Re: цензії

«Це епоха життя в листуванні осяйного подружжя (12 років таборів і заслання, понад 600 (!) листів), знакова подія в українській культурі. Переживала творчу насолоду упорядковуючи (після Книги поезій і Щоденників Євгена Сверстюка) це видання разом з пані Валерією Андрієвською (Книга мала чудову робочу назву «Благословляю вас, любі мої») – неодноразово цими словами Євген Сверстюк завершував свої листи до найдорожчих людей: дружини і доньки Віринки, а також мами і сина Андрія)», – написала Олена Голуб.

Вона висловила сердечну подяка пану Леоніду Фінбергу, який взявся за нелегку велику роботу, пану Йосифу Зісельсу, що посприяв, аби книга з’явилася і пішла у світ. Велика подяка літредактору Олексію Сінченку, всім хто верстав і посприяв фінансово.

Книги Листування можна буде придбати в Києві на Книжковому Арсеналі.

Довідка ІА ZIK.

Євген Олександрович Сверстюк народився 13 грудня 1928 року у с. Сільце (нині Горохівський район Волинської області). Батьки – селяни. Освіта – Львівський державний університет, відділення «логіка і психологія» філологічного факультету (1947–1952), потім – аспірант Науково-дослідного інституту психології Міносвіти України (1953–1956). Працював викладачем української літератури Полтавського педагогічного інституту (1956–1959), старшим науковим працівником НДІ психології (1959–1960), завідувачем відділу прози журналу «Вітчизна» (1961–1962), старшим науковим працівником відділу психологічного виховання НДІ психології (1962–1965), відповідальним секретарем «Українського ботанічного журналу» (1965–1972).

У 1959, 1960, 1961, 1965 (за виступи проти дискримінації української культури), 1972 (за промову на похороні Дмитра Зерова) роках звільнявся з роботи за політичними мотивами. Його переслідували протягом років за участь у «Самвидаві» і протести проти арештів і незаконних судів. У січні 1972 року його заарештували і в березні 1973 засудили за статтею 62 ч. I КК УРСР за виготовлення і розповсюдження документів «самвидаву» до семи років таборів (відбував у ВС – 389/36 у Пермській області: на завершення отримав 15 діб карцеру, де сидів із кримінальними в’язнями, уник «програмованого» адміністрацією «зони» конфлікту з ними, вони на прощання подарували іконку) та п’яти років заслання (з лютого 1979-го – столяр геологічної експедиції в Бурятії). З жовтня 1983 до 1988 працював столяром на київській фабриці індпошиву № 2.

Влітку 1987 року з Сергієм Набокою (голова ради), Олесем Шевченком, Ольгою-Гейко-Матусевич, Віталієм Шевченком, Миколою Матусевичем та іншими Є. Сверстюк створив Український культурологічний клуб (УКК). Влітку 1988 року разом з товаришами із УКК відзначив біля пам’ятника св. Володимиру 1000-ліття Хрещення Русі в день початку «офіційного святкування» у Москві, незважаючи на «тупцяння чоловіків у чорних капелюхах». Інформацію про подію масово передруковували за кордоном.

Після проголошення незалежності України був активним ідеологом дерадянізації країни. Широко відомі його публікації, присвячені подоланню радянського спадку в духовному житті.

Нагороджений Орденом Свободи «…за видатні заслуги в утвердженні суверенітету та незалежності України, мужність і самовідданість у відстоюванні прав і свобод людини, плідну літературно-публіцистичну діяльність та з нагоди Дня Свободи…» згідно з Указом Президента України «Про нагородження Є.Сверстюка орденом Свободи» від 25 листопада 2008 р. № 1075/2008.

Один з учасників ініціативної групи «Першого грудня» – створеної у 2011 році об’єднання українських інтелектуалів та громадських діячів. У її складі був одним з авторів Національного акту свободи – пропонованого Верховній Раді України суспільного договору, який був опублікований 14 лютого 2014 року і мав на меті знайти шляхи виходу з політичної кризи.

Автор книг, численних статей з літературознавства, психології і релігієзнавства; поезій, перекладів із німецької, англійської, російської мов на українську.

Низка літературно-критичних есеїв Сверстюка, публіцистично актуалізованих у пов’язанні з проблемами сучасності, об’єднані спільною ідеєю боротьби за суверенність української культури від Івана Котляревського до наших днів. Деякі з них з’явилися у журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Жовтень», «Дукля» (есе про М. Зерова «Гострої розпуки гострий біль»), газеті «Літературна Україна»; ін. (з кін. 1960-х рр.) у «Самвидаві» («Котляревський сміється», «Остання сльоза» – про Тараса Шевченка, «В. Симоненко – ідея», «Слідами казки про Іванову молодість» та ін.), передруковані за кордоном (зокрема у збірці «Широке море України», 1972, «Панорама найновішої літератури в УРСР», 1974). Окремою книгою (у «Самвидаві») вийшов есей «Собор у риштованні» (1970) – про роман «Собор» Олеся Гончара.

Інформація: ZIK