Завантажити

Баба Женя – пенсіонерка. Чоловік умер, діти поодружувались і пороз’їжджались, вона в цілій хаті живе сама. Хата не надто велика, але цегляна і крепка. З хазяйства баба Женя тримає лише маленького песика, щоб голос подавав, і десяток курочок – і все. Більше не хоче, «бо того здоров’я і так нема». Досить їй городу коло хати п’ятнадцять соток, щоб наробитися.

Раз на місяць баба Женя отримує шістсот тридцять гривень пенсії. Ще як тільки поштарка починає розносити гроші по її вулиці, баба Женя ледь не від ранку займає місце на лавочці коло свого паркану і чекає. І коли на другий чи там на третій день черга доходить до неї, поштарка і собі сідає поряд на лавочку, розкладає свої папери, відраховує потрібну суму і дає бабі розписатися навпроти свого прізвища у відомості. Уся ця процедура виконується дуже не поспіхом і супроводжується задушевною розмовою, яка розчулює бабу Женю настільки, що якусь там гривню чи навіть дві вона, як правило, залишає поштарці.

«Хай там та копієчка залишиться у тієї Галі. Гроші мені носить. Не збіднію», -- думає вона і, вдоволена, затискує пенсію в кулак, а кулак ховає під фартух.

Коли ж поштарка рушає далі, вона встає з лавочки і йде до себе до хати. Ретельно защібає за собою хвіртку, потім бере на замок хатні двері і йде до своєї кімнати, у якій єдиній, по суті, й живе (а нащо всю хату топити?) Підходить вона до накритого клейонкою столу і якщо на ньому є якісь крихти чи що, то старанно витирає їх ганчіркою, сідає, одягає окуляри і починає ділити гроші. Першим ділом вона їх перерахує раз, а то й два, обдивиться кожну купюру. Якщо, не дай Бог, трапиться якась надірвана чи м’ята, баба незадоволено прокоментує:

--О, дивись! Підсунула мені. Не дам другий раз гривню, -- все заберу, як вона така.

Перерахувавши гроші і впевнившись, що її не обманули, баба Женя починає розкладати їх на купки. Одна купка – це на хліб. Вона вже знає, скільки їй треба, відраховує точну суму і притискає купку рукою. Сюди ж, на самий верх, вона покладе і підозрілу купюру, щоб бігом у магазині розміняти.

Друга купка – на кісточку. Баба Женя двічі на місяць іде раненько у неділю до міста на базар і купляє собі два кіла реберець на борщ. Тут точної суми не покладеш, бо ціна частенько скаче, то ж треба сюди виділити трішки з лишком, щоб вистачило.

Третя купка (а часом і не купка, а всього лише пару купюр) – це за світло. Вона знає, скільки вона спалює світла – треба буде заплатити, як принесуть квитанцію.

Четверта купка -- на різне: на віник, на лампочку, на пральний порошок, крупу, олію чи там ще якусь потребу з тих, що виникають регулярно і яких не уникнути ніяк.

Лишає кілька гривень і для внуків. Як прийде яке в гості, то не відпустиш же дитину з порожніми руками – треба дати хоч би п’ять гривень. Хай знає, що в нього баба є.

Потім кожна купка сховається «на своє місце»: одна – під клейонку, друга – за образ Божої матері, третя – в шафу на поличку… І так розподіливши гроші за призначенням, живе собі баба аж цілий місяць, до наступної пенсії.

Ще коли їздили міняли різні продукти на бараболю, то баба Женя, намінявши собі олії, рису, цибулі, помідор, зекономила двісті гривень і відклала їх на міндобриво. Хазяйства в неї нема, гноїти город нічим, то щоб була бараболя, її треба підкормити – це баба Женя знає добре. Ото ж двісті гривень лежали у неї в надійному місці, окремо, і чекали машини, що має їхати і продавати добриво.

