х х х Ти слово обриваєш на півсні. І забуття змикається. І товща Важких небес просочується в тіло, Захоплює його, мов затонулий Підводний човен.   Нічого я не хочу. По карнизу Ходити не навчилася. Хіба що Тікати в сон — од переслідування слів, Од звички всьому дать...

вже виросло і добре що виросло у цій країні покоління дівчат які кажуть: я не буду без презервативу або так або ніяк розумієш   я думаю що можна тут говорити про певні позитивні зрушення у свідомості зміни менталітету і таке інше   ну звичайно я теж за здоровий спосіб...

Мій давній приятель Марко Горицвіт, що називається, вивів мене на цей випадок доволі таки невимушено. Він провадив свою авторську колонку „Про дивне поруч” у кількох місцевих періодичних виданнях. І мав, слід сказати, нюх на незвичайності. Тиняючись містом, міг, мало не щодня,...

Брехливе дзеркало сльози... Фольга світання. І крил чаїних терези, Й «до запитання» Весняний лист летить – мов цвіт, На воду пада. А нашим душам більше літ – Як всім Карпатам. Над нами небо – крик трави, Під нами – зорі. А в генах – зойки татарви...

Він не був одчайдушним рубакою. Але любив носити ножа. Коли йому дивилися в очі: з’являлося відчуття, що за спиною раптом виросла тополя, вмерла і зненацька зламалася навпіл. Коли з ним віталися: вночі не обов’язково снилися Акіра та Жан-Поль, які розмовляли за квартою розсолу...

Ні, панове, це ми не в затоках Італії, Тож більше світла, вогнів бенгальських! Покладіть ваші руки дамам на талії, А іншими – підтримуйте їхні пальці.   Ми заграємо Штрауса – "Кавалера троянди". Штраус нині, це щось незрівнянне й нове. Наче море й над ним – зірок...

З циклу Я його зустрiчав уже не раз i не два, безперечно, Зазирав пiд дугу, пiд задуху масного пенсне. Нiби дух потойбiчний зустрiнеться, вклониться гречно, Нiмо шляпу пiднiме i чемно мене обмине. А удома один, як моремух, сидить серед моху, Потемнiлi вiд цвiлi сторiнки старого горта Й,...

Ти виходиш, зачинивши пітьму, ніби стіл. Скільки одягу ми перемололи! Скільки яхт запливало у наші води, скільки там було феєрверків і тіл! Як врізалися ми в сонний натовп, озброєні акордеоном!   Але тисяча тихих вівторків варта години плачу. Один із сусідів колись зупинить на тобі...

Прозаїки, поети, патріоти! Давно опазурились солов´ї, одзьобились на нашій Україні. А як не чути їх? Немає сил. Столичний гамір заважкий мені. І хочу вже на затишок, і, може, на спокій хочеться на придеснянський, і хочеться на мій селянський край. Пустіть мене до себе. Поможіть мені...