Завантажити

…Розпочалося все з того, що напередодні зателефонувала Інна. За доволі нетривалою балачкою дізнався, що для мого інтересу є цікавий матеріал. Треба було без зволікань приїхати у її лісове господарство, там вона працювала консультантом-ботаніком. Обіцяла показати щось дуже незвичайне, принаймні для неї. Зафіксував навіть певну збудженість, розгубленість у розмові цієї жінки. Знаючи, що цікавлюсь різноманітними незвичайностями, вона і на цей раз вирішила, так це було не вперше, залучити мене. Недовго думаючи, без зволікань вирішив податися в дорогу. Напрямок був мені добре відомий: передгір᾿я Карпат. Отож, як то кажуть, «Не вгавай!» Мої письменницькі зацікалення несли мене вперед, але неквапно…

…На місці, у лісгоспі, з’ясувалося, що випадок трапився справді несподіваний та небачений. У розмові з Інною та її директором паном Зеноном дізнався, що після урагану робилося зачистку діброви: різали повалені дуби, викорчовували кореневища. На одному з дерев добряче відшарувалася кора. Отож хтось з лісорубів знехотя вдарив сокирою по набряклому, як йому здавалося, місці… Так, це було разюче! Кора розсипалась на шматки. А натомість з’явилося глибоко вирізане величезне, сказали півтора метра на метр, обличчя: видовжене, з великими очима та припухлими губами. Довге світле волосся, на чолі перехоплене тасьмою.

Почали оглядати інші, ще не заскладовані могутні стовбури. Тож і там познаходили зразки портретної різьби.

…Оглядали їх різні люди. Один з науковців, що представляв регіональний музей просто неба, стверджував, що ці горельєфні обличчя зовсім не пасують до традиційної гуцульської, чи бойківської, чи лемківської різьби. Це – щось інше. І до нашої цивілізації зовсім не належить. Походження може бути навіть позаземне…

Знаю, хочете почути від мене про ці лики. Так. Звичайно. Я побачив їх у величезному ангарі, що був призначений для техніки з лісових розробок. Вони, ніби застиглі, стояли усі тридцять троє, приткнуті до високої рифленої стіни й чимось нагадували мені скульптурну галерею з острова Пасхи. Що її Ерік фон Денікен так вдало й талановито спопуляризував в усьому світі.

Підсвітили їх звичайними світильниками. Не досконало. Проте для мене вони своєрідно заговорили, перекидаючи світлові ефекти, затінюючи щось, а щось воскрешаючи… Їхні припухлі губи ледь помітно рухалися, наче нашіптували якісь заклинання. Очі ставали ще більшими, з виразними червоними прожилками. Масивні підборіддя теж ворушились, наче прожовуючи лише їм відоме зілля. Так, ці людці не ставали ближчими до нас, але випромінювали дивну енергетику. В ангарі ставалося щось незвичне: у цю мить все наче переходило в іншу реальність, набиралося іншості, аби бути насправдішнім, собою. Настільки виглядало розмитим і непізнаваним, що Інна навіть розгубилася й пронизливо скрикнула: «Де ми знаходимось?!.» За мить усе заспокоїлось. І ми побачили лише стіни поіржавленого ангару й застиглі лиця дерев’яних бовванів, чужих, наче косміти. Але я був певен, що зараз бачу ще не найдивніше!

Ми домовились: намагатимемось щось з’ясувати; кожен по своїй лінії. Я ж поринув у товстозошитні записи та напрацьовані впродовж років зв’язки з найдивнішими людьми. Передусім спав на гадку Нестор, що називав себе «простим карпатським чаклуном» і жив у невеликому висілку за сім кілометрів від Верховини. Бачив його не раз у незвичних ділах, що дозволяли і хату очистити від нечисті, і худобу врятувати від замовлянь. У моїх записах – і дід Воробель з околиць Левового міста, проте старезний надто: з обійстя уже не виходив. Та у моїй великій записній книжці, при уважному вивченні, виявилось чимало потрібних записів, що добре відретушовували потрібну картину.

Радився я і з науковцями, що уже роками досліджували тему, ділячись зі мною найбільш сокровенним. Зокрема Олександр Нога був певен, що «лики нерукотворні» не різьблені людською рукою, а виникали у деревині самочинно, зростаючи разом з деревами. Щось подібне, але в зародку, він уже бачив у багатющих фондах одного з леополіських музеїв. Його приятелька Зоня, яка вже роками займалася магоісторією, запевняла, що ці дерев᾿янолиці прийшли з бурхливої ріки, туди й повернуться! Одне слово, потроху вибудовувався певний самостійний обряд загадкового і того, що довкола нього. Зрештою, ціла група «магієзнавців» прийшла до висновку, що усі віднайдені в деревині лиця, їх чомусь виявилось, як я уже згадував, рівно тридцять три, слід у бурхливу, але зоряну ніч вишикувати вздовж берега річки. …А до води вони дістануться самостійно. Не скажу, що всі й одразу повірили у цю затію. Проте ті, що переконували, були вже аж надто наполегливі. А тут ще ніч на Івана Купала підсобила, видалася на часі. Я був серед тих, хто сповна повірив у затіяне. Познаходив подібні явища у своїх записах. Ретельно продумав і включився в експеримент, очікуючи нових проявів…

Насправді, було дивним… Серйозні дорослі люди наче бавилися з ляльками, вишиковуючи «лиця» вздовж ріки, присипавши їхні підборіддя піском, аби чітко сторчма зоріли на воду.

…Уже запалали ватри. Але темінь була всевидяща. Легко бачилося купальські води і наших дерев᾿янолицих. Вони стояли ніби в очікуванні чогось, дивлячись на водний стрім. Зненацька велика й потужна хвиля одиноко викотилась вздовж ріки, захоплюючи дерев’яних з низького берега та виносячи їх усіх у глибокий вир, що відкрився у невідомий досі спосіб. «Ось! Ось! Вони пішли самі! Ні один не повернувся! Як корова язиком злизала!» – загукала Інна. «Мабуть, так мало статися?.. Вони повернулися у свої світи. Полишаючи нам загадки, – подумалось мені. – Головне, не квапитись, не чинити зайвої метушні. Безумовно, ‟лицяˮ нетутешнього походження. …Але, мабуть, не зараз дізнаємось про це. …І не відразу – ‟звідкиˮ? Вони зростали на лісових пагорбах нашого світу не випадково. Вони були тут, а тепер є там, де їм і годиться бути. Це – не просто така собі маніпуляція реальністю. Це – мабуть, вимушені відвідини паралельних світів…» Саме така атмосферна уява заговорила у мені. І, здалося, опанував більше ніж міг. Додалося простору, а чи уяви?.. Це так і залишилося без відповіді. Поки що. Незабаром…

А Інну з тих пір називаю Ін-на-кшою. Ось так…

читати