Завантажити

Цьогоріч Михась дуже чекав на свято Великодня. А втім, як і кожного року. Бо ж сім тижнів вже дотримувався якнайсуворішого посту. Саме стільки часу Ісус Христос провів в пустелі. Тому Михась вірив, що у ці дні седмиць його душа має прислуховуватись до страждань, котрі пережив Ісус Христос в свої останні дні. У Великий Четвер причастився і відслухав у церкві 12 Євангелій про історію Христових Страждань. А наступного дня навіть нічого не їв, бо вважав цей день скорботним. У Велику ж Суботу по обіді Михася бачили, поспішаючого до церкви на Пасхальну Вечірню, де читались 15 пасхальних паремій, котрі він знав напам’ять. Він намагався максимально наблизитись до Свята, відчути його і тілом і душею. Михась віддав би багато чого, щоб хоч на хвилиночку перенестись на дві тисячі років назад, пройтись шляхом Ісуса, поспілкуватись хоча б з його ровесниками… Після літургії Михась не пішов з церкви, а залишився там до ночі, харчуючись хлібом і водою, як колись робили його предки, щоправда тоді замість води в них було вино. Великодня Служба Божа тривала всю ніч. Всі, а особливо Михась, чекали на її найурочистіший момент опівночі, коли священик сповіщав: «Христос воскрес!». Всі ж присутні гучно відповідали: «Воістину воскрес!». Після служби процесія тричі обходила навколо церкви хресним ходом, а потім починала процес освячення пасхальних страв: пасок, крашанок, ковбас, хріну та інших страв. Михась теж вийшов за процесією з церкви. Було ще зовсім темно, але він вже здалеку розгледів дружину. Вона ще о третій ранку прийшла до церкви з кошиком, прикрашеним вишитим рушником, барвінком та свічками. А рано-вранці Михась щороку чекав на великий землетрус, він вірив, що колись він його дочекається, адже за біблійним сюжетом ангел небесний відвалив камінь від дверей гробу Господнього з великим землетрусом. Проте землетрусу в цей день ніколи не було. Після освячення Михась з Христею, поєднавшись руками, повагом йшли додому, чемно вітаючись при цьому знайомим, що поспішали з кошиками їм назустріч.

- Христю, ти чула, як земля здригнулась, щойно розвиднилось?

- Яка земля?! То вже в тебе баляндраси здригаються у голові!

- Ну не вельми, а так, ледь-ледь, - Михасеві дуже хотілось, щоб окрім нього ще хтось відчув був те дрижання.

- Або розумне казать, або зовсім мовчать, дурню, - мовила Христя посміхаючись, - коли був відсунутий камінь, великий стався землетрус, а не ледь-ледь! – і гучно розсміялась.

- Але колись-то він станеться, будь певна, ще згадаєш мудре моє віщування.

- Ой, віщун ти мій пустотливий, - сказала Христя і ніжно поцілувала чоловіка в чоло.

- Віталя приїхав з невісткою?

- Приїхали ще вчора всі – Віталько, Оксана й Софійка.

- От і файно, зараз будемо розговлятися.

Прийшовши додому, Михась насамперед поспішив з кошиком до худоби, цілувався з нею, сповіщав «Христос Воскрес!». Коли Віталько був меншим та при домі, він в цей момент вигукував за худобу: «Воістину Воскрес!». Тепер господар торкався тричі свяченим кожної худобини і промовляв: «Аби ся так не брало вівці, як ніщо не візьметься свяченої паски». Потім обійшов, так само промовляючи, сад, пасіку та городину. Ввійшовши до хати, Михась благословив дітей і запросив до святкового столу, до того часу вже святково накритого Христею. Тут вже христувались, їли, пили, весело гомоніли про все на світі.

- Христю, а пам’ятаєш, куди ми молодими йшли після розговін?

- Куди ж – під церкву!

- Як ми там витанцьовували, яких веснянок та гаївок співали, а які були в нас гагілки, забави! І всі в обновах! Дівчата чваняться одна перед одною спідницями, парубки хизуються новими капелюхами з павами. Весняне сонце світить, у повітрі пахощі, на цвинтарі гамір, дзвонять дзвони – і так усі три дні! Ой, файно було!

- І дітей сила-сила. Чи коло батьків, чи самі бігають граються, галунками червоними, темно-синіми, жовтими обмінюються, а то й цокаються крашанками. Ми ж, молоді дівчата, гуртувались, нараджувались і виспівували ті гагілки. А хлопці на те тільки, щоб робити збитки та дівчат передражнювати. Така в нас була забава. Як сьогодні бачу: іде поза липи хоровід, позчіплялися дівчата за руки:
«Казала мне мати за першого дати,
А той перший – малий-недоверший, гей, гу, гу-га-га» -
і так аж до дванадцятого. Пригадую собі ще такі строфи:
«Казала мне мати четвертому дати,
А той четвертий, як свиня упертий.
Казала мне мати за п’ятого дати,
А той п’ятий та не має хати»…
І всім дванадцятьом дівчата «пришивають лати». Парубки ж мстяться: перебивають, вигукують. Але ж ніколи не вдавалось їм дівчат перемогти: дівчата меткіщі, на язик гостріщі.

