літературним конкурсом "Коронація слова"   та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».

УМОВИ КОНКУРСУ



Додаткові матеріали

20.03.2011|15:37|Події
Олександр Ірванець вирушає у турне
06.01.2011|07:25|Події
Обличчя і події літературної України-2010. ФОТО
23.06.2010|14:37|Події
Олександр Ірванець презентуватиме книгу на Мистецькій Платформі
23.10.2010|18:07|Новинки
Олександр Ірванець. «Хвороба Лібенкрафта»
30.06.2010|13:07|Новинки
Олександр Ірванець. «Рівне/Ровно»
23.06.2010|13:06|Новинки
Олександр Ірванець «Загальний аналіз»
19.06.2010|19:19|Події
Олександр Ірванець. Іронічне. АУДІО
PRO Ірванця
Лірично-сатиричний Ірванець
Олександр Ірванець: «Виїхати з України – означає визнати свою поразку»
Олександр Ірванець від А до Я
Олександр Ірванець. А калина — не верба
Олександр Ірванець: Вуса в глибині душі
Олександр Ірванець: «Стой, хто ідьот?». Кілька слів про країну Вахтерію
Олександр Ірванець: «Після БуБаБу в українській поезії стало можливим писати все»
Ірванець Олександр
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери