Він ніколи не був зразковим студентом. Зате: улюбленцем жіночого колективу Київського педагогічного університету ім.Драгоманова, неймовірно артистичним оповідачем та декламатором, а ще, чи не основне для філолога, грамотним-ерудованим-начитаним. Те, що Сашко писав вірші, ми, студентки української філології, знали, але перепадало їх читати лише обраним. Що ж… Час – найкращий рефері, адже тепер не лише віршами, але й численними оповіданнями, повістями, романами Олександра Дерманського зачитуються малюки, підлітки, теперішні та колишні студенти, одним словом, усі верстви населення. Книгу «Чудове Чудовисько в Країні Жаховиськ» отримала в подарунок від автора під час чергового мого прильоту до Києва. Розмовляли про літературу, ділились якимись житейськими планами, згадували студентські роки. А ще влаштували аматорську фотосесію у кав‘ярні з його «свіжоспеченою» книжкою. Варто додати, що «Чудове чудовисько в Країні Жаховиськ» , як написав видавець та автор анотації, Іван Малкович, уже «друга книжка майбутньої трилогії «Чудове Чудовисько»».

Історія про незвичайну дружбу дівчинки Соні та монстрика Чу,  «рожевого кольорову та ще й у синій горошок», яскраво наповнена фольклорним, фентезійним та реальним світами ще й густо приправлена спеціями політичного підтексту. Основна сюжетна лінія книги розвивається довкола загадкового зникнення авіалайнера, в якому перебували батьки головної героїні, Соні. Перед читачем постає химерна детективна історія, адже, як дізнаємося з тексту, пошуки літака відкривають завісу над таємницею створення світу й утверджують існування «Тих-Що-Над-Нами». Загроза проникнення у світ людей монстрів з Країни Жаховиськ та Країни Страховиськ, що існують у двох паралельних світах, є тим екстремальним випадком, який підштовхує персонажів робити вибір між «добром» і «злом». Виявляється, не всі монстри можуть бути потворними, як у випадку з вірним товаришем Соні, чудовиськом Чу. І, як зауважує сам Цар Країни Жаховиськ: «…страшний не той, у кого потворна зовнішність, ні… Страшний той, хто негарний усередині, у кого душа потворна».

Яскраве сплетіння персонажів, неймовірна динаміка подій, гарна композиційне поєднання доволі великої кількості сюжетних розгалужень не дозволяє читацькій увазі розхолоджуватись бодай на хвильку. У цій книзі не існує перегонів за розв‘язкою, адже кожен розділ несе в собі певну емоційну кульмінацію. Скажімо, як можна буквально не надірватися від сміху про «болотування» бабая, який, аби довести свою спроможність бути правителем, мусить просидіти кілька днів без їжі у жаб‘ячому болоті?! Або чого тільки варта історія про молодильні гарбузи з вуст Вови-неформала: «Ото послухав би мене, не жер би зіпсовані гарбузи – був би помолодшав трохи і все. А тепер, блін, як мені бандану загиджувати, то він не маленький, а як правду у вічі слухати, то вже маленький! Як дядя Вова короче підмивав усяких какунів, то був, блін, не кака, а це різко какою став!»

Сашко Дерманський і автор рецензії - Тетяна Мельник

Особливого акценту книги заслуговує специфіка мови книги. У певному сенсі я би назвала текст дещо експериментальним з точки зору виражальних прийомів. Адже мовна тканина книги, як для твору для дітей, є надзвичайно насиченою формально-стилістичними засобами. На рівні лексики у книзі представлені ледь не всі «представники» словесного активу та пасиву: від архаїзмів-історизмів, до неологізмів та сленгу. Кожен персонаж – речник своєї мови. Скажімо, зразок мови Вови-неформала вже було процитовано вище, а от такі персонажі, як потерчата Семен та Одарочка – також є своєрідними неформалами, тільки дещо в іншому плані. Саме від цих героїв книги читач дізнається про представників української демонології, про певні народні традиції, наприклад, не кожна сучасна дитина може пояснити значення слова «крижмо». От як у випадку зустрічі школярки Соні з тими ж потерчатами, коли Одарочка пояснює дівчинці: «Ти ще повинна нам дати крижму – таку білу тканину, яку хрещені дарують на хрестини».

У одній із розмов із Сашком Дерманським виникла тема про так зване «дитяче» письменництво: міркували про різницю між «дитячою» та «дорослою» книжкою. У процесі спілкування Олександр сказав дуже цікаву фразу: «Не вважаю себе «дитячим» письменником, просто пишу прозу для дітей і про дітей». Справді, писати про дитину так, як це виглядає насправді, а не створювати абстрактного персонажа, у якого свято вірить сам автор, а не читач, - чи не найскладніше завдання? І у даному випадку абсолютно немає різниці, хто читає текст – навіть якщо п‘ятирічна дитина разом із мамою – їм однаково обом мусить бути цікаво дочитати текст до останнього речення.

Можливо, як протистояння, іноді аж занадто офіційно-штучному, дорослому світові постає у книзі «Чудове Чудовисько в Країні Жаховиськ» образ Кіндрата Мусійовича, директора школи. Але, як пояснює Соня: «позаочі школярі називають свого директора, Кіндрата Мусійовича Кульбабу, Хуба Бубою, бо він постійно жував жуйки (через що й не вимовляв звуків ш, щ, с та ч), та ще й був затятим колекціонером жуйкових фантиків-вкладок». Школа у Кіндрата Мусійовича, як на перший погляд, сама звичайна (з цегли та цементу), та от учні там подекуди зустрічаються не зовсім тутешні, як от Пластиліненко Чу, або майбутні вожаті-чудовиська, яких директор збирається взяти на практику… Для Хуби-Буби не існує різниці між дітиськами чудовищ чи звичайними дітьми. А тому, коли Чу та Соня відправляються у небезпечну поїздку на чарівному мопеді, в одну мить свій затишний директорський кабінет він змінює на небезпечну подорож разом з ними. Образ Кіндрата Мусійовича у дечому перегукується із прекрасним персонажем польського письменника Яна Бжехви – паном Ляпкою. Побратими за професією (адже український та польський персонажі очолюють навчальні заклади) уміють створити такий світ, в якому учням комфортно дорослішати, а головне – дитина в такому світі відчуває себе захищеною.

На завершення хотілось би сказати і про художнє «обличчя» книжки. Шановні діти та батьки, якщо ви побачите у книгарні усміхненого рожевощокого монстрика на обкладинці – не зволікайте, беріть книгу і йдіть до каси. Ілюстрації чудовиськ у виконанні художника Максима Паленка зовсім не страшні, а навіть дуже симпатичні. Єдине прохання до видавця: шановний пане, не шкодуйте друкарського кольору! Чорно-білі ілюстрації нагадують старенькі, потерті часом, кіноплівки. У світі нових технологій, коли автор розбудовує цілезну сучасну імперію Чудових Чудовиськ, та ще й в трилогії, просто фізично не віриться, що ця країна має лише білі та чорні кольори.

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом   «Грані-Т»,   магазином  «Читайка» , літературним конкурсом "Коронація слова"    та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».

УМОВИ КОНКУРСУ