Електронна бібліотека/Поезія

Спорудження залізничної станції (1931) (дубль)Дебора Фогель
Спорудження залізничної станції (1931)Дебора Фогель
«Акація квітне» (1932)Дебора Фогель
Квіткові з азаліямиДебора Фогель
ПубліцистикаДебора Фогель
Мавка і БерсеркГанна Заворотна
Втеча до морокуІгор Скрипник
Із майбутньої книгиВасиль Кузан
Доторкнутися до кумираЄвген Баль
Азовські сомикиЄвген Баль
Меридіани штурмана БаркаЄвген Баль
З книжки «Глінтвейн дорогою на Говерлу»Василь Карп’юк
Нічні голосиОлег Янченко
Майже елегія. Зі збірки «Елегії острова Патмос»Олег Короташ
Моя Венеція. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Політ над містом. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
"найрідніша цей зачумлений вигуком вірш..." Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Елегія Маяковському. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Блюз біженців. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Елегія зла. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
«– А давайте надамо німому слово, –». Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Денний чай у Лондоні. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
dasein. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Пластика. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Це твоя п’єса, мабуть... Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
творити мовчання. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Сієста. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
ВтечаГанна Заворотна
Постійність пам’ятіІрина Ликович
ЧічкаМихайло Трайста
Поле крові. Іловайськ. Фрагмент роману «Трьохсотлітня Голгофа. Фавор»Катерина Мотрич
КРИГА СТАРОЇ ПЕРЕПРАВИОлег Янченко
Зі збірки «Вірші про все і ніщо» (2017)Петро Гнида
Завантажити

червоне

 

Юлі Хім’як

 

Будь-який вірш як і будь-яка вода

Мусить починатись але не закінчуватись.

Це круговерть і там уже все погоджено.

 

…Потім ти спричиняєш тисняву

В серці окремого чоловіка

що пахне цигарками й одеколоном

часто телефонує.

 

Він як і я пригнічений

Ніби страта має відбутися завтра

І йому сказали іди. Лиш закрий за собою двері…

Він притримується дотиків

Обережно крає хлібину і змушує їсти

Бо це тіло його і він його сам відрізав

У нього непритомність і приязність –

Це одне і те саме

 

В червні у нас буде червоне. Червоне -

Це голос околиць Тернополя

Коли у тебе зникає слух

І з цього народжується пісня про тишу

Що розпинає бажаючих встати

І щось промовити.

 

Казкова країна як завжди під зиму розпалася

І тремтіння повік від присутності предка

І того ж нащадка

 

 

…ховаючи лезо за пазухою

І.С

 

Вранішні пластівці наштовхують на думку жити по-новому

Вчора мені поміж музики яку я чую у снах

Наснилась Ірця

Легко і дуже вагомо вона обминала дощ

І краплі засохли на її окулярах

 

Куди я хочу поїхати? Дорога мене оминула.

Я переосмислив це місто новими спогадами.

Тепер мене жахає бажання лишатися тут

Коли мовкнуть дерева і осінь колюча сплачує зимами

Коли зірка падає і я не загадую жодних бажань.

Жодних ілюзій про тебе які оминають.

Всі світлофори галактики ікс.

Всі перечитані книги усіх класиків.

 

Лунко біжить поза пазуху дощ.

Я готуюсь до переплетення я готуюсь

До тих незбагненних речей які ти насправді ще не промовила

І соромно стало нарешті мовчати.

 

Протяжний звук – і у всіх снах перерва

Я піднімаюсь сходами поволі

Ніби це мені дали хрест

І світло стискає голову.

І світло стискає нас ніби лікар

Який примружує очі

Ховаючи лезо за пазухою

 

найближче пекло

«Америка у будь якім селі поблизу,

у Ґранольєрсі, Амельї, Боржес Бланкес,

у Матаро, в Морельї, в Кадакесі

та в Монтуїрі їдячи чоколяду.»

Е.Казасес

 

Америка –

це найближче пекло за Борисполем.

 

Там є «Ворк енд Тревел»

Там купа наших студентів улітку

Тобто там не пропадеш якщо є наші студенти…

Там є Гарлем. Гетто. Всі читають книжки.

В деяких штатах легальні наркотики

І за спостереженням приятелів

Наркотики легше дістати ніж алкоголь.

