Електронна бібліотека/Проза

Вино осінньої печаліВіктор Вербич
Зміниться все. І навіть незмінність тепла...Сергій Жадан
Таке, ніби – вчора...Микола Гриценко
Таке, немов всечассю свідок...Павло Вольвач
…хай скаже тепер, або замовкнеСергій Жадан
Під соснамиВіктор Палинський
О.Ч.Мар´яна Савка
Вчора почався вересень і вона...Сергій Жадан
боже я все ще дитина...Мар´яна Савка
ВіршіСергій Таран
Ночей серпневих шоколад гарячий...Ігор Павлюк
На цвинтарі (з книги "Ніж"Тіль Ліндеманн
І не розповіли головного...Сергій Жадан
зафарбуємо годинник будем жити так як хочем...Тарас Федюк
Золотий саксофонВіктор Палинський
місяць зливає віск...Галина Крук
Шмарката баба (новела)Іван Андрусяк
Літо скрапує з ягід липня...Василь Кузан
Моцарт, господар, іншіБогдан Смоляк
Усміхнися – нас знимкує далека літня гроза...Галина Крук
Хочеш дочекаємося закінчення літа...Оксана Розумна
Радість — це те, що дається з боєм...Сергій Жадан
Вагітна жінка, схожа на книгу з продовженням...Сергій Жадан
Це вона… (новела)Віктор Палинський
Перекажеш іншим своїми словами...Сергій Жадан
не кажи що Бога немає що його ніколи не існувало...Богдана Матіяш
Візії та рефлексії (новелета)Віктор Палинський
БрехтСергій Жадан
Ефект колібрі (новела)Віктор Палинський
СакартвелоВіктор Вербич
Таємниці незрячих миттєвостейВіктор Палинський
Кримський цугцвангЄвген Баль
Доторкнутися до кумираЄвген Баль
Завантажити

…Мабуть, слід сказати, що був це один із тих нез’ясовано-нез’ясовних днів, коли якась ледь помітна заволока з самого ранку поволі затягує все довкілля сіткою відчуженості… Подумалось тоді, – ще більш точно: іншості. І холодний легіт мерехтливих світів починає переслідувати тебе. Згодом, не полишає впродовж дня. Бентежить душу.

Вперто брукована та затінена, у сонячну погоду, площа доокруж готичного собору вкрилася невидимим неводом ранкової невизначеності. І запопадливо ловила у нього всіх, хто мав необережність притягтися сюди, саме сьогодні, саме в цей час. …Я відчував, як щось наче лопотіло в повітрі; хоча й вітру не було. На додаток, гасало тривожне фіолетово-жовтаве марево: лоскотало в грудях, вихолощувало думки. Помітив, що й годинник на міській вежі, потрапивши в тенета дивних часопросторових комбінацій, швидко обертав своїми вказівними стрілками: деформував і вимінював диск циферблату, ніби на картинах Сальвадора Далі.

Я безліч разів, до цього, проходив майданом, однак нічого схожого ніколи не помічав. І ось: незліченна кількість невідомих мікрочастинок розсіювала моє єство, аби згодом зібрати докупи вже зовсім кимось іншим...

…Почало дощити. Тож я спробував перечекати дошкульно-нудну негоду в невеличкій кав’ярні, що виганялася на майдан довгим покрученим коридором незвідано давньої будівлі. Кидаючись з боку в бік, як у несамовитій комп’ютерній грі, „штольня” хвацько провадила мене вздовж стін з потемнілої австрійської цегли до середини „келії”. Несподіванка: я знову, як і чимало років назад, таки довго не заглядав сюди, помітив у дальньому закутку жінку в смарагдових окулярах. Вона зовсім не змінилася: худорлява й струнка, в темній довгій оксамитовій сукні; дещо театральна, з незмінною цигаркою, в довгому, із срібним кільцем наприкінці, мундштуці зі слонової кості.

Темно-смарагдові, аж до густого, зграбні „цейсівські” скельця окулярів приховують якусь таємницю. Принаймні, мені так видавалось. Виглядали незворушними, аж до винятковості.

Напевне, саме мій сьогоднішній стан, зрезонований ностальгійною джазовою музикою, а, можливо, ще чимось не фіксованим мною, додавали особливого шарму ситуації в цьому затишному інтер’єрі. Я, підкреслено м’яко, попросив дозволу та присів до її столика, чого не робив ніколи раніше.

А на вулиці явно розпочалася злива: молода пара забігла в „Ностальгію” (так називалася кав’ярня) вже добряче намокнувши. Розгонистий грім дістався навіть цього середньовічного сховку, сповненого ароматом львівської кави та шоколаду. Отож, незважаючи на ранній час, я вирішив затриматись тут.

…Розмовляли насампочаток, звісно, про погоду. А згодом розговорившись Розалінда, ім’я навіть для Львова доволі незвичне, власне, надихнувшись якимось внутрішнім одкровенням, повíдала мені історію своєї сліпоти. До слова, розповідала так одверто та жваво, ніби були ми давніми знайомцями і я вже переслухав усі її балачки, хіба що окрім цієї.

Ще зовсім молодою дівчиною вподобала собі прогулянки в дальньому міському саду. Був ще й ближній з його банальною, як їй тоді видавалося, підстриженістю та передбачуваною симетричністю в плануванні. Полюбляла прогулянки насамоті з томиком уподобаного автора в руці. Саме так, як ви подумали, я, звичайно ж, уточнив письменника. Ним виявився Грицько Чубай, з його несподівано пророчою лірикою…

Навзирці, непомітно сад переходив у справжній густий лісовий масив. З глибокою прохолодою, з притягальністю нерозгаданої тремтливої таїни. Для себе називала цей ліс чомусь „Булонським”, хоча знаменитого паризького лісу й близько не бачила. Мала свій закапелок під захистком старих лапатих ялиць. Хтось здавна прилаштував, грубо тесану з колоди, вже потемнілу лавицю та, напевне, не дуже й пам’ятав про неї. Тут жили запахущі духи лісу. Надійно оберігали цей прихисток у всякі часи.

