У те, що Сашку Ірванцеві (хто знає письменника, той не сприйме це за фамільярність) 24 січня виповнюється 50 років — не віриться нікому, а надто тим, хто з ним приятелює, співпрацює чи стикається по роботі. У фляжці коньяк або ароматна настоянка, у кишені люлька з вишневим тютюном, на шиї елегантний шалик, а на язиці — пара свіжих політичних дотепів власного виробництва: це джентльменський набір поета, драматурга, прозаїка, перекладача Олександра Ірванця, свято, яке завжди з ним. Від його коротких «набігів» у редакцію завжди залишається не тільки приємний тютюново–вишневий аромат, а й відчуття змістовного спілкування, артистично оформленого під легкий «трьоп». Він узагалі вміє «упакувати» будь–який біль і сум в іронічну обгортку і говорити про серйозне в масці блазня. Мені навіть здається, що єдина фобія Ірванця — пафос і патетика.За освітою він учитель (Дубенське педучилище) і письменник (Московський літінститут), у літературі має «прізвисько» «Підскарбій Бу–Ба–Бу» (хоча Юрій Андрухович, Віктор Неборак і Олександр Ірванець неодноразово заявляли, що засноване в 1985 році літоб’єднання «Бу–Ба–Бу» — факт історичний, як кажуть, «пєрвоє слово дороже второго»), його «Любіть Оклахому» або «Вірш до рідної мови» — ну класика ж, його п’єси ставлять у кількох країнах, а здобутки в прозі — три антиутопії. Та що там, за один тільки ментальний паліндром «І що сало — ласощі» йому можна давати Шевченківську премію. Словом, Ірванець — багатовекторний, як наша зовнішня політика, але на відміну від неї — чесний, перед собою, читачами і друзями. Свого внутрішнього кодексу честі він ніколи не порушує. І за це його не можна не поважати і треба любити. До речі, про любов. Сьогодні про любов, Ірванця і філософію життя ми говоримо з його дружиною Оксаною Цюпою — жінкою творчою, гостроязикою і справжньою. (Поки Ірванець готувався до ювілею, Оксана 18 січня в музеї гетьманства відкрила свою виставку ляльок — вони характерні, щирі й українські, як і їхня авторка). «Ми познайомилися в... лісі»

— Оксано, коли ви познайомилися з Олександром Ірванцем, ким він тоді був?

— Ми з ним познайомилися 4 листопада 1992 року... в лісі. У той момент він для мне був ніким. Я працювала на кіностудії Довженка, а вони з Цибульком були у будинку творчості в Ірпені. Електричка — тоді все погано ходило, світило і так далі — з Ірпеня доїхала до Біличів, і машиніст по селектору сказав: перекур 40 хвилин. А там пішки до автобуса хвилин 20, то я вирішила не чекати, але дорогу через ліс знала приблизно. Як потім з´ясувалось, Цибулько з Ірванцем теж вирішили не чекати, теж пішли через ліс і теж дороги не знали. І всі люди якось розсіюються, а ці двоє — такі Пат і Паташонок (Цибулько вже й тоді був грубенький хлопчик, а другий — худенький) — так і тримаються разом, і я за ними йду. А тут уже бачу — цивілізація, асфальт, автобус стоїть, і я з гордим виглядом прискорила крок, обігнала їх і почула в спину: «Дівчино, ви на автобус, то, може, ви нам автобус потримаєте?». Я розвертаюсь і кажу: «Ну, хлопці, може, вам ще щось потримати, не тільки автобус», — вскакую і думаю: щоб їм перед носом двері закрились! Не закрились, вони зайшли на задню площадку і почали очаровувати автобус разом зі мною, розказуючи історії на два голоси, що тут електричка у білицькому лісі зійшла з рейок, постраждали всі, вони вдвох вижили і так далі. Коли ми вийшли біля метро «Святошин», мій чоловік сказав фразу, яка перевернула все моє життя: «Дівчино, я хотів би отримати моральну сатисфакцію. Дайте свій телефончик». І все, тепер я отримую 18 років моральну сатисфакцію.

Потім вони ще зі мною доїхали до якоїсь станції, по обидва боки розказували, які в мене очі, які руки, розважали своєю улюбленою історією, що вони в Польщі були найкращими копачами могил, і запросили на презентацію славнозвісного журналу «Четвер» у Будинок актора. Але я подумала: запрошують якісь хлопці, які вийшли з лісу, презентація буде години до 8–ї, вони нап´ються ще чого доброго, а я в темрявi буду додому добиратися, і не пішла. А 8 листопада він запросив мене в кіно, сказав: я хочу повести тебе на «Косильника галявин» і я знаю, де цей фільм іде. Їхали кудись аж на ВДНГ. 21 листопада, проводжаючи додому, сказав: як ти, Оксанко, подивишся на те, щоб вийти за мене заміж. Хрест святий! Я йому сказала: знаєш що, Ірванець, це велика авантюра, але давай спробуємо. Ну й скажи мені, що я не умная женщіна. Він був п´ятий, який робив мені пропозицію, у мене було з кого вибирати.

Мені страшенно подобається його гумор, його парадоксальність у тому, що він робить і пише: бути знайомим тиждень і зробити пропозицію, і прожити 18 років. Шлюби, мабуть, справді вершаться на небесах, але я колись жартувала: проживши з Ірванцем, ужилася б із любим.

— І ви одразу одружилися?

— Могли б і зразу розписуватися, але 1 квітня у мене були роковини по бабусі, i я однозначно сказала, що до цього часу не виходитиму заміж, потім Паска, далі травень — мій муж сказав, що не хоче зі мною маятися все життя, і перше, що випадало — 11 червня, якраз перед Зеленими святами. 11–го ми й одружилися.

— Ви й вінчалися зразу?

— Так, мені були байдужi всі церемонії, я хотіла тільки обвінчатися. Мама завжди казала: тебе виженуть із комсомолу, виженуть із роботи, звідусіль, якщо ти будеш вінчатися, ти хіба не знаєш? Нехай виганяють. А це був 1993 рік, страшні нестатки, але у мене муж романтичний, він сказав: «Ні, біле плаття — обов´зково, я хочу, щоб у тебе пам´ять про весілля лишилася». Тож я була у білому платті, з вельоном, правда, він хотів, щоб я була, як свобода на барикадах — з декольте навскоси на одне плече, друге спущене. Та мені все одно, кажу, але ж у церкву не пустять. Мама була страшенно проти, ну але то така історія — вона була проти всіх, мене благословляла моя хрещена мати.

Оксані — «Вірші для Олі»

— А потім він почав писати тобі вірші?

— Ні, з віршами у нас не склалося. У якомусь листі він мені написав «пробую компонувати тобі вірш, нічого не виходить», але письменницька сублімація і все таке — це відомі історії. Я чесно зберегла його листи до мене, які він писав із Рівного. Що зробила його мама з моїми, я не знаю і знати не хочу.

Було мені з листами. У листопаді він мені освідчився, я в березні приходжу на Головпошту отримувати від нього листа, і з конверта випадає розворот із рівненської газети, а там — «Вірші для Ольги». Прекрасні вірші, але моя перша реакція — сльози: ну як це — я нібито за цю людину виходжу заміж, а він мені присилає вірші для Ольги. Любовні вірші справді прекрасні, але я причому? Кажуть, мудрість приходить із досвідом, та, мабуть, буває і вроджена. Я подумала: ну але ж не їй послав, хотів переді мною похвалитися своєю творчістю, яка вже різниця, кому він їх написав — це буде цікаво літературознавцям, якщо вони знайдуть, хто ця Оля, або якщо я доживу й признаюся. Я знаю прізвище цієї Олі, і навіть із нею знайома. Але вірші прекрасні. Для мене це стало важливішим і ціннішим, що він поділився зі мною. А міг би Олі послать...

— Це ти вперше познайомилася з його творчістю?

— Ні. На другий день, після кіно він запросив до себе у Будинок творчості й підписав книжку: «Оксані Цюпі, в карих очах якої я втопився з першого погляду. З побажанням щастя. Автор». Я ввечері чесно прочитала вірші.