- Так, людям у наших роках важко собі Великдень без гагілок уявити. А Віталько вже й не знає, швидко ся все змінило…

- Чому не знаю, - обізвався Віталя, - може й не застав цього, але я чув про гагілки! Ксеню, а у вас теж були гагілки? – запитав він дружини.

- Нет, про гагилки я не слышала, - сумно мовила Оксана, - и вообще не слышала, чтобы на Пасху возле церкви веселились.

- Що ти, - мовив Михась, - на Великдень всі мають веселитися, бо хто буде сумувати в цей день, сумуватиме і весь рік. А якщо хтось помирає на Великдень, то вважається, що його щаслива душа піде просто до неба, бо того дня «небо отворено».

- А наступного дня, в понеділок, - мовила далі Христя, - хлопці обливали нас, дівчат, водою. Називався він Обливаним понеділком. А ми вже могли їм віддячити тим самим у вівторок.

- Мама, я хочу облываного понедельника, хочу всех обливать водой! - раптово мовила мала Софійка, і всі гучно засміялись з того.

- Чому «обливали», мамо, - запитав Віталя, - обливають і досі! Навіть в місті, в тролейбусах, на зупинках, всюди! – і тут він згадав, скільки вони дівчат облили з друзями за своє життя.

А потім задумався й усвідомив, що нічого з того не знатимуть його діти, традиції відмирають. І раптом йому так закортіло відкрити цю завісу часу Софійці та її молодому поколінню, що він вирішив будь-що показати їй хоча б основні з традицій. Підмовити батька, маму, сусідів, але розіграти і Вертеп на Різдво, і гагілки на Великдень і… Багато чого вже вертілось в голові. Задум заводив Віталю все більше і почати він вирішив невідкладно, ось прямо на Проводи! Він вже бачив, як відразу після повернення до міста, на третій день Пасхи, він поведе Софійку до річки і вони кинуть шкарлупку з свячених крашанок у воду, щоб вони допливли до Чорного моря, в країну померлих, або ж у країну Рахманів, до якої вони припливуть якраз в середу Переполовення. З цього, мовляв, мерці Рахмани й довідуються, що в нас, живих, уже Великдень, і треба й собі святкувати. Так Софійка довідається, що Проводи – це Великдень для померлих. А потім приїдуть наступного тижня на цвинтар і Віталька покаже Софійці, як можна привітатись зі своїми померлими родичами: тричі постукавши по хресті свяченим яєчком і сказавши: «Христос воскрес!». Розповість, що якщо між покійними і живими залишились якісь непорозуміння, слід попросити вибачення, а також простити їх. Бо в ці дні вони нас чують, тому вибачать тим, хто завинив перед ними на цьому світі…. Багато всього крутилось в голові у Віталі, що можна було б ще встигнути передати малій донечці. Він вже обговорював з Софійкою деталі майбутньої поїздки, коли Оксана видала, що не зможе приїхати «опять», пославшись на якісь нагальні справи. Віталик вирішив їхати вдвох із Софійкою.

Однак приїхавши до міста, Оксана рішуче заявила:

- Я не хочу, чтоб Софья ехала с тобой на… как они… Проводы!

- Чому?

- Просто не хочу!

- Але ж чому?

- Потому!

Віталя осів з несподіванки від такої відповіді, вмить йому потемніло в очах, він нічого більше не розумів… Він завжди розумів свою дружину, незважаючи, що вона з іншого регіону. Завжди до сьогодні. Він вважав, що спільну мову знайти можна завше, незалежно з ким. А особливо з дружиною, з котрою прожив уже не один рік. Якась пророча сила пронеслась в голові шевченковим рядком: «Кохайтесь, чорнобриві, та не з москалями…», та він швидко прогнав цю фразу геть зі своєї голови. Але ж як тоді виховувати дітей, якщо не на батьківських традиціях?! Яке зерно проросте в них, якщо не батьківської правди? Як їм показати, що не в багатстві щастя і що все відносне в цьому житті, якщо не шевченковим:

«На Великдень, на соломі
Проти сонця, діти
Грались собі крашанками
Та й стали хвалитись
Обновами. Тому к святкам
З лиштвою пошили
Сорочечку. А тій стьожку,
Тій стрічку купили.
Кому шапочку смушеву,
Чобітки шкапові,
Кому свитку. Одна тільки
Сидить без обнови
Сиріточка, рученята
Сховавши в рукава.
— Мені мати купувала.
— Мені батько справив.
— А мені хрещена мати
Лиштву вишивала.
— А я… в попа обідала,—
Сирітка сказала».

Весь день Віталя ходив сам не свій, як ніби щось бракувало йому. Чи родині. А ввечері подзвонив мамі. Хоча він ще не знав, як пояснюватиме, що не приїде. Ні він, ні Софійка. Не знав, але подзвонив. Він завжди у гнітючу хвилину телефонував додому. Просто,щоб почути рідний голос, котрий його заспокоював і ніби зцілював. Він просто слухав маму, слухав про все, що вона розповідала: що піп зник кудись після Великодня, що город виорано, що тюльпани розцвіли в саду, що тато Тризну замовив на Проводи… задля Софійки…

читати