І ось нарешті настав він, час тих двохсот гривень. В один прекрасний день завернула на їхню вулицю крита машина. Баба Женя, як їй і годиться, ніби нюхом чула, якраз «висіла» на воротях і зупинила ту машину. В кабіні – один шофер.

-- Ви, може, добриво везете?

-- Добриво.

-- По чому?

-- По сто вісімдесят мішок. І ще по сто сорок.

-- А яке воно?

-- А яке вам треба?

-- Мені – під бараболю.

-- Таке якраз є. По сто вісімдесят гривень за п’ятдесят кіл.

-- Ану покажіть!

Водій, як кажуть у наших краях, виліз із кабіни і почалося те, що називається торгом. А що баба Женя виросла у славному містечку Меджибожі, то її не треба було вчити, що таке базар. На базарі ж, як відомо, є двох дурних: один хоче продати дорожче, а другий те саме купити, але дешевше. І як не впирався бідний шофер, як не переконував стару міщанку в твердості пропонованої ним ціни, коли він відніс їй мішок у комору, то, отримавши аж після цього в руку гроші, таки не дорахувався до ста вісімдесяти парочку гривень. А що за тих нещасних дві гривні перти мішок через весь двір назад йому не хотілось, то чоловік тільки й того, що зітхнув, махнув рукою і мовчки проковтнув дрібний бабин обман.

-- Спасіба! – задоволено сяяла баба, випроводжаючи продавця за хвіртку.

-- На здоров’я, -- гречно відповів той, сів у свою кабіну і поїхав-посигналив далі по вулиці.

Відправивши машину, баба Женя повернулася в кладовку. Їй було приємно ще раз подивитися на мішок з добривом. Він стояв повненький, біленький, спертий на стіну, гарно так стояв, надійно -- хай чекає тут до весни.

Але що це? На підлозі під мішком лежало кілька штук біленьких маленьких гранул! Видно, як той скидав, то з якоїсь малесенької дірочки висипалось. Баба Женя нагнулась, позбирала ті гранули на долоню, дивиться – ні, вони таки точно не червоні. Але ж під бараболю мають бути червоні! Це вона знає точно, бо і торік, і позаторік такі сипала. Обманув! Обманув, собака! Руки в баби Жені затремтіли, аж вона мусила ті гранулки стиснути в кулачок, щоб не розсипались. З очей раптом кудись утік білий світ і якась сліпа сила ухопила її за плечі , і понесла назад до хвіртки, а з хвіртки на дорогу…

Машина з добривом саме зупинилась через дві хати, отже, слава Богу, ще не все було втрачено, тільки треба було встигнути. І баба Женя, сердега, вшкварила таку стометрівку, що коли добігла, то серце гупало, як у кадубі, а подих був такий частий, що не годна була слова вимовити.

Відсапуючись, вона зупинилася біля кабіни і стала виглядати, куди ж це подівся водій. А що його ніде не було видно, то вона навіть стала підозрювати, що він, сволота, зрозумів, що його розкусили, і сховався. Але водій тут-таки й підійшов, ще й чомусь у неї з-за спини – це що, вона так поспішала, що аж його проскочила?

І як тільки він з’явився, баба першим ділом тицьнула йому під носа тими злощасними гранулками.

-- Подивіться!

-- Що «подивіться»? – не зрозумів чоловік.

-- Що ви мені продали!

Баба Женя, бідака, засапавшись, могла вимовляти лише короткі фрази, на довгі у неї не вистачало дихання.

-- Що я вам продав?

-- Воно біле!

-- Воно рожеве, тьотю. І що?

-- А мені треба червоне!

-- То що ви хочете?

-- Так! Віддайте мені гроші!

-- То ви що, передумали брати добриво?

-- Передумала! Заберіть його! І віддайте гроші!

-- Як скажете, -- примирливо відповів шофер. – Не хочете, то я зараз під’їду заберу.

-- Ви втечете від мене!

Здається, шофер зрозумів її стан, бо почав заспокоювати жінку.