— Ти перший читач усіх його творів?

— Тепер так. Я вважаю, у мене досить добрий смак. Тоді в Будинку творчості він читав свою першу п´єсу, а я взагалі специфічна людина — я обожнюю п´єси. Чим читати роман, мені краще п´єсу прочитати. І він мене тоді вразив своїм «Брехуном з Литовської площі», оця прекрасна двомовна п´єса, і героїню там звати Оксана. Він писав «Маленьку п´єсу про зраду» і читав уголос шматки, а я червоною пастою малювала, як мала виглядати сцена, де що розташовується, який має бути задник, де має магнітофон стояти, де вікно.

— Ти до його творчості ставишся, як дружина чи об´єктивно?

— У мене страшенні проблеми з субординацією, тому я й не працюю ні на яких посадах. Я б не сказала, що це називається різати правду–матку, але якщо мені подобається, я кажу, що подобається, а якщо не подобається — теж кажу. Мені об´єктивно рідко не подобається те, що він пише. А вірш він для мене один написав — «На перехресті осені й зими», колись одна співачка навіть співала пісню на ці слова.

— Я пам´ятаю вас у середині 90–х, у галереї «Київ», на виставці Федірка, ти була з букетом підсніжників, ви трималися за руки і цілувались. Така гарна романтична пара, справжня...

— Та ми й зараз ходимо, за руки тримаючись, що приємно. Ми тут днями сиділи при чаї і при, він каже кишці, я кажу кров´янці, і щось теж таке говорили. Власне любов, любов, любов, а все ж таки ніжність, така всеохоплююча ніжність — аж до плачу — у мене з´явилася років із десять тому. Може, це сентиментальність, може, старію, хто його знає — поживеш з одним чоловіком 18 років — то й не розбереш.

Віра, творчість і любов

— Що найважливіше в професії дружини письменника?

— Письменника треба любить і «холіть». Тут без сумніву. Цікавитися, в першу чергу, його творчістю і взагалі цікавитися ним усім, включно з його прекрасними шанувальницями, бо це частина його життя. От недавно мене питали у Черкасах: а ви не ревнуєте? А чому я маю ревнувати? Це його життя, його шанувальниці, я нічого не маю проти цього. Навіть якщо зав­тра він мені скаже: Оксано, я закохався до безумства, я хочу розлучення, які проблеми? Я прожила прекрасні 18 років. То чому він не може прожити 10—20 чи надцять років із кимось іншим? Я навряд чи дзвонила б комусь, купляла сірчану чи соляну кислоту, зверталася в профком. Коли ми з ним одружились, я б теж могла просувати себе, але це було б довше і повільніше, а в нього уже було на той час ім´я. Я не марнославна і не вважаю, що якби не було Оксани Цюпи — художниці, мисткині, лялькарки, цей світ би не прожив би. Я за освітою художник–модельєр, але для мене, мабуть, сім´я важливіша, ніж я сама і якісь мої амбіції, це щось наносне в моєму розумінні.

— Тобто ти свідомо пішла на те, щоб створити йому кофортні умови для творчості?

— Ми за свої права теж боролися. Бо що таке 31—32 роки? То вони на фестиваль, то вони туди, то сюди, а я? Він каже: а Ніна А. вдома сидить. Кажу: дорогенький, то причому тут я? Одружуйся з Ніною, і хай вона сидить удома. І я дивлюся, завдяки мені письменники почали брати своїх дружин у поїздки, і слава Богу — вони не сидять вдома, пічки не колупають.

— У поняття комфорту входять варенички, борщ?

— Ну любить мій муж варенички. Я до них ставлюся індиферентно, і коли він просив зробити варенички, мене це трохи напружувало: бо ти, жона, стій ліпи вареники, а я поїду на фестиваль чи книжку почитаю, чи погуляю. Поки в один прекрасний момент я не побачила, як мама Сашка на рівному місці закотила йому скандал, після чого подумала: всі ми хлопчики й дівчатка, і якщо вже мами нас не жаліють, буду я жаліти. Не в сенсі мами, а в сенсі дівчинки, яка жаліє цього хлопчика. Такий ось поштовх. За великим рахунком, корона моя не спаде і ручки мої не вихитаються. Я не можу сказати, що я кожен день роблю варенички, але я їх роблю не з примусу, а з приємністю. Я мало що вміла робити — супчик якийсь зварити, вареники вміла, за бабусиним рецептом, яєчню підсмажити, картоплю, і то мій чоловік таку картоплю смажить, закачаєшся. Багато різної дурні я навчилася робити для Ірванця.

