Відкинувши усіх, хто поезію взагалі не читає, і тих, кому пригадалися зарубіжні класики пера, отримуємо доволі сумне припущення, що більшість з нас - зашорена ненависною всіма шкільною програмою з української літератури.

Звісно, не варто думати, що народ ми неосвідчений і темний, нездатний на саморозвиток і політ думки, проте нічого вже не вдієш з тим, що перше близьке знайомство з літературою відбувається саме в стінах alma mater, з добре знайомою усім назвою «школа», за сценарієм, продуманим кимось заздалегідь. Останнім, сценарієм себто, займаються впливові дядечки у міністерствах, створюючи нам рамки-канони, до яких включають/виключають потрібні (непотрібні?) персоналії, з чим ще можна сяк-так змиритись, а головне, що викликає непобориме почуття відрази, чітко визначені вірші, саме ось ці, а не інакші. Чи не божевілля намагатись осідлати крилатого Пегаса?

Зрозуміло, що літературою ніколи не цікавилася більшість. Загалом більшість ніколи не виходить за встановлені рамки шкільного канону, який, до того ж, щасливо забувається за перший рік опісля навчання. Що ж робити тим, хто, на власне нещастя, раптово відкрив для себе літературу іншого ґатунку, ніж блювотно-любовні романи та шаблонні детективи, клепані нашвидкоруч? Як зорієнтуватися у цьому величезному морі, якщо у своєму запливі ми залишили далеко позаду берег школи та фабрики розпіареної макулатури?

«Канон канону рознь», - сказали б наші північні сусіди, і мали б рацію, бо ж, як це не парадоксально, але від канону як маяка нам певно нікуди не дітись. І ще добре, коли натрапиш на поодинокі об`єктивні спроби-канони, а найчастіше ж як - спрожогу кидаємось в лабети чужих ідеологічних пасток. Візьмемо до прикладу хоча б наш, такий вже далекий «шевченкоцентричний» з його сентиментальними творами, писаними такою солов`їно-калиновою, про і для закріпаченого селянства. Чи не проти нього так гнівно і різко вибухнули Хвильовий та весь авангард 20-х років, почавши тим самим прокладати нову дорогу українській літературі? А радянський - вихолощено-обмежений - канон, на якому виковувалось, перепрошую, виховувалось не одне і не два покоління? Чи не після нього ми так ревно кинулись заповнювати усі прогалини, забувши про естетику і правила хорошого тону. Що ще, як не тотальна амнезія, змушує сусідствувати «Собор» Олеся Гончара і «Поза межами болю» Осипа Турянського? Ми спочиваємо на лаврах, задовільнившись тим, з якою легкістю, а головне без бою, відійшли у вічність «Партія веде», «Прапороносці» та інша соціалістично-патріотична творчість. Але варто було втратити хоч на хвилину пильність, витворюючи у дискусіях безліч варіантів канону, як отримали побічний продукт - стійкі, наче плями від соку та трави в рекламі прального порошку, що надто важко відмиваються, - образи, створені у своїй свідомості власноруч, які надовго замінюють справжній, дійсний стан речей.

Поети займають не останнє місце серед усього пантеону витворених образів-примар. Ми з таким натхненням культивуємо їх - борців, страждальців, патріотів - зі шкільної парти, продовжуємо вчити напам´ять звичні програмові вірші, повторювати хрестоматійні фрази, що в дикому запалі можемо захищати «честь» митця годинами, коли чуємо про вчинки, неспіввідносні зі створеним образом, і за усім цим забуваємо банально просту річ, що всі вони, в першу чергу, були людьми: як і ми кохали, ненавиділи, захлинались страхом, заздрили, сміялись і плакали ... Не будемо зачіпати сумнозвісні образи Шевченка-борця, Лесі-Великої-хворої та Франка-Каменяра, яких ми вже крок за кроком починаємо бачити справжніми. Облишмо товкти воду в ступі та погляньмо на інших.