Бісенята з великими м’язами і жетонами

Їздять за тобою.

Там «Кемел» завжди жовтий.

У готелях там суцільне порно.

Платні канали мають більші рейтинги ніж урядові…

Там безліч дурних законів.

Там у суді доводять твою причетність.

Вдень там бабусі рахують зморшки.

Вдягають білі кросівки й шкарпетки

 

Там у кожному хмарочосі – Брюс Вілліс

Там у кожному барі – Джонні Депп

Там у кожному відділку – Чак Норіс

А в офісах працюють Дженіфер Еністон

Кіану Рівз

Мет Деймон

і Бен Афлекк…

Кожна спрагла жінка – Моніка Белуччі чи

Кім Бесінджер.

В кожному конкурсі краси перемагає

Сандора Баллок.

І якщо ви жіночої статті начувайтесь

Вас мусить звабити Мікі Рурк

 

 

перші весняні дощі

 

її тіло створено рухатись в танці,

повільному, наче перші весняні дощі…

згадую лиш частину її обличчя.

перераховую на пальцях ночі:

три, дві, одна.

артерії міста наповнились людом.

від неї пахне піском,

від мене – цигарками.

липке почуття дійсності.

крихке почуття вільності.

 

“від чого ти хочеш тікати, – запитую,

ти ж бачиш навколо однакові люди,

закони, пересічні бюрократи,

дикі звірі … від чого ти хочеш тікати,

точніше куди?”

досить широко розплющити очі.

блукати древніми вулицями.

і бачити те, як на геніальності плазують

посередності,

досить витримати у собі ненависть,

вживати ці дні, вечори,

наповнені погрозами про виклик міліції

 

завтра пересохне горло. я погляну на тебе,

на те, як ти спиш, як розганяєш волоссям повітря,

як притискаєш до грудей книги

написані не для тебе і не про тебе…

чи наважиться хтось це порушити?

вигнати нас на площу?

 

я зачинив всі двері. завішав вікна.

порушуючи тишу - цілую тебе.

ти тремтиш, як тремтять перехожі,

коли грім окуповує місто,

розганяючи всіх туземців у двері,

розливаючи дощ по твоєму балконі.

 

нас колись не стане…

але я хотів би, щоб перехожі усміхались

під час запаху піску і сигарет,

а ти все лежиш і тобі так пасують

перші весняні дощі…

 

***

 

Ми з тобою без назв. Тому

Шаленіє безодня нас

І без одягу душу на споді

Кому ще за коробом треба час

Без назв. Без найменшого натяку. Дотику

Наших з тобою опадів

Переживань і пережитого

Газопровід ганяє нас

Так хотілося жити у житі

Через ліве плече подивлюсь

І замолиться сонце червоне

Нас немає. Точніше на нас – мотуз.

І вливають у чай як завжди бром

Ми з тобою без назв. Тому

Шаленіє безодня. Шкода.

Поїзд рушив до Бога на Колиму.

І змерзає вода

 

 як Босх

 

Вечір перетворюється на дівчину

З невідомим кольором очей…

Вже годину її нема, а я ще досі не можу збагнути.

В кімнаті пахне нею. Море стає як морок…

Якщо дивишся в пустоту. Вважай…

 

Ще до вчора я вже встиг її забути.

Вже сьогодні я скучив. Вже сьогодні думаю.

Ця теперішність достойна бути віршем.

 

У роті гіркий присмак кави. Галичина прослизає крізь тебе.

Ідеш по вулиці. Нагадуєш собі вірші Аполлінера.

Начитуєш їх перехожим у очі…

Хтось лякається, хтось посміхається,

Навмання поглядаючи в небо…

 

Вранці приходить друг. Розповідає про ночівлю в міліції.

І від радості ніби говорить:

«Так чувак це весна. Ми дожили.

Тепер усе наше. Чуєш:

Кіліманджаро. Дівчата в коротких спідницях

Приміські електрички снують наче привиди.

Там за хмарами Бог посміхається нам»

 

Я засинаю дивно. Серед вечора.

 

Прокидаюсь на вістрі ножа уранці,

Переламаний навпіл, наче сірник

І виходжу на вулицю там Бог

(що відомий, як Босх¹) промовляє:

«Пасажири планети земля!