У нас такі стосунки, як між 12–річною дівчинкою і 12–річним хлопчиком, ота перша закоханість, романтизм. У мене досить специфічне почуття гумору, досить різке і досить чоловіче, я можу так пожартувати, що деякі і заплачуть, і ми з ним у цьому плані завжди на одній хвилі. І це мені теж подобається.

— Що ви разом робите?

— Їмо разом — це ритуал. Сваримося разом, ходимо в гості, на виставки, відпочиваємо практично разом — коли минулого року спробували окремо, нам страшенно не сподобалося. Вирішили, що таких експериментів робити не будемо. Подорожуємо разом, розмовляємо багато. У нас немає дітей, тому що в них там було у школі — такого немає, швидше, посиденьки з розмовами «за жисть». Постіль не стелю — ненавиджу, терпіти не можу, стелить і складає постіль мій чоловік, скільки я себе пам´ятаю з ним, і це дуже вражає людей у поїздах.

Ми з ним весь час збираємося написати спільну книжку — усі історії й анекдоти про наших друзів, за 18 років дуже багато історій трапилося.

— Письменники не належать до найзабезпеченіших категорій громадян. Ти «пиляєш» чоловіка за гроші?

— Ні, гроші це тлін — прийшло–пішло. Знаєш, є такі цукерки — Mars і Nuts, у 90–х роках ми купляли одну, ділили на 8 частин, і це було щось. Я пригадую, йому хотілося іще отого солодкого, я завжди віддавала свої частинки. Немає в нас машини, немає дачі, ну і що? Я прихильник інших цінностей, як казала моя бабуся, вміння за плечима не носити — а де висієшся, де розквітнеш — життя покаже. Я колись була до нестями закохана в Пастернака, він — Водолій за гороскопом, як і Ірванець, і це, мабуть, теж вплинуло на те, що я вийшла за Сашка. Він також належить до когорти людей, які не ходять по землі — вони над нею ходять. Є три програмні речі, які тримають мене на цьому світі, — віра, творчість і любов.

Робота для «прекрасних шанувальниць»

— А тобі доводиться розбирати рукописи? Хоча зараз уже рукописів і немає...

— Ха–ха–ха, прийди до нас, побачиш. Я з ним сварюся, кажу, нехай прекрасні шанувальниці не варять вареників, я на всіх наварю, підлогу не будуть мити, нехай розберуть архів. Він у жахливому стані. Я йому погрожую: ти дограєшся, якщо ти помреш раніше за мене, отак згребу все і викину. Да, я страшная женщіна.

— Мені здається, що Сашко всередині якщо не депресивний, то доволі похмурий чоловік і дуже вразливий.

— Так, і вразливий, і якийсь дуже дитинний. Більш я буваю моментами депресивна, але ми постійно підтримуємо один одного.

Мої приятельки на Фейсбуці весь час мені пишуть: а чому Ірванець нас не френдить? Я кажу: перепрошую, по–перше, це не до мене, а по–друге, хто ви такі? Він френдиться з молоденькими дівчатами, які його читають, цитують, йому приємно перед ними розпушувати хвоста. Якщо ви вже так хочете з ним дружити, то не тільки лайкніть, а напишіть, що ви є шанувальницями його творчості, читаєте з 14 років, зробіть людині приємне, ну не буде ж він такою сволоччю, що після цього вас не зафрендить.

— Буду знати, за якими критеріями Ірванець френдить на Фейсбуці. У вас, до речі, на ФБ свої окремі стосунки. Тобто є життя, а є віртуальне життя — це така гра.

