Увінчала презентацію «Антології української поезії ХХ століття: від Тичини до Жадана» фраза Анатолія Кичинського, із якою погодилися і поети, і їхні шанувальники: слухати українську поезію − модно!

Слухати українську поезію − модно!

Із перших хвилин високу енергетичну ноту надав вечору вірш Василя Герасим’юка «Осінні пси Карпат…». «Остання вовчиця в степу» Любові Голоти її підхопила. Класичними ритмами доповнили мелодію слова поезії Миколи Вінграновського, Дмитра Павличка і Наталки Білоцерківець (у запису, художньому та авторському виконанні). Рефрени Миколи Воробйова «Навістити матір − / Кому холодно, кому вітряно, / Кому вітряно, кому ніколи… / Навістити нікому…» сколихнули глибинні почуття. «Заповіт» Бориса Гуменюка увиразнив справжні цінності. Від пустоти і буденності застеріг Павло Вольвач («Про Терьоху»). Парадоксальною інтерпретацією образів братерства і «Святого Миколая №628» вразив Андрій Бондар.

Довершила поетичну симфонію співана поезія у виконанні Марічки Бурмаки, Едуарда Драча і Тараса Чубая.

Чудовий поетичний перформанс наживо слухали не тільки глядачі в залі, а й слухачі радіо «Культура». Це було тривале естетичне дійство за участі поетів і поціновувачів справжнього мистецтва слова, підсилене авторськими читаннями, авторським відчуттям ритму, мови та образності, а також музикою.

Особливих слів подяки заслуговує Іван Малкович. І не лише як упорядник «Антології української поезії ХХ століття: від Тичини до Жадана», як чудовий поет і як майстер художнього читання. Ведучий Іван Малкович як досвідчений диригент вибудував архітектоніку вечора української поезії і дуже делікатно коригував усі ноти та виставляв акценти. Знання барв і відтінків індивідуального стилю кожного з поетів, відточений поетичний смак, відчуття «градусу» аудиторії дали змогу Іванові Малковичу створити надзвичайно гармонійну та енергетичну атмосферу Поезії. 

«Неврастеніків просять не турбуватися».

Попри успішну презентацію зазначеної книги і у Львові, і в Києві, є привід і для певних роздумів. У даному разі це рецензія Назарія Андрійчука «Антологія відцвілої епохи», опублікована 21 вересня 2017 року на порталі «Буквоїд». Збираючись на презентацію, я «ґуґлила» фахові аналітичні студії про книгу, а натрапила на спробу назвати українську поезію доби Тичини та Жадана «відцвілою епохою».

Отож хотілося б трохи зауважити на тому, якими лексемами і яким семантичним полем означуємо ми потужні явища своєї ж української культури.

Чому «відцвіла епоха», чому «Розстріляне Відродження»?.. У грецькій культурі – «золота доба» давньогрецької трагедії і давньоримської лірики, у російській культурі – «золота доба» реалізму і «серебряный век» поезії на межі ХІХ-ХХ століть.

Ліна Костенко ще 1999 року в академічній лекції для студентів «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала » слушно зауважувала: «…Кожна нація повинна мати свою гуманітарну ауру. Тобто потужно емануючий комплекс наук, що охоплюють всі сфери суспільного життя, включно з освітою, літературою, мистецтвом, − в їхній інтегральній причетності до світової культури і, звичайно ж, у своєму неповторно національному варіанті».

І створити цю ауру мають самі ж українці. Україна чекає на своїх «…філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, митців. Неврастеніків просять не турбуватися».

Але усі ці люди мають позбутися ефекту кривого дзеркала, бо це дзеркало мало незвичайну властивість: «Все добре і прекрасне зменшувалося в ньому до неможливого, а все негідне й погане виступало чіткіше і здавалося ще гіршим» (Ліна Костенко цитує «Снігову королеву» данського казкаря Г.К. Андерсена, до слова, видану тим же І. Малковичем в адекватному перекладі українською мовою). Л. Костенко наголошує, що дефект нашого національного дзеркала сформований складною історією і складною ментальністю українців.

У випадку з антологією від видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА І. Малковича ми бачимо потужну спробу самостійно «зробити власне індивідуальне дзеркало і вмонтувати його в систему суспільних дзеркал», тобто вписати українську поезію у контекст епохи − ХХ століття і в контекст світової культури. З усіма кризами та «-ізмами». З алгоритмами спаду і піднесення, традиції та інновації, туги та іронії, пошуку і віднайдених істин. Українська поезія є. Вона багатолика, різна, адже, як зазначає ще одна авторитетна людина в царині української культури − Юрій Ковалів: «Сучасний літературний процес в Україні… переживає потужне жанрово-родове й стильове піднесення в ліриці, епосі й драмі». Та й сам упорядник антології  Іван Малкович, поет, видавець, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка – фахова і досвідчена людина, котра живе в гущі національного літературного процесу.

Це треба бачити, це треба читати, це треба вивчати, аналізувати, щоб рухатися і розвиватися далі. А не припечатувати спробою чергового терміну з негативною аурою − «відцвіла епоха», який асоціюється з поняттями «зів’янути», «пожухнути», «відкрасуватися», «одряхліти», «застаріти» тощо.

Історія доводить, що справжнє красне письмо є актуальним в усі наступні часи та епохи. А серед авторів «Антології української поезії ХХ століття: від Тичини до Жадана» є поети, які вписують промовисті сторінки в етапи розвитку літературного процесу, митці, котрі своєю індивідуальною манерою та енергетикою висвічують і золото, і срібло поетичної аури нації ХХ століття.

Отже, «неврастеніків просять не турбуватися».

А для справжніх пошановувачів поезії укладена антологія є своєрідним репрезентативним «списком літератури на літо» − рекомендованим переліком імен для глибшого вивчення поетичної творчості того чи іншого автора: Грицька Чубая чи Бориса Гуменюка, Миколи Вінграновського чи Василя Герасим’юка, Михайля Семенка чи Андрія Бондаря... Усього 140 ПОЕТІВ.