Будьте уважні! Не забувайте любов у вагонах!

Поступайтесь літнім місцем під сонцем!

Дотримуйтесь правил!

І найважливіше::

НЕ СТІЙТЕ НА КРАЮ ПЛАТФОРМИ!»

 

¹ “що відомий, як Босх” – алюзія на вірш Н.Білоцерківець «Готель Централь»

 

 

***

 

Андрію Любці

 

ну от ми нарешті дожили до осені

так само тинялися

бо жити давно не хотілося

ходили по вірші як по воду

в магазини не ходжу -

боюсь напитися

на колію не дивлюся -

захочу писати

на поїзди не дивлюся -

захочу їхати

страшно заглядати в журнали -

збрешуть

кожен день

як шматок скла у нозі

боюсь синоптичних прогнозів -

справдяться

і вокзалів боюсь -

бо вийти хочеться 

 

 кокоси і кокаїн

 

давай грішити разом

доки Христос не Воскрес

зникає любов раз за разом

і кров накрапає з лез

 

ти знаєш високі ліси ще вищають

рушаємо в Косово з цих от причин

тебе і мене повішають

бо з нами кокоси і кокаїн

 

ти знаєш усюди Європа

і зараз уже не середньовіччя

в кафе на околиці джазмен з синкопою

ховає від нас обличчя

 

і Польща якась передвоєнна

митники ходять ватагами

давай зачекаємо з венами

бо завтра – вранішня Прага

 

земля парує. Реве та стогне

і ми оминаємо Чоп

а наші міста як маленькі вогники

усюди грає хіп-хоп

 

повернення наше відбудеться

знайдемо будиночок коло кордону

і всі наші вірші збудуться

цвістиме любов від Сяну до Дону

 

а наші пісні повстанські

підспівує навіть пес

вітає земля християнська

Христос Воскрес. Воістину Воскрес!

 

 колишні друзі

 

«В мене вже не залишилося співчуття до колишніх друзів.

Аеропорти й вокзали відбирають останні копійки.

Лиш не знаю тепер, як повернутися додому.»

Ю.Завадський

 

цей вечір настільки важкий що не можу видихнути.

стинаючи голови співрозмовникам ти стаєш таким самим:

стікаєш у ванну і нахиляєшся…

хочу бути з тобою коли напружується горло стискаються руки

і ти притискаєш цю нежить серцеву до незрозумілого одягу.

часом ти одна часом інша.

невідомо чи твоя приязність є?

чи існує взагалі щось крім слова «приязність»?

не знаю що мені нагадує твої губи.

кава з коньяком чи чай з ромом чи те і інше.

змішане надвечір в однаковій пропорції.

 

іноді притискаю до рук Євангеліє -

просто притискаю боюся читати

щоб не пізнати усіх таємниць.

не пізнати руки…

не пізнати вже пізно.

протікання підземним водами.

темні вечори. збиті ноги.

цей вечір настільки важкий що його можна помацати…

мені тиснеться до тіла весна

віддається як брудна повія

натискаю на руку послухати пульс:

Сіль.

Вода.

Камінь.

ще тиждень тому він сидів навпроти мене:

посміхався плакав тримав руки до гори.

лишав сигарети на ранок.

лишав вірші в моєму записнику

а тепер він зник. в мене вже нічого не залишилось.

здається – живу у потязі:

лиш міняються співрозмовники

лиш міняються дерева

лиш міняються провідники

на дворі сусіда лаштують красу

фарбують хату. це перша ознака весни.

перша ознака що мусимо жити

обвітрювати руки

цілуватися в спеку

сміятися

літо цього року не прийде

ти це відчуєш першою і першою будеш плакати навіть не знаючи

що буде тепло але це буде не літо

 

 юля

 