— Звичайно, гра має бути на всіх етапах життя. Це ж смішно, якщо я вийшла заміж, то це єдина моя роль? Як казала одна знайома: «Я — супруга», і це мені нагадує якийсь триденний суп, у якому плавають ганчірки для миття посуду. Ні–ні–ні, ми різні, і чим більше різних ролей, тим цікавіше. Ми з Ірванцем коли сваримося чи стосунки з´ясовуємо, розказуємо про свою наступну пару. От у мене є такий Гриша, сантехнік, він буде вміти прибивати гвіздки, сантехніку лагодити в квартирі, буде знати, як замки відкриваються і закриваються, а в нього дві — то Ліля Ш., то Наталя Михайлівна, він теж може розказати, що буде робити його Лілечка і яка вона. За такою грою стосунки з´ясовуються легше.

— Ти відчуваєш себе за ним, як за кам´яною стіною?

— Ні, один раз я з одним чоловіком таке відчувала — мені не сподобалось.

— Оксано, чи є такий, віртуальний хоча б, клуб дружин письменників?

— Ні. Це вимагає вільного часу, а його не вистачає навіть для творчості. Я інтровертна людина і холерик — це жах: інтровертний холерик, він там усередині бігає і виробляє свою внутрішню електрику.

— Ірванець завжди веселий, дружній, тримається рівно і демократично. Як ти думаєш, коли Олександр Васильович стане поважним класиком?

— Я не бачу передумов для цього, думаю, він уже не зміниться. Але я страшенно тішуся, що він викладає в Острозькій академії на спеціальності «літературна творчість». Мені здається, що після 45 у чоловіків з´являється потреба систематизувати свої думки і передати комусь досвід, знання, потреба віддати те, що ти отримав. Йому цікаво те, що діти пишуть, їм, сподіваюся, теж, він допомагає їм і практику проходити, і підтримує з ними стосунки.

«Я навчила його пити херес і брют»

— Ти вважаєш, він належно поцінований в Україні?

— Думаю, ні — і як фахівець, і як письменник. У нього прекрасна освіта, та з теперішньою тотальною безграмотністю це нікому не потрібно . Люди, які вважають себе письменниками, пишуть безграмотно, це нонсенс. Сашко був би прекрасним літредактором, але він не може сидіти на одному місці з 9–ї до 18–ї, і я його прекрасно розумію і ніколи в житті не примушувала цього робити.

Його сприймають як Сашка Ірванця — автора дотепних віршів. Вибач, «РівнеРовно» на тлі того, що зараз відбувається в країні... У 2004—2005 йому казали: ну, Ірванець, ти придумав усе це, але ж не так усе вийшло. Дай Боже, щоб усе було не так, сказала я. Я за ним зауважую: от він любить писати фікшн — візьмемо «Хворобу Лібенкрафта», але воно так лягає на нашу дійсність, що іноді лячно. Я йому періодично кажу: на місці цієї держави і цих людей я б платила тобі великі гроші, щоб ти просто нічого не писав.

Я розумію, що він трошки по–іншому себе позиціонує. Він не може не писати свої іронічні вірші — вони йому в голові складаються. Цікаво спостерігати за процесом творення, він ходить і раптом якийсь поштовх, шматочок інформації, обривок новини — вийшов покурити і все.

— Як треба себе поводити, коли письменник Ірванець пише?

— Зараз його комп´ютер стоїть на кухні, тому я практично не виходжу на кухню: він чай заварює, а коли зголодніє, приходить повідомляє, тоді я йду і готую. Я стараюся бути «тіше води, ніже трави». Але він працює з передишками — півгодини пише, а потім треба покурити, зайти в iнтернет чи випити чаю, музику включити. Не знаю, чи працював би він більш плідно, якби в нього був власний кабінет, він закривався і писав двi сторінки віршів у день, п´ять сторінок прози і три сторінки есеїстики...

— Що ти йому подаруєш на день народження?

— Я вірш написала для чоловiка, це мало? Сашко прочитав, пішов курити на балкон, повертається і каже: ти знаєш, ти ВІРШ написала, нічого не можу сказати — гарний. Я його прочитаю в присутності його друзєй–пісатєлєй у день народження.