От, приміром, чи не кожен з нас скаже, що фраза «Я палю свій Кобзар!» злетіла з вуст Михаля Семенка, відомого поетичного провокатора початку ХХ століття. Маю великі сумніви у тому, що усі, хто з легкої руки пана Олеся Бузини тепер щиро переконані у тому, що Семенко народився тільки для того, щоб сказати оцю одну-єдину фразу, зможуть до пуття довести, звідки вона висмикнута, не кажучи вже про те, щоб розповісти, що ж підштовхнуло поета до цього і взагалі, яким він був митцем. Бузина, який так ненавидить усіх, хто боронив та підтримував культ Шевченка, сам створив образ шевченкоборця, з палаючим «Кобзарем» у руках. Чи міг подумати Михаль, що його теж чекала доля, від якої він рятував Шевченка, - потрапити у пастку людської «образотворчості». Задиркуватий і провокативний, на перший погляд, не боявся нічого і нікого. Правда життя виявляється набагато жахливішою - 1937-го його в прямому сенсі, зламали на допитах, бо ж відомо, що Семенко таки підписав зізнання...

Скажімо, чи не простий і такий людський страх змусив Олександра Олеся, Уласа Самчука, Євгена Маланюка та багатьох інших емігрувати? Ось тут вже аж ніяк не пасує оте гучне «поборник незалежності». І хтозна, чи могли би ми з Вами бути в той час «поборниками», питання в іншому, як повернути їм людське обличчя заміть бронзової маски?

Іноді виникає невимовно сильне бажання побачити все на власні очі, переконатися в чомусь, бо ж рідко коли випадає можливість пізнати автора з іншого боку. Як по-доброму буває здивуєшся, коли саме вірші виявляються іншими, творчість виявляє Іншого. У антології, яку Ви тримаєте в руках, всі автори постають не звичними, а особливими, кожен по-своєму. Бо ж, якщо придивитись уважніше, то всі ці образотворення та іконописання  швидше скидаються на хворобу, при чому хронічно-занедбаної форми. Звісно, шукачі дієвих ліків були, що не може не вселяти надії. Якби не вони, ці поодинокі сміливці-нахаби, тоді мали б ми з вами шкільну програму, в якій вивчення української літератури завершувалося б творчістю шістдесятників, а «сучукрлітівців» взагалі спалили б на праведному вогнищі інквізиції жовто-блакитних «патріотів». На наше щастя, література завжди шукає нових шляхів, і поки що їй це вдається. Час бере своє - стереотипи руйнуються на очах, такі дорогі для когось святині з цинічною легкістю змішуються з лайном і брудом. Пегас розсідланий - ловіть вітер в полі! Що ж маємо тепер?

В останні роки дискусія про можливість і правомірність створення нового канону, очищеного і оновленого, набула небаченого розмаху. Безперечно, ХХ століття та його літературний спадок поза усілякою конкуренцією. Що й дивуватися - цей період найбільш спотворений ідеологічною заангажованістю, ніж будь-який інший. Якщо представників радянської ідеї народна пам´ять викреслила з легкістю, то визначитись з іншими видається не так-то й просто. Тож, процес пережовування та перетравлювання минулого літературного віку в розпалі - ми нагодилися вчасно! Ну, врешті, скільки ще література повинна прислуговувати політичним цілям?! Питання стоїть руба, як створити канон і не підтасовувати його під нову ідеологію, хай навіть національно-державну, при цьому не перегнути палку і не повикреслювати усе, що хоча б здаля видається цілком українським? Звісно, кожен рятує себе сам - і за своє свідоме життя людина, яка, більш-менш, може розрізнити манеру Тараса Шевченка та Сергія Жадана, створює свій,  особистий канон, і вже за роки свого життя бавиться, створюючи такий собі поетичний хіт-парад, додає щоразу нові персоналії та вірші, викреслює забуті та не актуальні для неї ймення. Врешті, ми можемо вибирати, і добре, коли вибирати є з чого і з кого. Безліч варіантів канону та дискусій з приводу - і в каламуті доказів та текстів сформується вартісний, а головне різнорідний канон.

Об`єднати в переважній більшості зовсім полярні творчі манери спробували упорядники антології «Чорне і червоне: Сто поетів ХХ століття». Звісно, ця книга - річ, певною мірою, суб´єктивна, але теж являється своєрідним варіантом канону. Зібрати, здавалося б, таких різних поетів - класиків і сучасників - вагомий крок, після якого неминуче вигулькне питання про правомірність такого об´єднання. У всьому є свої переваги та недоліки, але я обома руками за те, що б і цей канон мав право на життя. І в першу чергу тому, що він намагається бути об´єктивним і, що головне, олюдненим, а не бронзово-скляклим. У нас є шанс, прочитавши поетичні рядки, співставляючи їх з біографіями авторів, вийти на інший рівень розуміння.