Розалінда нерідко помічала неподалік опецькуватого коротуна з густою смолянистою бородою та в старомодному капелюсі-казанку. Проходячи повз Розалінду, він завше ґречно вітався, ледь торкаючись капелюха пухкою випещеною рукою.

…Якось дівчина з’явилась тут у радісну сонячну днину. На цей раз недомірок чомусь не квапився. Одначе згодом таки вималювався, раптово вигулькнувши з самої гущавини „Булонського” лісу. І вже добігаючи, залопотів до дівчини: „Гроза-а. Темрява! Сутінь насувається! Темрява! Проклята темрява! Насувається!.. День сьогодні такий! І це ваше місце – саме на перехресті! …Уклінно прошу панянку не засиджуватись тут!.. Тікайте вже! Бо ця густа мряка непередбачувана!” І, не гаючись, поспіхом забрався геть. А дівчисько до пуття й не второпало, чого хотів цей низькорослий чолов’яга. Маючи його за дивака.

…І, справді, небавом щось почало діятись… Запала важка липка тиша. …Темрява, неприродно густа, заліпила очі. Зник гамір птаства. Одначе, свідомість Розалінди була безперешкодно світла. Тим паче, не відчувалося навіть легкого запаморочення; моя теперішня співрозмовниця не встигла злякатися. У той час, як згусла мряка проникала, здається, у саме єство. Намагалася розчинити в собі, знеособити. Зненацька поставали якісь футуристичні споруди у висрібнено-фіолетовому світлі. Напівпрозорі сутності нашіптували їй незрозумілі та водночас приємні тексти. Юнка пливла на хвилях неймовірної ейфорії, не концентруючись на чомусь конкретному. Незвідане досі почуття вщерть виповнювало її, ніби мимохіть перетворюючи на зовсім іншу істоту. Самочинно відкривалися можливості безконечного проникнення, де все залежало лише від її волі. Тобто, запанувало відчуття абсолютної безмежності буття. Повної розкутості плоті. Розкошувала наче немовля, яке щойно з’явилося на світ. …Це були миттєвості справжньої насолоди.

…Згодом з’ясувалося, що ці „миті” тривали майже сім днів. Розалінду розшукувала поліція всього міста, сповіщена про її загадкове зникнення вкрай стурбованими батьками та друзями.

…Отямилась знову на порепаній саморобній лавиці в „Булонському лісі”. Втомлена, збентежена. Без зволікань подалася додому, аби одразу тихенько заснути у своїй невеличкій спальні-мансарді…

Наступного дня турботлива мама запобігливо розбудила її. Але Розалінда не побачила звичного сонячного світла. Істеричний переляк дівчини передався матері… Сліпота!

А далі – відчай батьків, безсилля лікарів; недовіра до її розповідей поліційних посадовців. До безконеччя тривали медичні обстеження та дослідження її організму. …Одначе, незрячість не минала. Найкращі з ескулапів припускали, що її хвороба – наслідок пережитого сильного нервового потрясіння. …Проте, ніхто не допоміг. Лише: чекати, чекати, чекати! Обездолена покладалася на Бога; у своїх молитвах була заглиблено щирою, послідовною…

З часом зуміла таки зібратися в цьому нестямному світі. Вивести для себе формулу порятунку: найголовнішого очима не побачити, зряче – лише серце.

Натомість, з роками у Розалінди заструменів рідкісний дар, – передбачати прийдешнє. Грядущі події у виразних картинах блакитно-білих барв світла; спілкувалась зі Світлими істотами. І ті сприяли їй, як звичні добрі Учителі. Подеколи, рятували від біди. Це у них почерпнула тезу. – „Для процвітання зла достатньо, аби добрі люди просто нічого не робили”. Отож вона ще більш наполегливо допомагала іншим. Випростовувала покручені та заґудзовані лінії. Оживляючи понівечені долі. Ця місія, вочевидь, їй належала. Я не раз ставив собі запитання: чому саме їй та саме в такий спосіб? Одначе, відповіді не знаходив…

Промайнув певний час. Я жив собі, послуговуючись принципом: усе, що відбувається, – на краще. Не заглядав у кав’ярню з коридорами-лабіринтами. Мене зовсім не переслідували метафізичні відчуття, коли час-до-часу пересікав Соборну площу. Проте, письменницька пам’ять цупко тримала історію пані Розалінди навзирці. І навіть доповнювала її якимось своїми висновуваннями та художніми докладностями. Втім, у житті реальність і вигадка можуть мерщій помінятися місцями чи так щільно переплестися, що їх не розрізнити. Та й чи варто?..

P.S.

Не раз, у місті зустрічаю жінку схожу на Розалінду. Але значно молодшу. Елегантну, з вишуканими манерами та осяйною усмішкою на обличчі… …І ніяких загрозливих смарагдових окулярів. Дивно. Можливо, це – чарівні та чарівливі метаморфози або ще якась містика? Не знаю… Так би й приписав усе це грі моєї уяви та відправив десь у задвірки пам’яті. Але одного разу в іншій кав’ярні, „Імперія кави”, вона мені підморгнула. Тож хіба це не привід до наступного ще більш утаємниченого знайомства?..

Партнери