Юля знаєш твоє волосся

аж занадто мокре занадто скромне

тож для тебе існує ціле Надросся

чи республіка Крим така автономна

задля тебе існують оці залізничні шляхи

і жовтаві маршрутки в тонах лимонів

ці величні вітри що ганяють птахів

ну а ти все стоїш настільки скромна

і пускаєш подих зимою крізь пальці

в бомбосховищах днів де блищать вітражі

крізь які видно всі ці химерні кружальця

із яких я знаходжу свої вірші

твої очі настільки темні захмарні

що уже звучать всі ці чорні алярми

і приходять солдати з ворожих армій

продаєш їм волосся своє задарма

от вони кидають тобі ці монети

окупованим містом уперто йдучи

ці монети вихоплюють з рук поети

випускаючи з рук довоєнні ключі

сніг упав як цукрова вата

на усі твої рідні центральні райони

а у білих засмічених пилом палатах

в котрий раз зникають усі заборони

Юля знаєш до ранку цього не стане

бо наш полк солдатський назавтра рушить

подививсь на залізобетонних вокзал

бродять наші сірі утомлені душі

 

 довершеність

 

Данилові Ковачу

 

Повертаєшся в те провінційне містечко де виріс

Нічого не змінюється окрім вітру який стає особливо інакшим

Знову мама і тато які раді бачити але кажуть

«Дід Арсен нещодавно помер»

«Дід Павло знову в реанімації»

«А оті з 53-ої продали квартиру»

І живуть у Запоріжжі

(За порогом усіх реальностей)

 

Любиш тут прокидатись над ранок

Виходити на балкон і курити з кавою

Переживати четверги і мчатись від болю

Ховати руки від холодних офіціанток

І очікувати що все ж колись в цьому місті

З’явиться добра кава

 

Знаю досконало кожну Україну

Кожне дерево на вході у двір

Мою бабцю яка сидить у кімнаті і слухає радіо

Вириває сторінки з церковного календаря

І цілує мене у щоки

Знаю кожну жінку у цьому місті

Міліціонера який вітається

Друга який не має часу

 

«Дід Арсен помер»

А це ж перший мій перукар

Сусід що бачив усе

Цей чарівний наївний «полубокс» на моїй голові

І на згадку знову нічого

 

Зустрічаю все того ж

улюбленого вчителя трудового навчання

В нього здається уже все нормально

Та смуток в його очах на дає спати

П’ємо пиво привітливо тиснемо руку

Йдемо в різних напрямках

Озираючись ніби від страху

 

Все залишилось тільки повітря змінилося

«Дід Арсен помер»

Всі кого любив поїхали

І це місто порожніє ніби сарана із Сатаною ввірвались

І жінка яку кохав ховається

 

Переступаю через мертві калюжі

Спускаюсь униз до вокзалу

Сніг білий хоч це не змінилося

Строфа закінчилась як цигарки

І у горлі пече

зникає з вокзалом напис

Але переслідує все твоє життя

Ще рівно секунда й засну

Та на згадку в кишені залишу

Талон із тролейбусу де ми цілувались

На задньому плацдармі того літа

Літа 2008-го

Це місто як завжди довершене

Настільки що його не можливо не згадувати

Не можливо записувати й читати

А цей хлопчик в вагоні потягу

Спить як місто моє засинає

І йому ввижається що я

Повернусь

 

 ***

 

«Тобі 15

а мені - 500»

Ю. Завадський

 

я не знаю можливо це буде патетика

але ти – між ляльками і протизаплідними ліками

ти ще вчора лягала спати з ведмедиком

а сьогодні лягаєш уже з чоловіком

ніч як завжди тобі перекриє кисень

сигаретами пивом цією кімнатою

і життя так невпинно над ліжком нависне

і не буде тоді ні мами ні тата

ти сама і в твоїх неглибоких кишенях

набивається сніг і примерзлий лід

а ти мовчки їси тісто з варенням

наче небо закінчилось ніби так слід

ми йдемо. осипається сніг

наче ніч ця уже не наступить ніколи

ти сьогодні підеш до них

а учора іще ходила до школи

я не знаю можливо це буде патетика

може ти так і хочеш оцих змін

ти ще вчора мріяла про косметику

а сьогодні в думках лише кокаїн

 

 

777

 

відразу тоді з’являлась відраза

і юність весняна проста кароока

хотіла усього хотіла відразу

кидало як яхту нас з боків у боки

джекпоти прилавків і демон портвейну

блювота у клумбах солодка омана

хотілося бути і Куртом й Кобейном

проте не було своєї «Нірвани»

життя у плацкартах але в позитиві

о людні майдани – в зимі помаранчеві

ця радість покупки презервативів

блукаємо зовсім малі і повстанчі

а перші вірші – «Мости Мірабо»

Антонич Сосюра і туга Целана

і Неборак зі своїм «Ля Ля Бо»

любов розбивалася мов порцеляна

приходило літо і ми у садах

зривали черешні і шовковиці

бушує Бен Ладен бушує Саддам

а я все мандрую на верхній полиці

останній вагон суцільні солдати

за нашими вікнами ніч настає

їх рівно дванадцять я точно – тринадцятий

їжте! се – тіло моє…

графічність

 

С.К.