Що ми врешті знаємо про Олексу Влизька, окрім того, що він рано втратив слух? Залишаємо поза увагою беззаперечний факт, що вже на той час він був справжнім містифікатором, і що йому могли б позаздрити навіть наші сучасники. Його особиста позиція виявляє себе в кожному рядку:

 

«Крикну так,

щоб з серця,

кров´ю харкнувши,

на губах

епоха запеклась.

Годі!

Досить

над рядками аркушів

ти,

гаряча,

крапала й лилась! /.../

Всі слова -

брехня

пустих літаній,

не про соціальність, -

про едем!

Знаєте,

товаришу,

що статистичні дані

є

найепохальніша

з поем!»

 

Врешті, Василь Стус перестане здаватися нам нещасним страдником, а виявляється людиною, втомленою, але не зламаною, мужньою, та переповненою тугою за рідним і близьким:

 

«Наснилося, з розлуки наверзлося,

з морозу склякло, з туги - аж лящить:

над Прип´яттю світання зайнялося -

і син біжить, як з горла кров біжить!»

 

Ігор Калинець постане перед нами ніжним коханим, турботливим батьком, який пише для своєї донечки першу книгу, відповідальним за все, що написано за життя, а не просто поетом, що припинив писати після скитання таборами, адже мало хто зможе сказати про нього щось більше:

 

«тепер не можу відмовитися

від жодного рядка

як від папілярних ліній

не можу прикритися

ніяким щитом

псевдоніму

як равлик

виставляю ріжки

з кожного слова»

 

Цей канон відмежовується від спотворених образів та виявляє Інших, обираючи тільки «the best», сміливо включає до своїх лав і лірику Володимира Сосюри, і вірші Юрія Тарнавського, і містифікаційні «Листи до Вальгія» Юрія Буряка, і нецензурну лексику, якою вже нікого, на жаль, не здивуєш, у віршах наших сучасників. Окрім цього, цей варіант відкриває нові, не надто відомі широкому загалу, імена, такі, як: Святослав Гординський, Володимир Базилевський, Борис Нечерда, Мойсей Фішбейн, Іван Козаченко. Тож, відкиньмо сумніви та скажімо тверде «так» канону! Бо ж, якщо поглянути на це з іншого боку, то можна сприйняти його у якості обрамлення, що слугує для того, щоб побачити суть, головні поетичні досягнення століття, яке вважаємо минулим уже більше 10 років. 

Антологія «Чорне і червоне» - це спроба намалювати єдину картину століття, взявши від кожного, хто збагатив його, лише найвизначніші барви. ХХ вік дав нам сильних чоловіків, різких і часом брутальних, лагідних і на диво ніжних: покоління «Розстріляного відродження» та шістдесятих років, Нью-йоркська група та наші сучасники - всі вони різні, але їхня спільна українська поетична душа приречена носити в собі чорно-червону квітку ненависті та любові. Кожен з них має свій неповторний відтінок, але єднають їх всього два кольори - чорний і червоний - журба та любов.

У Вас в руках - спроба сприйняти ціле століття крізь призму справжніх і непідробних почуттів ста мужчин. Поетична антологія - чим не хроніка подій? Подій, які час ретельно спроектовував у душі кожного з ста представлених нам поетів. Що поєднує всіх? Лише сто років, повних жахів війни та кровопролить? Чи щось більше? Кожен з них губився чорно-червоним лабіринтом своєї душі, але знаходив вихід. Питання лиш в тому, як знаходив?

 

«Ах життя моє дороге,

Хто мені дав тебе, тепле й сильне?

Бігти берегом, бігти геть,

Бігти холодною вогкою рінню. /.../

 

Ах життя моє - кругле як м´яч,

Ти з яких зірвалось шківів!

Души мене. Кров´ю моєю пияч.

- Так ніхто тебе не любив» (Майк Йогансен).

 

Стара, як світ, істина: життя - це книга. Бачиться вона мені з прим´ятими листками днів, підкресленнями та примітками на берегах вечора, з несподіваними звертаннями, раптово обірваною розповіддю. Читаю: Михаль Семенко... Насмішкуватий, викличний, нестримний! Крапка. Куля... А ось криваво-огненне пророцтво власного життя, написане Володимиром Свідзинським:

 

«В полум´ї був спервовіку

І в полум´я вернуся знову...