-- Не бійтеся, тьотю! Зараз мені гроші винесуть і я до вас під’їду. Ідіть, не бійтесь. Я під’їду!

Співчутливі інтонації водія таки подіяли на бабу Женю, бо вона відійшла від машини і помаленько, раз по раз оглядаючись, пішла назад до свого двору. А йдучи, схвильовано думала: «Диви, яка я дурна! Чого ж я йду? Він зараз тільки чик – заведе машину і поїде. І кому я тоді що скажу?»

Як на те, машина все стояла, не рушала: десь довго він чекав тих грошей. Тим часом на бабину тривогу почали сходитися сусіди. Вийшов Ігор з хати, що навпроти, фермер; підійшла Соня Дядичка, теж грамотна жінка: в колгоспі бухгалтером працювала; Вітька Чубар, алкоголік. І коли баба Женя наблизилась до їхнього гурту, то ніяк не могла не розказати про свою тривогу.

--Це ж не жарти! – і скаржилась, і оправдовувалась вона, показуючи людям підозрілі гранули, -- Це ж третя частина моєї пенсії!

Поки сусіди вникали в суть справи, під’їхала й машина. З неї вийшов водій і став тлумачити всім, яке добриво він возить, де він його бере і що саме купила в нього «ця жіночка». Він навіть відкрив борта, стягнув мішка і всім давав читати, що на ньому написано. А що гранули не червоні, пояснював він, то це тому, що, крім калію, у цьому добриві є ще селітра і фосфор. Тому вони рожеві і ніякі вони не білі.

Ні, він наче б то не схожий був на злодія, але баба Женя все одно йому віри не йняла. Вона знала, що він буде говорити, що завгодно, аби продати, але чи треба таке добриво їй, вона сама вирішити не могла.

-- Ігоре! – благала вона і заглядала в очі своєму сусіду, -- Ти ж агроном, ти знаєш. Брати мені це добриво чи віддати?

Флегматичний Ігор стояв -- руки в кишенях – з таким виразом на обличчі, ніби спав.

-- Я що знаю? – байдуже зітнув він плечима. -- Під бараболю це добриво йде. Як хочете, то беріть собі.

-- Соню, а ти що скажеш?

Але й Соня не хотіла нічого радити своїй сусідці, а тільки й того, що скорчила на обличчі гримасу не то непевності, не то байдужості.

От непорадна була година і все тут! Стояла баба Женя, нещаслива й розгублена, крутилася на всі боки, кліпала очима і не могла ніяк збагнути, вигадала вона чи прогадала. Над головою в неї висіло величезне синє небо, під ногами лежала свята мати-земля і в тому не було жодного сумніву. Та й по боках оточував бабу Женю добре знайомий їй світ, але був він хоч і бачений очима, але якийсь такий не твердий, не надійний, що спертися у ньому не було на що, ніби населений він був не людьми, а привидами. Від того в грудях баби Жені туго натягнулась якась невидима струна і дрібно забриніла неспокоєм і страхом.

-- То що, тьотю? Йти забирати мішок чи не треба? – ще раз запитав водій, бачачи її вагання.

-- Та їдьте вже! – змученим жестом відмахнулася від нього жінка, ніби відрізала шматок свого серця.

Вулиця швидко спорожніла, а баба Женя покинутою сиротою подалась до себе в двір. По дорозі вона спересердя зашвирнула куди подалі ті кляті гранули і обтерла об фартух долоню. Руки тремтіли – треба було пити заспокійливе. Баба Женя зайшла в хату і дістала з буфета свою аптечку, металеву коробку з-під оселедців. Там у баби Жені лежав цілий арсенал пігулок: «від серця», «від печінки», «від піджелудочної», «від давлєнія», навіть «від поносу». І якщо якихось пігулок у тій коробці не було, то, мабуть, тільки одних: від злиднів. А, може, й ще яких? Хтозна?

2009

читати