Я йшов за труною товариша й думав: щастить — таки людям, задер ноги, i нiякого тобi клопоту, востаннє блиснув голими стегнами покiйника, а свiт хай собi ходить хоч на головi. Та коли ми прийшли на цвинтар, побачили стiльки машин, фургонiв, катафалкiв — не те пiдступитися голови...

Той сад, і ніч, і зорі — де вони тепер? Згадай, як весна цвіла, зі мною ти рада йшла. А в серці — мов крик... А серце розривалось, бідне, прощалось з тобою навік. Ти їдеш в далекий край... прощай, люба, прощай! Ой строгий життя закон: востаннє глянь з вікон,— я кличу тебе весь...

Я кохаю ті хмари похмурі, Що під час велетенської бурі Як озвуться, то слово їх — грім, А ударять — перуном палким,— І здригнеться земля серед бурі, Як гуркоче розгніваний грім. Я кохаю ту квітку маленьку, Що і вітрик зламає бідненьку: У громами сполохані дні Захищать її...

Я лежу в дзвінкім осіннім золоті Під роями глиць. Дух лісів настояний на солоді Вив´ялих кислиць. Задрімав: наснився поцілунок – Трепетні вуста. Справді сон а чи живий відлунок Літ із-за півста. Заливає повінь спогадання Та й не в перший раз. В пору золотого опадання Зацвітає ряст.

Я мандрувала у гранчастій склянці, Немов би у лісі, немов би у сні. Желе розлилося червоним палацем І стіни здавались тісні. Я ніби тікала від справжньої ложки, Хтось думав, що я цукат. Та я несподівано, ненароком, Потрапила в місто солодких свят. Де цукор розтанув слизькою манною, А...

Я мусив би вам говорити Про сиві обридлі дощі, Що знову минається літо І падає листя з кущів; Що краще лишилось позаду І вже не повернеться знов. Я мусив би вам говорити… А я говорю про любов.   Я мусив би вам говорити Що линуть –минають роки, Що майже дорослі вже...

я не аліса не лоліта не целюлозна не елітна не целюлітна не шукаю поліграфічні кращі фірми порнографічні кращі фільми я піна я не афродіта я зникну через сім секунд піду в пісок піду у ґрунт я не феміна я фініта  

Я не жалуюсь на тебе, доле: Добре ти вела мене, мов мати. Таж де хліб родити має поле, Мусить плуг квітки з корінням рвати. Важко плуг скрипить у чорній скибі, І квітки зітхають у сконанню… Серце рвесь, уста німі, мов риби, І душа вглибляєсь в люту рану. А ти йдеш з сівнею й тихо сієш...

Я не кляв тебе, о зоре, Хоч як сильно жаль мій ріс; Насміх твій і власне горе Я терпливо переніс. Та боюсь за тебе дуже, Бо любо — то мстивий бог; Як одно її зневажить, Любить мститься на обох. Як сміючись ти вбивала Чистую любов мою, Чи ти знала, що вбиваєш Все, чим в світі я жию? Чи...