І як те вугілля в горні

В бурхливім горінні зникає,

Так розімчать, розметають

Сонячні вихори в пасма блискучі

Спалене тіло моє.»

Гортаю далі: назавжди зламаний сонячно-кларнетний голос Павла Тичини, його нестерпно-болюче перевтілення на співця імперії, хіба не така ж страшна і жахлива смерть? Доведений до краю безнадії Тодось Осьмачка, вічний втікач від усіх і свого внутрішнього пекла водночас (вичитуєш з вірша-листа - голодує батько, з надією на допомогу сина, а в нього й самого порожньо...):

 

«І батько просить «як небудь

На пудів два...»

Я ж тільки й можу, що від мук

Тут закричать!

Сорочка в мене та штани,

Ще черевик...»

 

За віршами цих поетів можна вивчати історію: від буремних революційних років у рядках Євгена Плужника, Олега Ольжича, Дмитра Фальківського до не менш буремних настроїв 90-х в поезії Сергія Жадана. Цей канон сміливо і нахабно записує до своїх лав молодих, адже відсутність трагічних подій зовсім не збіднює голоси наших сучасників. Ні! Вони не менш колоритні: шляхетний Юрій Андрухович, саркастичний Олександр Ірванець, викличний Андрій Бондар, задумливо-філософський Остап Сливинський, нахабно-відвертий Дмитро Лазуткін. Виявити сильні чоловічі голоси нашого покоління, що ламає стереотипи нелюбові до української літератури та її неповноцінності, було не так вже й важко, озброївшись першим критерієм - творчістю. Проте обрати саме ці вірші тепер, коли ще не втихомирились пристрасті у навкололітературній «тусовці», було, як мінімум, небезпечно. Але цей канон не боїться експериментів. Взяти до прикладу, хоча б провокативний вірш Андрія Бондара «LATYNKA», в якому так легко можемо вичитати наш споконвічний український комплекс меншовартості, бажання позбутися якого доводить нас до абсурду:

 

«a odna moja insha znajoma vvazhaje

scho z perekhodom na latynku

nas avtomatychno krasche rozumitymut

zakhidni slovjany

vsiliaki tam poliaky chekhy

(ta navit nimci jakos raptom pochnut nas povazhaty)

nu prynajmni jakscho ne krasche

to v nas zjavytsia bodaj malenkyj shans

buty zrozumilymy».

 

Звісно, час неодмінно відкоректує цю частину, адже найкращі вірші у наших сучасників ще попереду! Все це вельми прикметно, та мусимо відзначити, що маємо справу з незвичним явищем - подвійним каноном. Окрім того, що антологія «Чорне і червоне: Сто поетів ХХ століття» є вельми солідною та вагомою для літературознавчих дискусій, вона ще й являється своєрідним каноном чоловіків, адже зібрала у собі саме сто мужчин, що дає нам право стверджувати - це видання розраховане, в першу чергу, на жіночу аудиторію.

Народна мудрість не збреше - жінки люблять вухами, а отже навряд чи я помилюсь, якщо скажу, що найкращі коханці у світі - українці. Тим паче, якщо вони поети. Цей висновок викликаний, звісно, тим фактом, що наші чоловіки не лише багатослівні, а й надзвичайно чуттєві! Зовсім не закликаю вдиратися до кожного з представлених авторів під ковдру, пропоную лише на хвильку зазирнути до люб´язно привідчинених нам сердець. Найвибагливіша леді знайде тут для себе душевну відраду. Тож, пані та панянки, будьте пильні, бо нам слід остерігатися особливо - такий десант вкрай небезпечний для рівноваги наших серцевих ритмів!

Варіант перший: романтик. Ви все ще думаєте, що вони вимерли разом з динозаврами? Читайте і переконуйтесь у протилежному:

 

«Приходиш, як біла таємна сноява -

Така невловима й незмірно кохана!

І я з боговінням корюсь перед чаром

Твоєї принади й солодкої мови

І горнусь до тебе всім смутком і жаром

Самітнього серця, що мліє з любови.

