Там тополі у полі на волі (Хтось на заході жертву приніс) З буйним вітром, свавольним і диким, Струнко рвуться кудись в далечінь... Йду в простори я, чулий, тривожний (Гасне день, облітає, мов мак). В моїм серці і бурі, і грози, Й рокотання — ридання бандур... Хилить вітер жита понад...

Гадав я: забуто-прожито, Занесено десь по воді, Та в полі, де скошене жито, Тополі стоять, як тоді.   Гадав я, що біла лілея Полишила серце моє, Але тополина алея Споко́ю мені не дає.   Вона мені знов усміхалась, У тінь свою вабила знов, Неначе нічого не сталось І ще...

Там, у сповнених дивного, Вечорах мого дитинства Зостався не зібраним липовий цвіт, Вздовж довгого, Як тунель клінічної смерті, Гостинця... Жилавими руками Баби виплеканий світ Дорослих історій, на дитячій канві вишитих Кольорами сумнівів і тривог. І поїхати - не означає залишити: За тобою...

Там, у степу, схрестилися дороги, Немов у герці дикому мечі, І час неспинний, стиснувши остроги, Над ними чвалить вранці і вночі. Мовчать над ними голубі хорали, У травах стежка свище, мов батіг. О, скільки доль навіки розрубали Мечі прадавніх схрещених доріг! Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш....

І знов з’єднались в одну оману, — О дивне танго, — і сум, і пристрасть; Пливу на хвилях твого туману, Згубила керму, спалила пристань. І б’ється серце, і гнеться тіло В твоїм повільнім і п’янім вирі; Блакитне сонце мені світило, А буде чорне, а може й сіре! Чекає...

Ой кобзи рясно грали, Лунав веселий сміх, Мов звізди, очі сяли, Сріблистий танець біг, Сріблистий танець біг, А кобзи перестали Замовк веселий сміх, Кінкети погасали, Кутами царив гріх — Кутами царив — Сміх!

Сорокарічна танцює фламенко Котиться серце у чорну безодню. Топчуть минуле рвучкі підбори. Сходить душа отруйною кров’ю під струн гітарних дзвінкі перебори. Сорокарічна танцює фламенко Зводить судома вуста і брови. Погляд – поріз. Жести – прокляття. В’ється довкола...

У пітьмі міріади жарин, осипаєсь гнила алича Під канали чесних новин сяє лампочка Ілліча   Я чекала тебе, подорожній, коли ти прийдеш у спа - льню. І наповниш порожній храм харамом. Отак, рas a pas,   неквапом екватором рук розкішно обхоплюєш стан Твій темп, твоя...

... отже, я сидів на хаббібулінському розкладеному дивані, цьому ложі середньовічної розпусти, поруч з Лайзою, котра кидала карі зацікавлені погляди то на мене, то на Хаббібуліна. Я помітив, що вона намагається зрозуміти, хто ж ми такі насправді. Звичайно, вона думала тоді про нас, що єдина...