Електронна бібліотека/Проза

Нібелунги (психоделічна поема)Андрій Коваленко
Хора киця (цикл лімериків)Іван Лучук
Чоловік доньки знахаркиГанна Заворотна
Донька знахаркиГанна Заворотна
На розстанях долі. Уривок з романуІван Корсак
«Завантажте у серце магічне простеньке слово»Анна Кузенко
Чоловік знахаркиГанна Заворотна
З книги «РОЗМОВИ ПРО ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО»Галина Пагутяк, Олександр Клименко
Душоїди та ванноматиІван Лучук
Літературна УкраїнаДмитро Лазуткін
Любов немов метелик-одноденкаДмитро Лазуткін
Лайнер ЛазуткінДмитро Лазуткін
ФБДмитро Лазуткін
УкрмоваДмитро Лазуткін
Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Завантажити

Не слід, не слід було звертати – це суцільне глупство! Та й втомився я – вже двічі, згадуючи рекомендації спеців, зупинявся, виходив з автівки та підстрибував, проганяючи сон. І до Вінниці було недалеко – проминув Летичів… Але ж те медове сільце довкіл жабуринчатого ставочка, як ти його проминеш? І зовсім недалеко від шосе… Коли ще буду в цих краях… Неможливо двічі вступити в ту саму воду… Та я ж не вступати, ні – тільки глянути…

Тоді будували тваринницький комплекс. Наша ПМК базувалася в колишньому дитсадку – дітки вже галасували в новому, а на тій вуличці… що над жабуринчатим ставочком… Я катав її на своєму КрАЗі, в гуркітливій кабіні годі було щось почути, ми кричали одне до одного й сміялися. Слів було не розібрати, тому скоро ми перестали кричати й лише сміялися. Увечері КрАЗ тихенько холонув під вербами, а ми з нею, в кабіні… Ох і медове ж воно було, те сільце!

Її хата четверта від краю, навпроти старої верби, котру рясно обсіла чіпка омела. Нащо, нащо воно мені, порядному сім´янинові, що мешкає в далекому звідси, чадному та гамірливому місті? Маю розумну та ощадливу дружину, двох синів – дорослих уже й розважливих – у маму. Менший – художник. Маю гарну роботу, нову квартиру – придбали нещодавно, й майже в самісінькому центрі. Молодечі пригоди давно забуті й прощені… навіщо ж я туди звернув? Навіть, якщо вона не вийшла заміж і не виїхала, навіть, якщо вона мене не забула… то вона вже не така… Час нещадний до жінок, а звідтоді минуло понад двадцять років… Ні, не слід було туди звертати…

Але я звернув. Проганяючи втому, пізнавав знайомі краєвиди, он і наш комплекс на згірку – зі здертим шифером та беззубими проймами вікон. Я не спинятимусь, просто тихенько проїду повз її хату, може й лавка знайома досі стоїть при воротах. Сонце визирнуло з-за хмар і сяйнуло мені крізь лобове скло…

 

Вона сиділа на лавці. В тому ж таки грайливому платтячку з трьома ґудзиками на спині… Я вдарив по гальмах.

– Привіт! Чого так довго не приїздив? – Це була вона, моя Світланка. Не втомлена, змуженіла, сорокарічна тітка, а дев´ятнадцятилітня дівчина, яку я так легковажно кохав.

– Привіт… – я незграбно виліз із автівки. – Але ж…

– Хіба тобі зі мною було недобре?

– Мені з тобою було найкраще! Але ж те давно минуло – вже понад двадцять років…

– А я чекала…

– Це неможливо… Я… я маю жінку та двох синів… вони вже дорослі…

– Тобі з ними добре…

– Ні – препаскудно! Їй потрібні лише мої гроші, а хлопці не розмовляють між собою через нашу нову квартиру – ніяк не поділять майбутню спадщину! Андрій кинув родину та волочиться за заміжніми, а Антон ніде не працює – сидить у батьків на шиї, творча натура, бач…

– Бідненький – тобі недобре, нащо ж ти мене покинув?

– Бо закінчилося відрядження… Чорт, це якесь видіння, ти несправжня, бо звідтоді минуло вже до біса часу!

– Нащо ж ти звіряєшся мені в своїх нещастях?

– Бо.. бо нікому більше… Ті кілька тижнів… то були єдині вартісні дні в усенькому моєму житті!

– Ти повернувся й тепер знову все буде, як тоді…

Я ледве стримався, щоб не кинутися їй в обійми:

– Це неможливо – ти несправжня…

– Що ти, – вона лагідно всміхнулася. – Я – найсправжніше з усього, що було в твоєму житті, сам же сказав…

Плачучи, я хитав головою.

– Не віриш? Ось, – вона підвелася з лавки й торкнулася мене рукою…

 

Хтось торкнувся мене рукою:

– Він приходить до тями.

Я розплющив очі. Я лежав, а згори на мене дивилися дві незнайомі жінки.

– Світланко? – покликав я. Говорити було чомусь важко.

– Ви потрапили в аварію, – промовила одна з жінок. – Ваш автомобіль врізався в дерево. Зараз ви в реанімації, але загрози для життя вже немає. В понівеченій автівці не знайшли телефона, може скажете якийсь номер, куди б ми могли про вас повідомити? – я мовчав. – Ви згадували якусь Світлану… хоча б адресу…

– В неї немає адреси…

3 січня 2011 р.



Партнери