І чую: при тобі весь смуток мій тане,

Як сніг, що зникає при теплім промінню.

Чого ж моє серце так плаче і в´яне,

Як цвіт пасіфлори, що тужить в затінню?»  (Петро Карманський)

 

Романтики - чи не найбільш розповсюджений тип чоловіків-поетів. Не зважаючи на невелику кількість любовної лірики в антології, вичитати ознаки такого чоловіка між рядків доволі легко: лагідна мова, любов до своєї країни, замилування її пейзажами і власним внутрішнім світом та відчуттями. З ними гарантовано кохання з першого погляду, з трепетом мовлені зізнання та пристрасні монологи на актуальні теми... Що не кажіть, а з романтиками не засумуєш! Дарма, що вірші написані декілька десятиліть назад і пройшло вже чимало часу, - слова кохання зрозумілі та все такі ж очікувані й нами, сучасним поколінням жінок, адже вони завжди ніби в позачассі. Ех, готуйте вуха!

Ось «хлопчина з сонцем на плечах», сп´янілий від музики своїх слів:

 

«Почалось так: упився я

від перших власних строф похмілля.

Був тільки місяць дружбою

на мому з піснею весіллі.

Як сталось те, як задзвеніло,

сказать не вмів оцього вам би,

коли б так серце не горіло.

Так народились перші ямби.

Слова не тесані в гамарні,

слова, осріблені в вогні.

Складають радісні пісні

в весни заквітчаній друкарні» (Богдан-Ігор Антонич).

 

Так, вони зізнаються: «всі ми поети /.../ вічно блукаємо в царстві примар» (Дмитро Загул). Вони вірять у чари природи та дівочих очей, кохають однаково сильно, не зважаючи не те, розділять з ними цю любов, чи залишать без взаємності, з трепетом переживають хвилини розлуки з коханою: «кожного разу після твого від´їзду, мені заново приходиться вчитися жити» (Юрко Ґудзь). Що ще об´єднує усіх цих різних чоловіків, як не спільна тонка душа лірика, яку хтось всесильний розділив на маленькі частинки і вклав кожному в його могутні груди? Бо що є поезія - як не її опівнічна сповідь...

Стоп! Ви не любите ніжних романтиків? Тоді до Вашої уваги брутальні чоловіки, де «кожен - клапоть вирваного крику» (Святослав Гординський):

 

«Кохання, кохання -

Що за штукенція?

Молекул, атомів прочування,

Одухотворена інтерференція. /.../

 

Обоє - вмісці. Щасливі - вмісці!

Цілують ноги!

Що за вакханалія при розкладаючім місяці?

Психопатолоґія!» (Михаль Семенко).

 

Що ж поробиш, факт залишається фактом, не всі поети належать до романтиків. Вони скупі на ніжності та лагідні слова, зате кохають найбільш пристрасно навіть в той час, коли «захлинаєшся отією любов´ю» (Дмитро Лазуткін), читають жінок як книгу, насолоджуючись кожним рядком, а потім з легкістю беруться за іншу:

 

«І  співай  тепер,  що  не  ця

Була  остання  сторінка.

Я  тебе  прочитав  до  кінця,

І  зосталась  одна  картинка: /.../

 

Не  сховаєш  тепер  лиця,

Крізь  пальці  горить  і  рдиться.

Я  тебе  прочитав  до  кінця

І  до  себе  несу  на  полицю» (Майк Йогансен).

 

Вони примудряються закохати в себе з перших рядків і водночас чітко пояснити, що ні про які зобов´язання та обіцянки й мови бути не може, що все, що ти отримаєш сьогодні - це тільки всього його. Та й то з невеликою прикрою приміткою - на одну ніч:

 

«вийде вночі на кухню

тихо доп´є вино

одяг свій позбирає по двокімнатній квартирі

світло ввімкне і світло - як золоте руно

очі - якщо згадаю - хай тоді будуть сірі

сумочку - якщо мáла сумочку - на плече

плащ потече від шиї на молоді коліна

я ніби буду спати

щоб не казати: «ще

трохи побудь зі мною»

  і за якусь хвилину

двері собі здригнуться ліфт захрипить в стіні

треба було б доспати

 але незручно якось

все-таки йде назáвжди

все-таки глупа ніч

все-таки глупа мудрість

 все-таки зодіаки

трохи перечекаю щоб не вернулась ще

чай на плиту поставлю - пара полізе вгору

вслухаюсь щоб почути в грудях пекельний щем

і не почую щему -

щем закінчився вчора» (Тарас Федюк).

