Електронна бібліотека/Проза

Особняк на Зеленій, 77 (новела)Віктор Палинський
Зустрічі та прощання (новела)Віктор Палинський
Зоряна каруселя (новела)Віктор Палинський
Людина дощу (новела)Віктор Палинський
Поезіє вседобра не мовчи...Микола Істин
Війна 2022Микола Істин
Дивовижа в купальні (новела)Віктор Палинський
Новий день поезії йде…Микола Істин
Доля людства нині бродить в УкраїніІгор Павлюк
Тривоги Юлії (новела)Віктор Палинський
Єдиноріг (новела)Віктор Палинський
ПаличкаВіктор Палинський
Стефанові турботиВіктор Палинський
За зореюАлла Рогашко
«Провидець», уривок з роману (видавництво «Український пріоритет», 2021р.)Алла Рогашко
Вірші (З майбутньої книги «Поетичні прогресії кохання»)Микола Істин
Екзистенційне (Новелета)Віктор Палинський
ВіршіПетро Коробчук
А ось зима цього року, робить дерева тьмяними...Сергій Жадан
І хай буде знаком наближення...Сергій Жадан
Але згадати потім ріки ці...Сергій Жадан
ПрибулецьВіктор Палинський
СантаВіктор Палинський
Це не сніг...Сергій Пантюк
Розумієш, дельфін такий же хижак...Артем Полежака
Це буде вимовлено колись уперше...Сергій Жадан
Великі малі зустрічіВіктор Палинський
Навчатись відчувати...Григорій Штонь
В термітниках великих міст...Григорій Штонь
Хльости і шерех потопельних вод...Григорій Штонь
Квартирою снують струмки надвірної жаріні...Григорій Штонь
Мене хтось мстиво попередив...Григорій Штонь
Зле чуєшся, коли...Григорій Штонь
Завантажити

Елегантна поверхня білого кедру в”являлася мені під час візиту до Мстислави Ра. Маленька японка потисла руку, знаючи давню істину приватних зустрічей: з тіла в тіло йде струм жаги; плавали лебеді в нафтовому морі. Колись вони були мною (чи я був ними), але всі тягнулися до синьої книги з каліграфічно вистражданим афоризмом: що може бути відразливіше від тимчасовості кохання? Тільки себе бачити всюди.

Мстислава різала сало, воно перетоплювалося у молитву безпричинній глибинності дня.

Саке? – я відчув дивну полегкість. Повітря пахло насиченістю. Я ніколи не бачив стільки простору, як у її кімнаті. Я сидів долі на сірій ряднині, схрестивши ноги. Ми не дивилися одне одному в очі. Мстислава мовчала. Я чув її. Мені легше було її чути.

Сьогодні Мстислава нагадувала мініатюрну статуетку з моєї колекції, привезену з далеких країв. Раптово Мстиславине матове обличчя зашарілося. Я прочитав у її посмішці тихе виправдання: цей халат дістався мені від матері... Аж тепер я звернув на нього увагу: в разючих барвистих айстрах, з широкими рукавами. І справді, їй треба було виправдовуватися – я стеріг його уквітчану кричущість своїм невидимим оком, а тим часом читав на стіні послідовність каліграфічно викреслених ієрогліфів: “Вічно”, “Пісок”, “Море”.

Порцелянові чашки повільно наповнювалися згустком степових трав. Я згадав, що лише мить тому вистрибнув з потяга. Мстислава на нього ніколи не сідала. “Немає сенсу”, -- казала вона.

Здавалося, вона тисячоліттями жила в кімнатці будинку з заокругленим догори дахом, що над річкою. Після обіднього сну, умившися, я часто сходив у берег, ховався в кущах і стежив за нею. Щодня, о цій порі, вона випливала човном на середину річки і обливалася прозорим холодом. Тоді Мстислава була схожою на беззахисно оголену, але всевладну дівчинку. А ще я думав про смерть лілеї. Хотілося співати щось протяжне й сумне, та я боявся, що Мстислава сховається від мене на дні зміїної води...

“Сьогодні по обіді тебе не було”, -- в її очах зблиснув ледь помітний сум. Вона стала ще більше схожою на фігурку з мого письмового столу. Коли часом мені ставало радісно, я намагався не дивитися на неї.

Я гляну у вікно: гілка дикої вишні якось дивно тремтіла. Десь удалині глухо застогнало, немов прокинувся від сну віками закам”янілий велетенський дракон. Гарячі величезні краплі зливи бризнули на скло.

Я несамовито кинувся до Мстислави, зриваючи з її тіла поьлеклі айстри. Я був останній, хто не входив у неї в нашому забутому Богом селі.



Партнери