Електронна бібліотека/Проза

Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Афродита. Античні міфи в сучасній обробці (фрагменти)Антоніна Спірідончева
Руда Кобилиця. Зі збірки «Амазонки»Антоніна Спірідончева
ВіршіОльга Соколовська
Не хотілаОлексій Ганзенко
РозглядиниОлексій Ганзенко
Лукій вмираєОлексій Ганзенко
коли скінчиться війна ми знову вирушимо на схід...Олександр Андрієвський
революціонери молоді і старі...Олександр Андрієвський
з віршами аполлінера у рюкзаках...Олександр Андрієвський
революції у моєму місті зазвичай починаються восени...Олександр Андрієвський
пластика твоїх пальців кожна лінія злам...Олександр Андрієвський
середина осені попереду ще півроку холоду...Олександр Андрієвський
чим східніш і південніш здається тим холодніш...Олександр Андрієвський
вони прокидалися зранку і дивились новини...Олександр Андрієський
Завантажити

Не слід, не слід було звертати – це суцільне глупство! Та й втомився я – вже двічі, згадуючи рекомендації спеців, зупинявся, виходив з автівки та підстрибував, проганяючи сон. І до Вінниці було недалеко – проминув Летичів… Але ж те медове сільце довкіл жабуринчатого ставочка, як ти його проминеш? І зовсім недалеко від шосе… Коли ще буду в цих краях… Неможливо двічі вступити в ту саму воду… Та я ж не вступати, ні – тільки глянути…

Тоді будували тваринницький комплекс. Наша ПМК базувалася в колишньому дитсадку – дітки вже галасували в новому, а на тій вуличці… що над жабуринчатим ставочком… Я катав її на своєму КрАЗі, в гуркітливій кабіні годі було щось почути, ми кричали одне до одного й сміялися. Слів було не розібрати, тому скоро ми перестали кричати й лише сміялися. Увечері КрАЗ тихенько холонув під вербами, а ми з нею, в кабіні… Ох і медове ж воно було, те сільце!

Її хата четверта від краю, навпроти старої верби, котру рясно обсіла чіпка омела. Нащо, нащо воно мені, порядному сім´янинові, що мешкає в далекому звідси, чадному та гамірливому місті? Маю розумну та ощадливу дружину, двох синів – дорослих уже й розважливих – у маму. Менший – художник. Маю гарну роботу, нову квартиру – придбали нещодавно, й майже в самісінькому центрі. Молодечі пригоди давно забуті й прощені… навіщо ж я туди звернув? Навіть, якщо вона не вийшла заміж і не виїхала, навіть, якщо вона мене не забула… то вона вже не така… Час нещадний до жінок, а звідтоді минуло понад двадцять років… Ні, не слід було туди звертати…

Але я звернув. Проганяючи втому, пізнавав знайомі краєвиди, он і наш комплекс на згірку – зі здертим шифером та беззубими проймами вікон. Я не спинятимусь, просто тихенько проїду повз її хату, може й лавка знайома досі стоїть при воротах. Сонце визирнуло з-за хмар і сяйнуло мені крізь лобове скло…

 

Вона сиділа на лавці. В тому ж таки грайливому платтячку з трьома ґудзиками на спині… Я вдарив по гальмах.

– Привіт! Чого так довго не приїздив? – Це була вона, моя Світланка. Не втомлена, змуженіла, сорокарічна тітка, а дев´ятнадцятилітня дівчина, яку я так легковажно кохав.

– Привіт… – я незграбно виліз із автівки. – Але ж…

– Хіба тобі зі мною було недобре?

– Мені з тобою було найкраще! Але ж те давно минуло – вже понад двадцять років…

– А я чекала…

– Це неможливо… Я… я маю жінку та двох синів… вони вже дорослі…

– Тобі з ними добре…

– Ні – препаскудно! Їй потрібні лише мої гроші, а хлопці не розмовляють між собою через нашу нову квартиру – ніяк не поділять майбутню спадщину! Андрій кинув родину та волочиться за заміжніми, а Антон ніде не працює – сидить у батьків на шиї, творча натура, бач…

– Бідненький – тобі недобре, нащо ж ти мене покинув?

– Бо закінчилося відрядження… Чорт, це якесь видіння, ти несправжня, бо звідтоді минуло вже до біса часу!

– Нащо ж ти звіряєшся мені в своїх нещастях?

– Бо.. бо нікому більше… Ті кілька тижнів… то були єдині вартісні дні в усенькому моєму житті!

– Ти повернувся й тепер знову все буде, як тоді…

Я ледве стримався, щоб не кинутися їй в обійми:

– Це неможливо – ти несправжня…

– Що ти, – вона лагідно всміхнулася. – Я – найсправжніше з усього, що було в твоєму житті, сам же сказав…

Плачучи, я хитав головою.

– Не віриш? Ось, – вона підвелася з лавки й торкнулася мене рукою…

 

Хтось торкнувся мене рукою:

– Він приходить до тями.

Я розплющив очі. Я лежав, а згори на мене дивилися дві незнайомі жінки.

– Світланко? – покликав я. Говорити було чомусь важко.

– Ви потрапили в аварію, – промовила одна з жінок. – Ваш автомобіль врізався в дерево. Зараз ви в реанімації, але загрози для життя вже немає. В понівеченій автівці не знайшли телефона, може скажете якийсь номер, куди б ми могли про вас повідомити? – я мовчав. – Ви згадували якусь Світлану… хоча б адресу…

– В неї немає адреси…

3 січня 2011 р.



Партнери