 

Ці мужчини теж різні: знайдете тут не лише втомлених від нещасних коханнь чоловіків, а й шалених та нестримних юнаків. Ні, не лише в коханні - у всій швидкості свого життєвого лету:

 

«Вогню, вогню! - Надлюдської любові!

Хай кров кипить у грудях молодих!

Беру тебе, о світе мій терновий,

В обійми сонячні!

                                     Як теплий птах

І птах вогненний, облітаю серцем

По всіх світах, - над людом простягаю

Безмежні крила. - Хай приходять всі

Під їх покрови. - Як не знайдуть раю,

То знайдуть пекло молодих обіймів,

Вселюдських, сильних, що під ними злоба

Згорить на попіл /.../

Вогню! Вогню! - Надлюдського буяння!

Любові нової, без слів, побитих

Вустами євнухів, вустами серць,

В перчатки вкладених, - щоб не побачив хто,

Який там льох вонючий і отруйний,

Із гробаками й червами - шляхетним брудом,

Що берегли нащадки рахітичні

Дегенератів з «голубою кров´ю», -

З гербами пишними, «красою дому»,

Та гниллю ран під золотим плащем!..

Вогню, вогню! - Надлюдської любові! -

Живої - сильним, мертвої - зогнилим.

Любові буйної, гарячої (вогню!),

Усіх речей любові чарівної,

Щоб враз любити землю, звіра, люд

І жити сонцем, тільки сонцем жити (Олекса Влизько).

 

Далі наш подвійний канон доповнює чоловік-сумний трагік, якого «самота в своїй вечірній уніформі» (Олег Зуєвський), змушує визнати: «Який переможець з мене! Я ледве прожив буденне, а ти - про виклик небес» (Василь Герасим´юк). Зустрічаємо тут і чоловіків із загостреним почуттям національної свідомості, і андеграундових богемних митців...

На превеликий жаль, знайдуться у антології «Чорне і червоне: Сто поетів ХХ століття» чимало чоловіків-поетів, які зовсім не представлені любовною лірикою, зате зустрічаємо тут доволі рідкісний тип - чоловіка-філософа. У їхньому світі будь-яка, на перший погляд, дрібниця насправді не є дрібницею. Вони символічні та не одразу даються для розуміння, можливо цим і пояснюється їхня «нікомуналежність»:

 

«Шляхетного не слава видає,

не посмішка тонка чи зграбні рухи рук,

не сто книжок, прочитаних ретельно,

і не знання чудове мов чужинських

або майстерно вишукані одяг та прикраси

і виплекане древо свого роду...

Тим більше це не гроші, не маєтки,

в яких людина - мов роса на павутинні

нетривка, і кожен ґандж у ній собі знаходить місце.

Шляхетного свобода, вольна воля видає,

вони обрали одне одного свідомо

і так ідуть, не маючи ні дому, ні півдому,

по-своєму радіючи, сумуючи по-своєму» (Костянтин Москалець).

 

Кожен з них довіряє нам свою відповідь на вічні філософські питання, знайдену в часи багатогодинних нічних роздумів: для чого ми живемо? що таке любов? І, можливо, Вам найближча саме та, що стверджує: «Любов - як незайнята радіочастота, на якій зрідка хто-небудь / Затримується, аби почути дещо своє» (Остап Сливинський)? Хто зна...

Тільки погляньте: скільки тут мужчин, якими можна захоплюватись, насолоджуватись їхніми словами та летом думки. Ці сто чоловіків дають нам змогу відволіктися, поринувши в філософію, брутальність, романтизм чи тугу - що кому до вподоби. Вони відкрились нам навдивовижу відчайдушними, готовими своє «життя наопашки носити на однім плечі» (Олег Ольжич). І в захопленні, зізнаюсь - до біса фемінізм! -  закохалася в кожного з ста...

Так, поезія не для широкого загалу - ну і нехай. Нехай широкий загал продовжує читати блювотно-любовні романи. А ось так, не задля піару - душу навстіж, ось так не кожен зможе. А вони змогли. Ці сто чоловіків - кращі з кращих.