 

звісно, знаєш не має різниці,

між тобою і мною, на жаль ми однакові…

жодні пошти, мости, залізниці

не врятують, між Львовом і Харковом…

тільки море людей і облич

здатне стерти зв´язок між руками…

Бог нам в поміч кидає у піч

і зв´язок розтирає у пил тесаками

 

се, графічність в житті і у вічності!

розкриваєш будинок - австрійське кіно,

рух солдат завмирає у позах античності,

жах стихає, і тупіт нічних кіннот

розриває пітьму між твоєю й моєю рукою…

се - закінчення більше не руш

осінь листя згортає в великі сувої.

чуєш? там за вікном «Мулєн Руж»…

в театрі опернім - бал на 300 персон

і зап’ястя хрустять, наче висохле гілля

із французьким шансоном, в сумний унісон

осінь скине листи на дахи будівель…

відкриваєш конверт, видихаєш дим,

ту т листи торішні і позаторішні

і не має там підписів, слів і рим

тільки подихи довгі і стишені.

 

ся дорога плавить і плаває

як вулкан що парує, димить та не гасне.

за дорогою двері, їх звуть переправою.

головне відкривати ці двері завчасно.

і коли переїхавши рівно пів осені,

із французьким шансоном, в сумний унісон,

по узбіччях травою порослими,

через сніг, через біль, через мокрий пісок…

все триває, триватиме ніби зелені моря,

де на дні поділяються дні в місяці,

де прозорими зернами на ліхтарях

відбиваються тіні і душі ссавців

 

переходь крізь моря, моя пристань зруйнована

себто, значить наступна ходитимеш ти…

із білявим волоссям, у осінь похована,

і розбитим шампанським об твої борти

цей напій розтечеться, мов гарний коньяк,

через всі океани, вода ж без меж…

захмеліє і юнга і боцман й моряк

ну а як же акули і риби? авжеж…

тривання

 

цього разу я не просив їх проводжати мене на вокзал

стояв червень 2008-го

мені прагнулось напитися – марно

любив кричати на людей

навіть не те що любив

а просто цього вимагали обставини

ти дивилася мені у очі

наче пізня осінь вглядається в шиби

коли тобі погано

ти говорила плавно - боялася СБУ

я не розумів навіщо але вже давно

узаконив твої слова твої рухи

твої віддзеркалення

 

віття дерев доторкнулись до неба

ти запалила цигарку

почалася гроза і я подумав:

«як добре що ти є поруч

бо зрештою небо згортається в обруч

липне до рук здичавіле літо

хочеться пити нестямно пити

світнути битись ніби об лід

і точно знати – так слід»

Останні події

17.02.2019|11:30
17 лютого видбудеться вечір пам´яті "Ціна життя Небесної Сотні"
16.02.2019|19:01
Письменник Тарас Ващук подарував українській школі в ОАЕ партію видань «Книга-мандрівка. Україна».
16.02.2019|16:46
Вийшла книга "Веремій В´ячеслав. Правда життя журналіста" про загиблого героя на Євромайдані
16.02.2019|14:22
Директор Інституту книги розповіла, які напрями фінансуватимуть у 2019-му
16.02.2019|12:09
«Кімната Джованні» Болдвіна - книга місяця за версією “The Guardian”
16.02.2019|09:50
Львівські митники передали науковій бібліотеці України вилучені раритетні видання
15.02.2019|14:25
У Чернівцях гімназисти подарували книжки онкохворим діткам
15.02.2019|12:39
Роман «Ім’я троянди» Умберто Еко перетворили на телесеріал
15.02.2019|10:03
У Лондоні Книжковий Арсенал номінували як найкращий літературний фестиваль року
14.02.2019|20:45
Леонід Яковишин – лауреат премії імені Миколи Гоголя


Партнери