Незнайомій з 13-ої камери Люлі-люлі... Тук-тук-тук... Спи, сусідко з-за стіни. Крильми круки чорнопері по камері сіють сни. Спи, дівчатко... Тук-тук-тук.. Спи, сусідко. Тиха нічка простеляє темінь риз, як черничка м´якорука, гонить крука блиском сліз. Спи, дівчатко... Тук-тук-тук.. Спи...

Тюрмо народів, обручем сталеним Ти обціпила їх живі сустави Й держиш — не для пожитку, не для слави, А лиш для жиру клевретам мерзенним. Отак пастух попута коні в полі Через ногу; здаєсь, три ноги вільні, А йти вони, ні бігти не зусильні — То ржуть, гризуться спільники...

Тяжко-важко вік свій коротати У незнання сумерці німім, І хилитись, і в ярмі стогнати, До могили простогнати в нім. Тяжко-важко вік цілий боліти, А не знати навіть, де болить; Мучитись у горі, а не вміти Того горя й крихточку вменшить. А ще тяжче бачити всю муку, Знати добре джерело її, Але...

У атомну війну повірити не можна. Чому ж мені так боляче-тривожно? Чому ввижається слизька, одна-єдина Льодина в морі і – на ній людина? Жахлива самота – ані душі довкола. Зола на всій землі давно вже прохолола. Рябіє струп´ями розтоплене каміння – Німі надгробочки...

У Вероні, гей, на брамі кам’яній, Там стояли три жовняри молоді; Як стояли, так стояли, говорили: Бодай би ся ясні мури розвалили! Не так мури кам’янії, як ті брами,— Заплакала стара ненька сльозоньками. Не плач, мати, не плач моя, не журися, Маю ж бо я що убрати, подивися:...

У весняне синє поле Вийде жінка в чорній сукні Імена сестер кричати Наче птах в порожнє небо Викричить усіх із себе Ту, що відлетіла швидко Ту, яка про смерть благала Ту, що не спинила смерть Ту, яка чекає досі Ту, яка усе ще вірить Ту, що сорок днів мовчить Викричить їх...

У провінційному місті живе дівчинка – зелене волосся, солом’яні очі, вона не підозрює про існування вічності і взагалі нічого не хоче. Правда, мріє про срібні кліпси і джинси хоча б місцевої фабрики, а мати щодня погрожує клізмою і вкотре переховує древні ретушні фарби. А ще...

У всіх є своя Чернеччина. Добре, як є вона – Мамина і лелечина – В білому світі одна. Добре, як є Слобожанщина, Ворскла і шлях в Лебедин, Де отчий твій край позначено Також на світі один.

Скали… Кедри… Скоро й вечір. Я сумна стою. В´ється стежка… Ох!.. чи йтиме ж Той, кого люблю?.. Тінь в долинах… Верхогір´я Наче золоте… Гасне сонце… Тоне в морі… Любий! де ж ти?! де?! Впала ніч… Шакали виють…...

В залізний вік, пристріляний до пня, Коли частіше від святого "мати" Гриміло над колискою: "війна", - Судилося нам безмір пізнавати. Були нам недосяжні букварі, Як довоєнні видива казкові, Тому ми звикли вірити на слово Учителям воєнної пори. Писав директор лівою. Перо Злітало тяжко, як підбита...