— У нього багато друзів?

— Є перше коло друзів, друге коло друзів і так далі. Близьких друзів дуже мало, але ж це якраз і нормально. Він дуже цінує спілкування. Є сентенція, яку йому недавно нагадали: цінуй своїх старих друзів, бо після 40 важко заводити нових. Він каже, коли ще не було 40, я думав: так, як правильно сказано, а зараз з´явилися друзі, які я не очікував, що можуть такі бути, і яких я ціную не менше, ніж старих.

— Дендизм Ірванця — це твоїх рук справа?

— Та який дендизм? Я його досі не можу відучити заправляти футболку в штани.

— Я пам´ятаю 12 «художніх» камізельок, які ти йому зробила в різній техніці, з різними фактурами, кольорами, це було так артистично.

— Не знаю, скільки в нього там ще залишилося камізельок, але було 12. Були і печворком зроблені, і вишиті, а вподобав він одну — вишиту по чорному. Дивно, наскільки у творчості він авангардовий і наскільки консервативний у житті, в їжі. Він мені недавно сказав: ти для мене відкрила такі речі — я тепер п´ю херес і шампанське брют. Я тішуся, це не найгірші речі, яким можна навчити чоловiка.

Знаєш, я його люблю за щирість, за те, що він не конформіст і вже ніколи ним не буде. Я не можу сказати, це добре чи погано, ось такий він є, ми з ним цим подібні. Бо гроші — це все тлін, не хочу ні грошей, нічого такого, бо вранці мій чоловік прокидається, цілує мене і каже «Я тебе люблю» і ввечері цілує й каже «Я тебе люблю». Думаю, це найважливіше.

Валентина Клименко

ДО РЕЧІ

День народження Олександр Ірванець відзначив у Острозі — в актовій залі Острозької академії, де викладає ювіляр, пройшов літературний вечір за участю Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Олександра Бойченка, Андрія Бойченка та інших. На вечорі презентували нову книжку «Сатирикон–XXI», куди увійшли два відомі романи письменника «Рівне/Ровно» та «Хвороба Лібенкрафта», оповідання зі збірки «Загальний аналіз»  та вірші, що їх можна прочитати у збірці «Мій хрест». Окрім виданих раніше творів, до книжки увійшли і нові: поема «Білорусь» та оповідання «Play the game».

Що я в тобі люблю (мужу)

Оксана Цюпа

Вишневе варення

Літо

Церкву святого Степана

Бузкові рукавички

Вечір

Завірюху і рудого коника

Червоні маки

Полин і степ

Як ти уві сні кличеш мене

На ім’я

Себе, тридцятивосьмирічну

Віршика про кицю і кота

Вірша

Присвяченого

Не мені

Білі лілеї у вінку

На

Моїй голові і

Прирученого ведмедика

Запах скошеного сіна

Півники і

Півонії

Магнолії у Філадельфії

Останній день літа

Загублену сережку з топазом

Сестра якої стала

Перстеником на моїй руці

Себе шістнадцятилітню

Закохану вперше

У

Дорослого мужчину

СМСки і телефонні дзвінки

Двох ведмедів

Які разом із бджолами

Чомусь сидячи

Під дубом

Їдять мед

Дику яблуньку

Яка переплутала

Осінь з весною

І

Вже четвертий рік

Розквітає у жовтні

У лісі під Києвом

Жовті глечики на

Дикому лісовому озері

Світлячків

Чернігів

Запах літнього дощу і

Веселку подвійну

Бачену тричі за день

У Мінську

Риб у

Венеційських каналах

Напис на внутрішній стороні

Твоєї обручки

Брют з шоколадом «Мілка» у березні

І

Піццу з текілою

Амстердамську парочку —

Давніх коханців

Три приступки вниз

Він зачиняє двері

Таємного раю

Ключиком

Вона

Маленька дівчинка

Чекає його

На хіднику

Осінні квіти

Останні п’ять гривень

Витрачені тобою у січні

На букетик підсніжників

Ти вже зрозумів:

Найбільше в тобі я люблю

Звичайно

Себе