Завантажити

Він не був одчайдушним рубакою. Але любив носити ножа.

Коли йому дивилися в очі: з’являлося відчуття, що за спиною раптом виросла тополя, вмерла і зненацька зламалася навпіл. Коли з ним віталися: вночі не обов’язково снилися Акіра та Жан-Поль, які розмовляли за квартою розсолу з-під квашених огірків, потираючи розумні скроні.

Ще: не хотілося шукати в далечині очима потрісканої стрічки горизонту.

Плуталися ознаки.

Він ніколи не читав, пояснюючи це відсутністю саме правого ока.

Влітку жив на чужих городах. Взимку – теж.

Кам’яні будівлі та дерев’яні хати надавали притулку з відома їхніх шейхів.

Якщо в тих краях звернути з дороги до перших черешень, за сотню метрів від яких власне і починаються будівлі, то там віками поміж кори сохне сіра майка Sancho із вигорілим татуюванням «Майлз Девіс і світ з вікна хмарочоса» – один із міфів присутності Sancho Пархоменка.

Але він не слухав «Doo-Bop», з мертвого ока не повзла сором’язлива сльоза: так народився наступний міф.

«Колись я сидів на зеленому схилі й чув, як внизу не тече ріка». (Він міг таке прокрутити у своїй голові.)

Або:

– Я не сидів на схилі й чув, як згори тече річка. (В такі часи він багатьох збивав з пантелику.)

Коли напивався, спочатку співав німих пісень, потім матюкався і – ніколи про політику. Цим не одного купував, ще декілька лишалися цікаві.

За старих часів Sancho Пархоменко потрапив у халепу: розмовляючи зі сторожем міського ринку, він необачно вступив у мистецький диспут, який не зміг скінчитися сакраментально. Останнє, зліплене зі слів кинув Sancho:

– За це в жопу!

Непрофесійних аргументів Sancho не пробачили, хоча розтяту його ножем сідницю сторожа і суд громади, і сам потерпілий вибачили.

Після цього відбулося перше зникнення Sancho.

А ще пізніше Sancho почав називати себе «ізґоєм».

Невідомо, де і за яких обставин Sancho Пархоменко втратив око.

Одні вирішили: в дитинстві. Інші: десь, в якомусь місці. Наступні: все дуже добре, але Sancho занадто примружується.

Так для перших та других це стало питанням, на яке вони ніколи (так відчувалося) не зможуть відповісти. Останні ж самі сформували новий міф, канонічність якого (на думку решти) була навіть занадто сумнівною.

Але хто з нас не ламав списів, б’ючи на білому мурі холодних махаонів?

Якось Sancho Пархоменко сидів на землі і дивився, як цегла руйнівно підводить стрілку до стовбурів потрісканих черешень:

– Дерева відступають: природне ніколи не переймається станами та формою свого існування. Це червоношкіре питання мене турбує. Час йде повільно. Час йде швидко. Час завмер. Анубіс, мерехтіння джеклондонівських сніжних гір, смітники біля довжелезних парканів – усе це спливає, стає зайвим знанням, шкаралупками гарбузяного насіння. Іноді йдеться про звичайне ламання гілки у прозорому амфітеатрі. Іноді...

Іноді здавалося, Sancho сам дерев’яніє. Утворювалася стійка асоціація. Можливо, манера говорити, неважливість для Sancho існування когось, хто сприймав би його лексичні екскурси чи хоча б дивився на фігуративні зміни його вуст, помилковість стверджень «він говорить до себе». Щось у цьому сенсі. Цим особливо ніхто з довколишніх не займався. Такі речі дійсно мають частково плинний, частково постійний характер. Зразок вічного реміксу, копиці сіна з Григорієм Сковородою та його трактатами у своєму жовтому череві.

Щось подібне відбулося і з Sancho.

– ...вітер застряє в соковитих гілках. Іноді осінь блукає власними лабіринтами, і звірі мовчки кліпають очима. Іноді листя закриває світло, й очі від того бачать краще, а десь у повітрі плаває металева скриня змістів та скарг вечірніх: сонячний декаданс із портретом Ж. Самарі у дерев’яній потрісканій рамі... Що це? Де коріння, зогниле у святій землі, місяць з чорної криниці? Питання, що не потребують відповіді, й настає свято! Мир тим, хто може змінити форму.

І він пішов так само, як прийшов. Невідомо в який із днів, невідомо куди.

Відомо: на місці однієї зі старих, покручених черешень виростала залізна брама.

Відомо: порубані уламки стовбура пішли на приготування шашлика, а разом із ними клапті розірваної майки з великим Майлзом, обличчя якого навіть від вогню не стало темнішим.

2003 р.

читати